Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
“Просвіта” завжди виборювала Українську Державу, а нинішня місія – оберігати та зміцнювати власну державність. Такий лейтмотив загальнонаціональної конференції, нещодавно проведеної Центральним правлінням Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Справді, в часи становлення та упродовж майже цілого ХХ століття її діяльність спрямовувалася передусім на три значимі справи: виховати почленований чужинцями народ, щоби він відчув свою національну гідність; бути разом єдиним народом “від Сяну до Дону”; мати власну Державу. Цією великою метою пройнятий увесь шлях національної історії. Хоча геополітична стратегія (як і мапа світу) зазнала корінних змін, а перед незалежною Україною стоять нові виклики, окреслені завдання зберігають (в інших формах) свою значимість.
Варто завжди стояти на сторожі, щоби ніхто і ніщо не змогли підмінити чи ревізувати головні підвалини українського буття та національної Державності, які проявляються в Мові, національній Пам’яті й Культурі, Традиції та Вірі, Ідентичності, Соборності й Суверенності Нації. Ці глибоко вкорінені цінності є фундаментальними життєвими основами Українця, які потребують безустанної праці, оберігаючи джерела національної енергії. У цьому “щоденному плебісциті” закладена сутність нашого існування серед “інших”, виживання у жорстокій конкуренції з “іншими”, безпека і поступ. Національні цінності є своєрідними реперними символічними знаками України, які визначають світоглядні орієнтири, вибір друзів та недругів, окреслюють координати життєвого космосу й самооцінку, “хто” і “що” ми є насправді. Вони найбільш правдиво віддзеркалюють устремління народу, оскільки дають відповідь на головне питання його життєспроможності – чи прагнемо української України як стверджуючої тези національної Гідності Народу.
Ніхто, крім ворогів, не може заперечувати цієї аксіоми. Саме тому й животворить “Просвіта” понад півтора століття, що ідея українськості була поставлена на найвищий щабель уваги і пошани, торкнувшись усіх чутливих струн національного “Я”. Відродження національного самоусвідомлення, пам’ять про державницьку традицію, історичну минувшину та звитяги кращих синів і доньок за “Україну, за її волю” були завжди близькими народу і найбільшою небезпекою для різного “пошиву” зайд та їх колабораціоністської обслуги. Тому боротьба різномастих владних режимів, політичних сил із “Просвітою” була боротьбою з українською ідеєю.
Наступ реакції неодмінно передбачав знищення “Просвіт”. Згадаймо ті часи, коли її заборонили в Одесі та Миколаєві (1906–1907), Києві, Чернігові, Катеринославі (1910–1914), табуювали відзначення роковин Тараса Шевченка, масово звільняючи педагогів за найменші прояви впроваджувати в освіті українознавчу тематику. Політика україноненависництва проявлялася передусім у нетерпимості до “Просвіт”. Проте, знаючи про це, в незалежній Україні часто можна спостерігати як владні інститути, політики, колонізаторська церква намагаються вшановувати гробокопів української справи. Показовим прикладом є ювілейні відзначення в Україні “столипівщини”, що сприймається не інакше як українофобський акт вищої влади, що запопадливо стала навшпиньки перед Московією.
Куди такі зверхники ведуть народ, коли пошановується Столипін, який забороняв усе українське – створення українських товариств, зокрема “Просвіти”, клубів, видання газет, журналів українською мовою, рідномовну освіту. Переслідуючи українську мову і культуру, він боровся з “ідеєю відродження старої України”, що загрожувала імперії та “російській православній цивілізації”.
Безперечно, таких фактів величезна кількість. Вони важливі не тільки для висвітлення правдивих сторінок історичної правди, але й для оцінок реалій в уже незалежній Україні, яка, на жаль, ще далека від того, щоби остаточно позбутися колоніального ярма.
Згадаймо, як пишно вшановувала “українська” влада 100-річчя смерті того ж Столипіна в Києві у вересні 2011 року (20 років Незалежності України!). Тодішній етер був переповнений цитуваннями “інквізитора” України ХХ століття. Вони не сходили з уст азарівської “каманди”. На будинку “Народного Руху України” встановлюється дошка на його “честь”. Вінки покладаються найвищою українською владою разом із російськими організаціями “Россотрудничества” (Федерального агентства у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці) та “Фонду изучения наследия Столыпина”.
Опісля покладання квітів “азаровський уряд” разом із правнуком Столипіна відвідує в Лаврі виставку, присвячену цьому сатрапу.
Значна частина “українських політиків” запопадливо захлинається в симпатіях та відданості Росії, захоплюючись автором столипінської “краватки-шибениці”, чорносотенним нищівником української культури.
На рівні “українського” уряду дається публічна обіцянка кремлівському малоординцю регулярно вшановувати пам’ять імперського деспота.
Побудувати пам’ятник Столипіну зобов’язуються в Києві, обіцяє це й мер Харкова Кернес, наввипередки догоджаючи Путіну, який напередодні заклав столипінський камінь біля будинку уряду РФ. Про активну співпрацю в цій легімітизованій кампанії “руського міра” зголосилися голова фонду “Единый мир”, член Партії Регіонів Прутник та тодішня голова Держархіву України, член КПУ Гінзбург. Жорстокий для всіх українців урок.
Бо так реалізовувалися імперські ідеї в Україні. І коли переймаються питанням про причинність багатьох проблем, пов’язаних із впливом Росії на українське суспільство, її військовою агресією проти нашої країни, то цілком очевидно, що цьому всіляко сприяла (-є) неукраїнська влада.
Високі урядовці повторювали, як мантру, столипінську фразу: “..нам потрібна Велика Росія”, дуже вподобану Путіним.
Парадокс, але руками української держави здійснювалася “тиха” колонізація України, оскільки впроваджувалася офіційна політика формування російської чи подвійної ідентичності, яка забезпечувала просування руськомірського імперського наративу в соціокультурному, політичному просторі України. Підтримка й творення чужої для українців ментальності відбувалися в усіх життєво важливих суспільних сферах. У цьому антинаціональному процесі знаходимо відповідь стосовно причин нехлюйського, часто ворожого ставлення (упродовж трьох десятків років) частини владно-політичного істеблішменту до української мови, культури, національної пам’яті, історичної правди, “Просвіти”. Чому за період української незалежності більшістю урядів, парламентів, регіональними владними структурами не підтримувався діалог із “Просвітою” та іншими національно-патріотичними організаціями? Насамперед тому, що угодовська політика спрямовувалася на формування суспільної свідомості українців за московськими лекалами. Цьому завданню підпорядковувалися сфери освіти, науки, культури, книгодрукування, інформаційної політики. Бо для реалізації руськомірської стратегії Кремля найбільшою небезпекою, що загрожувала існуванню імперії, були “народини нового українця” (Є. Маланюк). А тому вона “влізала” скрізь.
Так, коли наказом МОН України від 26 січня 2011 р. затверджувалася концепція літературної освіти, то в ній виокремлювалося, що “особлива роль належить російській літературі”. Недоцільним стало вивчення творчості О. Ольжича, О. Теліги, Є. Маланюка, В. Барки, У. Самчука, В. Стефаника, І. Багряного, М. Вінграновського та ін. Очевидними були також намагання “освітніх стратегів” не перевантажувати учнів та студентів Шевченковими творами. Дивно, але через чотири роки (під час війни з російським агресором) вже “майданним” міністром того ж відомства видається наказ, що мінімізує вивчення у вишах історї України, української мови та літератури, філософії, педагогіки та інших гуманітарних дисциплін, які в кожній країні відіграють важливу націє- державотворчу роль.
Під виглядом нібито “європейськості” лозунгу “Єдина країна – єдіная страна” відбувається сповзання до м’якої русифікації. Тривалий час не вистачає політичної волі відмінити реакційний мовний закон “Ка-Ка”. В освітній галузі використання російської мови, особливо в містах, позашкільній системі, виховання набуває масового характеру. Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка звертається з листом (02.02.2015 р.) до міністра відновити дію наказу Міністерства освіти №123 від 7 вересня 1992 р., в якому містилася вимога: “Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання україномовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання та виховання, а також у тих, що почали перехід на нього”. Нагадавши при цьому, що в Концепції загальної середньої освіти (2001 р.) було запроваджено поняття про єдиний україномовний режим у школі, скасоване КМ України під тиском москвофільських шовіністів, а також про неприпустиму ситуацію у вищих навчальних закладах, в яких значна частина викладачів та студентів послуговуються винятково російською мовою. “Просвіта” протестувала також проти норми обов’язкового вивчення російської мови в україномовних школах, починаючи з 1-го класу, як і проти хибного підходу щодо вивчення іноземних мов на базі не державної, а російської мови.
Ці окремі факти пояснюють причини, а чому діалог “Просвіти” з владними та самоврядними організаціями здебільшого носив формальний характер і був позбавлений взаємодії зусиль задля вирішення суспільно значущих проблем. Різні світоглядні платформи унеможливлювали синергетичний ефект у царині передусім україноцентричної політики. Оскільки цілі, мета “Просвіти” далеко не завжди відповідали інтересам тих, хто часто зраджував національну ідею, віддаючи на поталу національні цінності москвинам. Заради правди. За тридцять років “Просвіта” так і не стала для жодної владної команди, жодного Президента України рівноправним партнером, оскільки її ідеологія не влаштовувала не тільки політиків промосковської орієнтації, але й різномастих лібералів-полікультурників, егоцентричних політиканів, які намагалися (-ються) приватизувати “під себе і для себе” українську ідею, особливо новонароджений олігархічний клан. Винятком можна вважати лише період перших кількох років Незалежності, коли просвітяни та інші представники національно-патріотичних українських сил були представлені на всіх рівнях влади, відповідаючи за гуманітарну сферу.
Розуміючи, що просвітницьку Ідею неможливо знищити, кожен із них (відповідно до корпоративної мотивації) робив усе, щоби її максимально обмежити. Великий олігархічний капітал, сформований владою, що були правонаступниками партійно-комсомольського, есересерівського менталітету, а також влада, що формувалася тими ж “новонародженими” олігархами, створили кровний союз, який не мав ніякого зацікавлення в таких громадських інститутах, як “Просвіта”.
