Зілля від братів Капранових

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Едуарда МЕЖУЛА
У репертуарі Київського академічного драматичного театру на Подолі широко представлена сучасна драматургія. Вже не перший рік з успіхом йдуть вистави за творами Тетяни Іващенко, Оксани Прибіш, Анатолія Крима, Андрія Куркова. А нещодавно головний режисер Херсонського музичнодраматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк поставив тут виставу “Приворотне зілля” за мотивами повісті братів Капранових.

– Моє знайомство з Театром на Подолі та його керівником Віталієм Малаховим розпочалося ще в студентські роки, – згадує режисерпостановник. – Театр тоді знаходився у приміщенні Гостиного двору. Там побачив виставу “Дядя Ваня”, яка справила на мене незабутнє враження.
Потім довго не спілкувалися. Аж поки драматург Тетяна Іващенко не запропонувала мені поставити в цьому театрі виставу за її п’єсою “Замовляю любов”. Здійснив її в театральній вітальній театру (нова сцена тоді ще добудовувалася). Наскільки мені відомо, ця постановка й досі користується популярністю серед глядачів, представлена в афіші театру.
Через два роки зателефонував Віталій Малахов і запропонував мені поставити виставу за романом Джорджа Оруелла “1984”. Прем’єра відбулася минулого року. Саме тоді виникла ідея зробити ще щось цікаве. Знову дзвінок від Віталія Юхимовича. Він запитав, чи не могли б для театру щось написати брати Капранови, з якими я давно товаришую. Порадився з ними – і вирішили, що для глядача буде цікавою постановка за їхньою повістю “Приворотне зілля”. Вчасно поставити виставу завадила пандемія. Ми змістилися майже на півтора року від запланованого терміну.
Це дуже хороша, читабельна література. Вона про українців, про українське, про містичне. А головне – про жінок. Спочатку познайомився з твором як читач, потім почав ставити і заглиблюватися в матеріал, дискутував із авторами. Врешті дійшли до простої константи, що всі жінки — відьми. І відьми не в розумінні, що це старі бабусі, які літають на мітлах. Приворотне зілля жінок – вони самі. Ми без них не можемо. Починаючи від народження наших дітей, простого поцілунку, приготування борщу – вся містика в Україні від українських жінок. Про це й вистава.
Репетиції розпочали з 19 жовтня і зробили виставу за місяць. Багато часу пішло на розбирання тексту. Зазвичай з ним довго не працюю. Але оскільки цього разу був ще й автором інсценізації, то довелося добряче потрудитися. Боявся викинути з повісті щось зайве. Списав багато інформації, і ми її разом із авторами відшліфували. Було цікаво. Зізнаюсь: трохи не вистачило часу на потужні репетиції.
Автори брали участь у перших читках. Це полегшувало роботу. Коли актори ставили каверзні запитання, я говорив: “Ось автори, у них і запитуйте”. Віталій і Дмитро все пояснювали.
На жаль, через надмір роботи брати Капранови далі не брали участі в наших репетиціях. Подивилися вже виставу, кажуть, що сподобалося.
Зазвичай перед прем’єрою маємо п’ять прогонів вистави, а цього разу – лише два. Вже після першого такого прогону побачили багато недоліків, дещо змінили.
Сюжет вистави крутиться навколо того, що два кегебісти – майор і лейтенант – направляються в українське село, щоб знайти там відьму, мати на неї вплив і використовувати у своїх цілях. У селі є парторг, священник і попадя, господарка тітка Таня, яка прийняла до себе столичних гостей, дві дівчини, які між собою конкурують, три хлопцітовариші і баба Кабачиха – знахарка.
Персонажі дуже цікаві. Переконливі ролі майора КГБ у Сергія Сипливого та лейтенанта – у Дмитра Грицая. Яскравий образ тітки Тані створює Даша Малахова. Прекрасна роль парторга у Сергія Бойка. Те саме можна сказати і про решту акторів – вони справді талановиті.
Спершу хотіли, щоб на сцені була автобусна зупинка перед селом. Зрештою дещо змінили сценографічне рішення. Серед декорацій – озеро, стела при в’їзді до села, такі деталі класичної сільської ради, як сейф і телевізор, також на сцені телеграфний стовп з котушками як символ втраченого зв’язку. Прекрасно виконала свою роботу художницяпостановниця Марія Погребняк.
Події вистави відбуваються у 1991 році. Починаються в липні на Івана Купала і закінчуються 5 грудня, коли в Біловезькій пущі поставили крапку в існуванні Радянського Союзу, а Україна здобула свою незалежність. У повісті події відбуваються у 1992 році, але ми вирішили під час інсценізації повернути їх на рік назад. У братів Капранових місце дії – їхня мала батьківщина Очаків, ми ж вирішили не прив’язуватися до певної території.
По телевізору показуємо багато відеороликів того часу (зізнаюсь: хотів, аби їх було ще більше). Музика минулого століття, уривки з мультиків, заставка до серіалу “Рабиня Ізаура” викликають у глядачів свої асоціації та емоції. Кожен згадує якусь власну історію з дев’яностих.
Вдало впоралася з роботою хореограф Анжеліка Борисова, з нею чудово працювати. Також хотілося б відзначити потужну професійну службу театру, насамперед звукорежисера Сергія Шевченка та освітлювача Сергія Невгодовського. Майже половину музики спеціально для вистави написав керуючий музичною частиною театру Тимур Полянський.
Якщо запросять – буду радий попрацювати ще з цим прекрасним театром. Хочу й далі ставити вистави в різних театрах.
Зараз повертаюся до Херсона. Там уже запущена постановка “12 стільців”. Маємо встигнути завершити цю роботу напередодні новорічних свят.
Ми попросили також поділитися враженнями від вистави авторів – братів Капранових.
– Вражає, що герої, яких ти вигадав досить давно і вже почав про них забувати, раптом стоять перед тобою живі, – зізнався Віталій Капранов. – Кожен зі своїм характером, своєю поведінкою, яка дещо відрізняється від того, що ти їм свого часу звелів робити. Адже одна справа, коли пишеться література, зовсім інша – коли здійснюється пластичне рішення, коли те, що ти описуєш словами, описується простою дією, грою світла. Складається інше враження. Треба віддати належне режисерові за його вигадливість і вміння працювати без слів там, де потрібно.
– На репетиціях ми не були, – продовжив Дмитро Капранов, – але регулярно спілкувалися з режисером, обмінювалися враженнями та ідеями. Намагалися допомогти, донести авторське бачення. Матеріал складний, події відбуваються на початку 90х років. У нас із режисером різниця у віці. Можемо підказати те, чого він не бачив. Це вже наша третя спільна робота з Сергієм Павлюком, довіряємо йому як режисерові. До цього ставили в Херсоні п’єсу “Територія жінки” та капусник. Не виключаю, що наша творча співпраця продовжиться.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment