Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО),
заслужена журналістка України
Я подоброму заздрю полтавському краєзнавцеві Григорієві Титаренку, який не відкладав на потім пізнання рідного краю, а багато років збирав матеріали і щойно видав книгу “Історія села Чернечий Яр 50х років ХХ століття” (Біла Церква, 2021), присвячену 350річчю першої літописної згадки про Чернечий Яр, а ще – пам’яті Панаса Яковича Михайлика, краєзнавця і патріота рідного краю, який мріяв написати історію цього мальовничого села.
У підзаголовку книги читаємо: “Спроба написання тогочасної історії села, іноді з поглядом у віддаленіші роки (де була така можливість), а інколи цей погляд линув і в далеке минуле”.
Стала у пригоді мапа Чернечого Яру
Григорій Титаренко ніколи не був байдужим до життя своїх земляків, тож народження цієї книги закономірне. А поштовхом до того, щоб вона була саме такою, як вийшла, стало те, що від свого товариша Олега Борисовича Кошлатого, будівельника, викладача Полтавського техуніверситету й автора книги про гриби в літературі і народній творчості “Увійду я у ліс…”, пан Григорій дізнався, що існують чудові мапи лісів поблизу Полтави, такі детальні, що там навіть позначені хати, якщо серед лісів лежить село. Ці мапи 50х років були засекречені, та й сьогодні широкому загалу недоступні (автор цілком слушно іронізує, що це “вельми смішно, адже нині з Космосу на Землі легко можна прочитати газету”). Олег Кошлатий і роздобув для товариша чудову мапу Чернечого Яру.
Ідентифікувати всі хати і згадати тих, хто в них мешкав, краєзнавцеві допомогли земляки, яких Григорій Титаренко з вдячністю називає у передмові.
Став у пригоді й архів Великобудищанської сільради, яким надала можливість скористатися тодішня голова Великобудищанської селищної ради Христина Степанівна Покутня.
Пронумерувавши хати на мапі, Григорій Титаренко створює інформативно насичений розділ “Кожна хата Чернечого Яру”. Описано 399 хат: хто жив, роки народження, як на долі мешканців позначилася Друга світова, а де автор міг розповісти щось цікаве про ту родину, то додавав такі мініновелки, які читаєш з величезним інтересом, – там то добрий гумор, то гордість, то печаль, то біль за тими, чиє життя обірвали комуністичні репресії.
Ось інформація про хату 115. Не буду переповідати всю, згадаю тільки ветерана Другої світової Григорія Тимофійовича Іванченка. 1946 року його призначили головою колгоспу. “У 19461947 роках на Україні була організована чергова хвиля терору. Люди пухли і помирали з голоду. Одного разу, коли був відсутній голова, прислали з району в Чернечий Яр кілька десятків вантажівок з військової автоколони і начисто вимели з колгоспу всі запаси зерна, залишивши тільки небагато кукурудзи, частину якої Григорій Тимофійович як смілива людина без погодження з районною владою роздав голодним колгоспникам. Розправа була миттєвою. Наступного дня, 22.10.1946 р., викликали його нібито на нараду в Диканьку, а звідтіля Григорій Тимофійович уже не повернувся. Забрали непокірного голову, і більше селяни його не бачили. Кажуть, що він в НКВС тримався гідно, до кінця відстоював свою правоту, тому й був засуджений на 6 років концтаборів і висланий на каторгу в Уфу”, – пише Григорій Титаренко.
Двоюрідний брат Григорія Іванченка Іван Купріянович Іванченко поїхав шукати правди до Хрущова, цілий тиждень чекав прийому і всетаки потрапив, попросив втрутитися і допомогти. “Хрущов пообіцяв розібратись, а розібралися так: через місяць прийшло з Уфи повідомлення, що ув’язнений Іванченко Григорій Тимофійович застрелений при спробі втечі…”.
Містичний порятунок хати
Цікавий запис про хату 103: “Хата, яку збудував 1939 року як тимчасове житло мій дід Григорій Петрович Титаренко. Поряд ліс. Можливо, тому німці побоялися її палити. Народився Григорій Петрович 1900 р. На війну пішов 27.09.1943 р. Пропав безвісти. Жила в хаті вдова (моя бабуся по батькові) Титаренко Віра Харлампіївна (нар. у лютому 1899 р.). Вона пояснювала казковий порятунок хати від німців тим, що її знайомачерниця стояла на вулиці з іконою, молилася і спинила руку паліїв. Віра Харлампіївна мала сина Титаренка Володимира Григоровича (нар. у серпні 1926 р.) і двох доньок: Титаренко Катерину Григорівну (нар. у травні 1931 р.) і Титаренко Марусю Григорівну (нар. у квітні 1936 р.). У 50ті роки в хаті, крім Віри Харлампіївни, жив мій батько з моєю мамою Титаренко Вірою Іванівною (з роду Іванченків, 21.01.1928 р. н.) У 1949 р. народився я – найстарший, мій брат Олексій 1951 р. і пізніше, у 1958 р., сестра Валентина. Батько пішов на війну у листопаді 1943 р.”.
А ось позиція 129: “Тарасова хата. Колись належала Тарасові Лелюку, який поселився після розкуркулення в Западні (поз. 168). Деякий час у цій хаті була школа, а потім сільрада. Вона існувала до 50х років. Почесним членом своєї сільради селяни Чернечого Яру обрали письменника Пилипа Капельгородського, якого пізніше репресували… […] Поет Микола Костянтинович Пойдеменко, нині покійний, свого часу розповідав завучці Великобудищанської школи Ярославі Городницькій, що Капельгородський мав навіть власний будинок у Чернечому Яру”.
“Другі борці полинуть
за тобою!”
Хата 250, де у 1950х роках жила родина Кушніренків, споруджена до 1918 року на дуже цікавій садибі – на початку ХХ століття тут мешкав місцевий священник Яків Королів – дядько майбутнього відомого письменника Василя КороліваСтарого. Після загибелі панотця (коні понесли на крутій дорозі) саме племінник за дорученням вдови у травні 1916 року продавав цей будинок родині Івана Матвійовича Стешенка. Відтак тут бували родини Старицьких, Черняхівських, Лисенків і багато інших видатних діячів української культури. “У 1917 році Стешенко стає першим міністром освіти України в Центральній Раді. Після вбивства Стешенка у 1918 році будинок продали і перенесли в Полтаву. На його місці залишився лише фундамент. До сьогодні там виорюють залишки цегли, а від колишнього маєтку залишився до нашого часу вхідний погріб”, – пише автор і для відтворення картини минулого цитує лист Василя КороліваСтарого до дружини Івана Стешенка Оксани. У ньому докладно описано садибу, красу Чернечого Яру (ліворуч близько від садиби починається розкішний луг із сагами й тягнеться аж до Ворскли, що лежить верстов за півтори), щедрий сад (“В саду – забув раніш сказати, добрі груші, сливи, тернослив, добрі персики, абрикоси. Останні роки з саду дядько мав рублів 7080. Народ в селі тихий, і в тім місці людей майже ніколи не видко, хоч цілі дні ходіть в райській одежі. Навкруги добрі шляхи для велосипедистів…”).
Нагадаю, що Григорій Титаренко 2013 року упорядкував і видав своїм коштом 630сторінкову книгу “Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування”, написав дуже містку передмову до неї “На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь”. Епіграфом до книги стали рядки з вірша Івана Стешенка: “Хай згинеш ти – та з силою новою Другі борці полинуть за тобою!” А завершував краєзнавець Титаренко свою передмову такими словами: “Іван Стешенко повертається вдячною народною пам’яттю, квіткою ломикаменем розлущує вікову зашкарублість, за якою сяєнуртує світло нашого духовного очищення, повертається в рідну незалежну Україну, на святий жертовник якої він поклав тяжку, неоціненну працю і власне життя”.
Світло нашого духовного очищення пробуджує і Титаренкова книга про Стешенка, і його “Історія села Чернечий Яр…”.
Чернечий Яр – батьківщина
вождя ірокезів
Ось краєзнавець розповідає про хату 263. Тут мешкав у юності Іван Даценко, легендарний льотчик і вождь племені ірокезів на ім’я ТойЩоПройшовКрізьВогонь. Іван Даценко помер у 80х роках, і Григорій Титаренко пише: “Деякі канадські українці вважають, що тут не обійшлося без рук московських спецслужб”. У ті ж роки пожежа дивовижним чином цілком знищила музей ірокезів, де були матеріали і про їхнього шанованого вождя. “Я мав честь відвезти землю з Чернечого Яру і розвіяти її біля могили вождя. […] Іван Іванович Даценко став прообразом головного героя художнього фільму Михайла Іллєнка “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”. Молодший брат Івана Василь також воював льотчикомвинищувачем, але йому не пощастило. В одному з перших боїв він загинув. Дарія дожила до старості в с. Степанівці з надією дізнатися правду про свого брата. Мріяла про зустріч або хоч відвезти чернечоярської землі на його могилу. Ми не були знайомі з Дарією Іванівною, хоч вона й була моєю троюрідною сестрою, та останнє її бажання я виконав”, – пише Григорій Титаренко.
Як бачимо, це не простий перелік хат і мешканців, це героїчна і трагічна історія України, віддзеркалена в долях чернечоярців і по крупинці зібрана талановитим сином свого краю, сумлінним краєзнавцем.
Дідусь Серга – баштанник і рибалка
З великим інтересом читаються новелки не лише про відомих людей, а й про звичайних селян, які чимось запам’яталися Григорієві ще з дитячих літ. Ось у хаті 239 з великою родиною Титаренків мешкав дідусь Максим Олександрович з козацьким прізвищем Серга. “Так склалося, що діда Сергу я пам’ятаю з раннього дитинства. Мене батько з чотирьох років водив рибалити, а дід Максим сам був затятим рибалкою та ще й прихильно ставився до мого батька. Тому ми іноді зустрічалися на Ворсклі, а ще, бувало, заходили до нього в курінь на баштані, який дідусь сторожував незмінно багато років. Мені ці відвідини дуже подобались і насправді були казковими. Сторож мав дуже колоритний вигляд. Ходив у білих полотняних штанях і такій же сорочці. Голову прикривав солом’яним брилем, а на ногах не мав нічого. Дід був щедрим сторожем. Кавуни він вибирав сам, а гості тим часом відпочивали в курені. На баштані можна було їсти їх від пуза, а із собою брати зась. Інколи сторож пригощав батька дивовижним напоєм, що його він сам готував на баштані. Сторож у великому кавуні, прямо на огудині, прорізав дірку, набивав туди дріжджі, закривав цією ж пробкою надріз, а через кілька днів бродіння насіння осідало на дно кавуна, а сік перетворювався на хмільний напій…”.
Далі автор розповідає про пригоду діда Серги на риболовлі, коли він куняв на березі, а щука вкрала у нього вудлище, і він змушений був плюхатися у воду, навіть бриля не знявши, доганяти те вудлище, а щука живця відпустила та й накивала хвостом…
Злочини комуністичних варварів
Один з розділів книги присвячений давній історії села, розповідає про Чернечоярський скит і монастир. А ще – про злочин комуністичних варварів, які на місці монастиря після війни відкрили кар’єр для добування піску. “Добуваючи пісок, — пише Григорій Титаренко, — знищили і старий монастирський цвинтар та поховання почесних громадянжертводавців і меценатів біля храму. Мешканець села Чернечий Яр Григорій Неділько у ті часи працював на самоскиді (вивозив пісок на будівництво дороги Полтава — Зіньків). Бачив він жахливу картину, коли ковшем разом з піском підняли півдесятка черепів і висипали у вантажівку. Перепоховань ніхто не робив. Так і вклали кістки під асфальт на трасі між Чернечим Яром і Диканькою. Хоч вір, хоч не вір у містику, але саме на цьому місці стається багато ДТП. Деякий час там навіть стояв шляховий щит із написом: “Особливо небезпечний аварійний відрізок дороги”. Потім його зняли”.
Три розділи книги присвячені найтяжчим періодам у житті чернечоярців і всіх українців – “Голодомор у селі”, “Репресовані і реабілітовані чернечоярці”, “Село Чернечий Яр у Другу світову війну” (тут є підрозділ “Гітлер у Чернечому Яру”.
Де увічнена краса села
Сказати, що книга гарно проілюстрована, – це нічого не сказати. Бо Григорій Титаренко вмістив у ній такі унікальні світлини, що дух перехоплює. Наприклад, світлину Віталія Сегеди 2021 року – вид з висоти пташиного польоту на Яр, Стовпниківку і Гору. Або фото картини 1910 року пензля Михайла Беркоса (1861–1919), де намальована Чернечоярська церква. На жаль, під час Революції Гідності її з Національного художнього музею украли янучари, під контролем яких була територія музею. Украли, бо картини Беркоса продають на аукціонах за високими цінами.
Розділ “Світлини Чернечого Яру” просто зачаровує! І хочеться закликати всіх: фотографуйте чарівні краєвиди своєї малої батьківщини, рідні села, земляків своїх, робіть підписи до кожної світлини з точною датою, милуйтеся разом зі своїми дітьми, а потім передавайте їх у місцеві музеї, архіви… А може, хтось і на книжку про рідне село сподобиться…
Збереглися два культові предмети, які належали Чернечоярському монастиреві, і їх зображення є в книзі – це ікона Божої Матері, яку реставрував історик образотворчого мистецтва полтавець Кім Скалацький (за його словами, це робота невідомого художника кінця ХVIII – початку ХІХ століття, для створення якої слугував західноєвропейський зразок), а також Біблія 1751 року видання – друге друковане видання Біблії в Росії.
Не можна відірвати погляду від розділу “Артефакти, знайдені на місці, де був Чернечоярський монастир”. Художник Іван Новобранець, понад два десятиліття мешкаючи у Чернечому Яру, назбирав цих речей стільки, що вони заповнили цілу кімнату в його помешканні. Миски й полумиски, глечики, чарки, кухлі, макітри, пляшки, намисто, дитячі іграшки віком 100400 років ваблять зір і породжують у душі почуття вдячності панові Іванові, який усе це зберіг для нас і наших нащадків. І панові Григорію також, бо він теж зберігає предмети з монастиря – кахлю середини ХVІІІ століття, чарівні горнятка, кухлики, глечики й інший посуд проминулих століть…
У розділі “Чернечий яр в образотворчому мистецтві” вміщено репродукції картин семи художників, які малювали краєвиди цього чарівного села: Михайла Беркоса, Івана Новобранця, Євгена Курбали, Ігоря Каюріна, Віктора ТрохимцяМілютіна, Петра Гуменюка, Юлії Петушинської. Різні за стилем, ці картини схожі тим, що всі народжені з любові митців до краси цього куточка України і зачаровують глядача, кличуть його відвідати Чернечий Яр і самому походити тими мальовничим луками і крутими узгірками, берегами Ворскли і лісами…
Красне письменство
та кінематограф
Число сім виявилося магічним для Григорія Титаренка: окрім семи художників, які малювали його рідне село, у розділі “Чернечий Яр і красне письменство” згадані сім письменників, життя або творчість яких пов’язана з ним.
Найбільша стаття присвячена письменникові Василеві КоролівуСтарому (1879–1943), рідний дядько якого Яків Королів служив парохом у чернечоярській Преображенській церкві. Василь юнаком часто провідував дядька, дуже любив Чернечий Яр, спогади про це село є у романах “Чмелик” і “Згадки про мою смерть”, і дещо Григорій Титаренко цитує у своїй книзі.
Іван Стешенко написав у Чернечому Яру 12 липня 1916 року вірш “Тут ясно все…”, де протиставляє неймовірну красу природи Полтавського краю безумству людей, які убивають одне одного на війні.
Микола Пойдеменко, поетпісняр, автор гімну “Над Полтавським краєм білі голуби…”, створив піснюбаладу про Чернечий Яр, присвячену Іванові Даценку (ТомуХтоПройшовКрізьВогонь).
Згадані в розділі про красне письменство Пилип Капельгородський, письменник Олександр Дігтяр, який до війни вчителював у Чернечому Яру, американський письменник і журналіст Альберт Ріс Вільямс, який 1924 року тимчасово мешкав у цьому селі.
Безперечно, всіх читачів зацікавить розділ “Чи відвідав Тарас Григорович Шевченко Чернечоярські землі у 1845 році?”
Григорій Титаренко висловлює припущення, що Тарас Шевченко, який студіював літопис Самійла Величка і 1845 року багато подорожував Полтавщиною, міг відвідати Сербине поле. У літописі “є чіткі описи подій, що сталися на Чернечоярській землі літа 1658” (мається на увазі початок доби Руїни України, започаткованої полтавським полковником Мартином Пушкарем). Там згадуються два топоніми — Ліс Ріг і Жуковий байрак, які існують і сьогодні. А Тарас Шевченко у вірші “За байраком байрак, А там степ та могила…” змальовує картину так, ніби сам бачив чернечоярські овиди. Ясна річ, це лише припущення, але небезпідставне.
У Чернечому Яру зняли три фільми – “Вони йшли на схід” (1962), “Соняшники” (1969) і “Пригоди на хутірці біля Диканьки” (2008). До всіх трьох фільмів потрапили одні й ті ж краєвиди – вид з гори Високе на заплаву річки і Лису гору. Про ці фільми та про роботу в Чернечому Яру кінорежисера Михайла Іллєнка розповідається в розділі “Чернечий Яр у кінематографі”.
Чимало цікавого відкриє для себе читач у розділах про гідроніми Чернечого Яру, народні звичаї, які ще підтримувалися в селі у 50х роках минулого століття, етнографічні замальовки, місцеві прислів’я, приказки, діалектизми…
Можна собі тільки уявити, скільки праці вклав Григорій Титаренко у це видання! Іменний покажчик до нього налічує 2100 прізвищ! Вкладено в книгу мапу Чернечого Яру 50х років (масштаб – в 1 сантиметрі 150 метрів).
Тож підсумовуючи все сказане, робимо висновок: краєзнавець Григорій Титаренко завершив масштабну, справді наукову працю, яка в той же час викладена доступно і цікаво для найширшого кола читачів різного віку: від школярів і студентів – до тих, хто ще пам’ятає 1950ті з їх вусатим тираном Сталіним, врешті з його смертю, з надіями хрущовської відлиги, яка трохи послабила тиск на селянина й інтелігента (а в 1960х з її кінцем знову почалося закручування гайок…).
Побажаймо невтомному дослідникові, зберігачеві народної пам’яті Григорію Титаренку світлого творчого шляху і гарних зустрічей на ньому!
