Зі збірки “Рядки з передової”

Антологія поетів, опалених війною. – В-во “Фенікс”, 2018. – 130 с.

Сергій Пантюк


Коли мовчать і музи, і гармати,
Холодна хмара обрій сонний мне.
Тобі, Атланте, велено тримати
Цей біль, це горе й трішечки мене.

До гуль на м’язах, хрускоту в суглобах,
Бо ще не час ні вгору, ані вниз.
Вже й зла нема, лише сама жалоба
Між пальцями стікає, ніби слиз.

І байдуже – у славі чи неславі,
Попри давно забуте “Ать-два-три!”
Світанки прокидаються криваві,
Вогнем і димом дихають вітри.

Відчищені чекають автомати:
Ще мить – і з тиші вибухне наказ…
Тобі, Вкраїно, довго ще тримати
Цей біль, це горе й кожного із нас!
Олена Задорожна
Дівчата
Дівчата зрізають коси,
Туго шнурують берці.
Їм щастя наснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце
Дівчата пакують валізи,
Кладуть туди тугу і втому.
Молитва – надійна віза,
Щоб ви повертались додому.
Дівчата збирають сили
І вже не рахують зморшки.
Постійно, туди де “накрило”,
Шепочуть: “Терпи. Ще трошки…”
Дівчата стоять на чатах –
Безсонні, розбурхані очі.
Слабкість стискає в лещатах,
Печуть заплакані очі
Дівчата рівняють спину
З думками про тих, кому важко:
Ворог таких не спинить,
Кулею влучити тяжко.
Дівчата не хочуть втрачати.
Тому подають набої.
Тому одягають халати
І вчаться тримати зброю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment