У 49-му числі газети ми писали про прем’єру вистави “Безталанна” у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Роль Варки у цій виставі виконує Христина Федорак. Сьогодні Христина – гостя “СП”.
– Що можете розповісти про співпрацю з режисером Іваном Уривським?
– “Безталанна” – це наша третя спільна робота у Театрі Франка. А до цього була “Олеся. Забута історія кохання” у Київському театрі “Золоті ворота”. Іван тоді ще працював в Одесі і приїхав, аби ввести мене у роль Мануйлихи у цій виставі. Тоді ми й познайомилися.
Він надзвичайно талановита людина. З цим режисером мріють працювати мої колеги не тільки з київських театрів, а й усієї України. Наразі це один з лідерів режисури в сучасному українському театрі. Ніколи не знаєш наперед, що він тобі запропонує. Всі його вистави різні, але у всіх можна прослідкувати стиль, почерк режисера.
Приміром, вистави Театру Франка “Лимерівна”, “Пергюнт” і “Безталанна” дуже різні як драматургічно, так і за режисерською будовою. Але є щось подібне у тому, як він монтажно поєднує сцени, вибудовує колажі, які в нього переходи. Надзвичайно велику увагу приділяє світлу, музичному оформленню. Іван наголошує, що для нього дуже важливий монтаж сцени. “Пергюнт” у нас вийшов казковий, колажний. Всі персонажі дуже яскраві, великій подієвий ряд. Від початку до кінця дії проходить багато часу. І кожна сцена — це немов спалах, кадр з фільму.
А в “Безталанній” з цим простіше. Тут вибудовується досить зрозумілий сюжет. Є любовний трикутник і навколо нього все обертається.
– Зіграти роль Варки запропонував режисер?
– Так. І думаю, що важко знайти артистку, яка б не хотіла зіграти цю роль. Для мене, чесно кажучи, ця робота стала несподіванкою, була приємно здивована.
Коли читаєш п’єсу, то сприймаєш Варку як першу дівку на селі, яка користується великою популярністю у представників протилежної статі. А я прагнула відсторонитися від такого трактування персонажу, як його розуміє більшість. Визначила для себе інший напрямок.
Під час репетицій Іван Уривський давав місце для творчого пошуку, і цей образ ми створювали разом. Зрозуміла, що треба спробувати для себе щось нове. Чим більше працювали над матеріалом, заглиблювалися у нього, тим більше розуміла, що ми з Варкою різні. І це круто. Адже, шукаючи образ, ти сама розвиваєшся, знаходиш у собі нові грані. Це дуже цікавий процес.
Мені близько те, що Варка вільна у своїх поглядах, своїх думках, своєму виборі, своєму слові. Якщо ж хоче щось змінити, то намагається докласти до цього зусиль.
Вона пішла заміж за Степана, бо пообіцяла собі, що піде за першого зустрічного. Ми радилися і думали чи можливо таке зараз. Коли писалася п’єса, то, може, так і було. Але чи зможе сьогодні дівчина, кохаючи хлопця, при маленькій сварці (а в п’єсі це була навіть не сварка, лише хтось когось неправильно зрозумів) прийняти для себе рішення, яке повністю змінить її життя? Мені це не зрозуміле і не близьке. Я б ніколи “не рубала з плеча”, як моя героїня.
Я вкотре переконалася, як це круто працювати на одній сцені зі справжніми корифеями, народними артистами. Вони тобі допомагають, а ти у них вчишся. У нас не було поділу – хто старший, хто молодший. Хто більш чи менш досвідчений. Всі працювали на одну справу. Ми довірилися нашим старшим колегам, а вони – нам.
Прекрасні колеги – народні артисти України Ірина Дорошенко та Олексій Богданович (з паном Олексієм ми вже працювали у виставі “Війна” – режисер Давид Петросян). Вони добре розуміють молодого режисера, який нетрадиційно трактує п’єсу Івана КарпенкаКарого.
Молоде покоління у виставі – це наш любовний трикутник: Акмал Гурезов, Віра Зінєвіч і я. З цими акторами я вже раніше працювала. Вони неймовірні партнери. У глядача особливо прискіплива оцінка роботи нас трьох, тому було важливо, аби між нами склався творчий тандем.
Декорації досить прості й непобутові. Мені подобається, що вони не прив’язують нас до певних рамок. Глядач бачить на сцені стерню, де ти можеш загубитися, заблукати. Також її можна поламати, або заховатися в ній. Вона дуже сценічна, ігрова. А це допомагає акторові.
Я вже говорила про те, що працювати з Іваном Уривським – надзвичайна мистецька насолода. У нього прекрасне бачення музики і світла у виставі. Всю музику він знайшов сам ще перед тим, як почав роботу над виставою. Не можна сказати, що музика — це доповнення. Вона – повноцінний персонаж. Музика та світло дихають разом з акторами в унісон. Коли музика, світло, сценографія, актор з його внутрішніми переживаннями складаються в один пазл – це, як мені здається, і є мистецтво.
Під час роботи над виставою у мене завжди виникають сумніви. Прем’єра не ставить крапку, це ще не кінець роботи. Відбувся певний етап, але пошуки тривають, і таких етапів буде ще багато. Є речі, які мені подобаються, але є ще багато незрозумілого, до чого потрібно прийти внутрішньо. Буду й далі шукати…
– Багато хто вперше запам’ятав вас у виставі “Буна”.
– Ця вистава для мене особлива, бо з неї почався мій творчий пошук, і досі граю в ній на камерній сцені Театру Франка.
Зізнаюся, образ було робити складно, бо навчаючись на другому курсі ще багато чого не розуміла. Не мала професійного і сценічного досвіду, починала все з нуля. Мало просто зіграти. Треба ще внутрішньо відчути, що це за людина, яка вже прожила своє життя і сьогодні їй 80…
За понад п’ять років вистава дуже змінилася. У роботі над створенням образу Буни мені дуже допоміг режисер Давид Петросян. Кожна наша репетиція починалася з тренажів та етюдів. Не можна були прийти з вулиці і відразу починати сцену. Проводили тренаж на пошук персонажу, його характерність, пластику і тільки після цього поступово входили в репетиційний процес.
Давид Петросян і сьогодні приходить на репетиції, щось підказує. Робота над виставою триває. Перед кожним показом ми збираємося на прогін, щось пропонуємо одне одному. Завжди імпровізуємо. Такий матеріал дозволяє це робити.
Також наші спільні з Давидом роботи – “Війна”, “Земля” і “Кассандра”. Зустріч з цим режисером стала доленосною. Вважаю Петросяна своїм вчителем і наставником. Завдяки йому досягла того, що сьогодні маю. Довіряю його творчому смаку, він неймовірно цікава творча особистість, має свій стиль. Дуже добре відчуває матеріал і персонажа. Актор для нього на першому місці. Давиду треба просто довіритися і робити все те, що він пропонує. Він любить, коли між ним і актором відбувається діалог, так іде творчий пошук.
Усі чотири мої ролі в його виставах дуже різні. Якщо у вже згаданій “Буні” я граю бабусю, то у “Війні” — 14річну дівчинку з психічними проблемами. “Кассандра”, прем’єра якої відбулася минулого театрального сезону, також складний матеріал.
А наша перша спільна з Давидом робота на сцені Театру Франка – “Земля”. Я граю у парі з Іваном Шаруном, виконую роль Рахіри. Намагаюся відійти від стереотипного бачення цього персонажу. У нашому трактуванні ця пара – недолюблені колись діти зі своїми проблемами. Вони діють так чи інакше не тому, що погані. Насправді ці герої прагнуть щастя.
– У виставі “Верба” за драмоюфеєрією Лесі Українки “Лісова пісня” (режисер Сергій Маслобойщиков), де ви граєте Мавку, мене особливо вразило сценографічне рішення.
– На сцені бачимо пилораму, ліс уже порубаний. Зрізали дуб, про який говорить дядько Лев. Всюди тирса, чути голос пилок… Це не зовсім традиційна “Лісова пісня”, до якої ми всі звикли. Намагаюся зробити інакшою і свою героїню. Це не хрестоматійна лірична героїня, яка стала жертвою, в моєму трактуванні це зовсім не жертва.
– Якщо у більшості вистав ви почали працювати з дня прем’єри, то у постановках Петра Ільченка “Кайдашева сім’я” та “Шельменкоденщик” – це вводи. Чи відрізняється якимось чином специфіка робіт над виставами?
– Коли тебе вводять у виставу, то з’являється певний острах. Бо ти заходиш у виставу, яка вже має свою історію, в якій є певне коло людей, що грають у цій виставі багато років. (“Шельменкоденщик” на сцені вже понад 20 років, а “Кайдашева сім’я” – 13. І весь час вони користуються великою популярністю у глядачів).
Виставу зазвичай випускають за 45 місяців, а на ввід дають лише два тижні: є 23 репетиції. Ти шукаєш партнерів і репетируєш з ними по авдиторіях. Ніхто для тебе не будуватиме декорації, не збиратиме весь акторський склад. Щоправда, маєш один прогін у день вистави. З цим маєш вийти на сцену. Як би гарно ти не знав матеріал, все одно боятимешся завадити комусь з партнерів чи забути текст. Перші виходи дуже акуратні, стримані. Має пройти певний час, перш ніж почнеш вільно “плавати” у виставі, привносити щось своє.
– Вас ввели у виставу Дмитра Богомазова “Morituri te salutant”, а ще ви граєте в його постановках “Коріолан” та “Украдене щастя”.
– Це був для мене великий подарунок долі. Ще навчаючись у Національному університеті театру, кіно і телебачення, передивилася виставу “Morituri te salutant” більше 10 разів. Вважаю цю постановку однією з кращих камерних вистав в Україні. Вона мені дуже близька, бо я сама народилася на Західній України, а Василь Стефаник – один з найулюбленіших моїх письменників. Добре розуміла, про що актори грають і навіщо. І коли Дмитро Михайлович сказав, що у мене буде ввід у цю виставу, то я відчула величезну відповідальність. Хоча, звісно, дуже цього хотіла. Виставу грають вісім років. Її показали вже 100 разів. Отож, постановку встигли побачити багато людей. Це колективна, ансамблева вистава, яка має високу планку.
“Коріолан” був першою виставою для нашого набору. У вересні ми приступили до роботи, а в грудні відбулася прем’єра. Страшенно хвилювалася. Це була перша робота на великій сцені, до того ж з головним режисером театру. Тут у мене зовсім невелика роль. Працюючи в такій виставі, набуваєш неоціненний досвід.
В “Украденому щасті” у мене вже більша роль. Граю Настю Бабич – сусідку і подругу Анни. Було важко почати роботу над виставою. Мали багато варіантів того, як це зробити. Зрозуміли це лише тоді, коли перейшли з класів на сцену. Дмитро Михайлович почав змінювати багато сцен і початок. Мрію попрацювати з Дмитром Богомазовим вже у більшій ролі, щоб краще його зрозуміти як режисера.
Граю як комедійні, так і характерні ролі. Мої героїні різні за віком. У кожній ролі намагаюся знайти свою органіку, незалежно чи граю нашу сучасницю чи героїню з класичного твору. Для мене важливо, щоб мій персонаж був живий. Аби він бачив, відчував, розумів і діяв.
– А яке місце у вашому житті і творчості посідає кіно?
– Зізнаюся, що хотіла, аби його було більше. Коли навчалася на четвертому курсі, мене запросили на мюзикл “Гуцулка Ксеня”, на маленьку роль, але думаю, дуже яскраву. З моїм колегою по Театру Франка Віталієм Ажновим граємо закохану пару – Марічку та Юрка. Це такі собі гуцульські Ромео і Джульєтта. Дуже вдячна режисерці Олені Дем’яненко, що взяла студентку без досвіду у справжнє кіно.
Потім були серіали. “Спіймати Кайдаша” – це наша спільна любов. Серіал, у який спершу не вірив ніхто з продюсерів та директорів телевізійних каналів. Але всі довірилися авторці сценарію Наталці Ворожбит. Вона була кураторкою проєкту, щодня приходила на зйомки. Разом з режисером проводила кастинг, брала участь у проведенні кінопроб.
Серіал відкрив багато акторів. Робота відгукнулася в людях, дуже їм сподобалася. Мене й досі запитують, чи буде другий сезон. Відповідаю, що ні. Для Наталки Ворожбит ця історія закінчилася. Але глядацький інтерес підтверджує, що треба знімати такі історії.
Нещодавно Сергій Маслобойщиков завершив зйомки фільму “Яса”. По суті це мій дебют у кіно як виконавиці головної ролі. Спершу покажемо стрічку на фестивалях. А наступного року має відбутися загальноукраїнська прем’єра.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