Величезний первинно нагромаджений капітал (так “ніжно” в їх устах звучить: мародерство, грабіж, злодійство), переділивши Україну, потребували (-ють) збереження пограбованого на віки вічні для себе й своїх нащадків. А тому “Просвіта”, як і добротна освіта та вихована українська Нація стають у сучасній Україні позаформатними, оскільки вони представляють певну загрозу для панування і “бикування” нової номенклатури. Лише напівосвіченість, вузькофункціональна навченість, кастрована компетентність підтримуються такими політичними режимами, що обслуговують олігархат. Навіщо просвітлювати народ, надавати загальнодоступну і якісну освіту, “олюднювати” суспільство, коли таке середовище ставатиме альтернативним і конкурентним щодо їхніх дітей та внуків. Тому народу – сяка-така освіта, а “нашим” – високоякісна за кордоном, щоби “вміло” керувати й управляти (якщо забажають) цим народом. Бо для того, щоби в Україні красти дуже багато необхідна дуже добра освіта.
Безграмотність, знекоріненість людини є найкращим для них захистом та комфортним підґрунтям для покріпачення. Не слід вважати конспірологією очевидний факт, що для грабунку найбільшого національного матеріального й духовного ресурсу – Української Землі, потрібно довести село, його людей до критичного стану, залишивши його (навіть із децентралізацією) максимально неосвіченим, позакультурним, позашкільним.
Бо чому ж тоді в сільських школярів з базових предметів (природничі, мова й література, іноземні мови) якість знань утричі нижча від міських, чому за міжнародним рейтингом PISA-40 сільські діти з українських шкіл відстають від розвинутих країн до 2,5 років навчання в середній школі, чому така поспішність у закритті бібліотек, художніх, музичних, спортивних шкіл, будинків культури, “неперспективних” шкіл. Так, зубожілому, голодному не до бібліотеки, але щоби таким не бути, то йому конче бути з бібліотекою.
Лише наймити погоджуються зі становищем, що село спроможне жити без школи, а церква без хреста.
Отож, для цієї авантюри (нібито невидимої) зайвими є “Просвіта”, освіта, культура, правдива інформація, якісне соціокультурне середовище, що “олюднюють людину”. Адже для олігархів, чужинських глитаїв і грабіжників, різномастих зайд, що заполонили Україну, найоптимальнішим складником їх “економіки”, “фінансів” і “політики” є українець без землі, без засобів для існування, низькооплачуваний, патерналістськи вихований і до того ж мовчазний.
Така згубна суспільна модель особливо небезпечна, коли реальною загрозою для Нації та Української Держави постав зовнішній чинник – агресивна Московія, метою якої – знищення українськості, оскільки поза нею не існуватиме нашої державності, суверенності, свободи.
Проте замість україноцентричної внутрішньої і зовнішньої політики, мобілізації наявного націокультурного ресурсу, державною владою здійснювалась, на жаль, масштабна офшоризація і деукраїнізація, перетворюючи Україну (за висловом одного з очільників Офісу Президента) в політичний проєкт. Найвищі цінності, які об’єднують і консолідують кожну Націю, зміцнюють Державу – українська мова, українська Церква, національна пам’ять і традиція, всіляко намагалися (і намагаються!) вивести узбіч націє-державотворення, стаючи на неправедну дорогу “руського міра”. Такі владці обрали не просто шлях у нікуди, а в бік Московії, свідомо сплутавши національні інтереси зі своїми власними, силкуючись привести українське суспільство до консервації постгеноцидного стану, гальмуючи формування української ідентичності.
Побіжний аналіз кадрової політики спричиняє тривогу за майбутнє України, опинившись віч-на-віч із ординським завойовником.
На восьмому році російської агресії ментальна окупація залишається одним з найбільш дієвих механізмів у гібридній війні проти України. Так сталося, що віроломна московська агресія мала успіх саме завдяки ментальній руїні значної частини громадян України в Криму та на Донбасі. Оскільки ментальність, як сукупність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних особливостей мислення, що виявляється в культурі, мові, поведінці, світосприйнятті, умонастроях (Словник української мови, 2012 р.), позбавлялася основ українськості, перебуваючи в полоні руськомірського світогляду.
Творення ментальності національно свідомого українця залишається найбільш значущим завданням держави і громадянського суспільства. І як важливо для цього мати здорове соціокультурне середовище з гідними етичними прикладами. Бо їх варто шукати не лише в минувшині, але й в сьогоденні. Величезний духовний потенціал сьогодні міститься в героїці наших Воїнів, захисників України, “аристократів” національної слави.
Але в людській природі поруч із духовністю та високими злетами “марширує” ницість, аморальність, тваринність. Особливо стає моторошно, коли такими “якостями” наділені ті, хто правдами-неправдами опинився на високих владних щаблях. А таких тепер хоч греблю гати. Київський і краматорський сюжети лише підтверджують рівень морального падіння передусім у владних структурах. Шевченкове “доборолась Україна до самого краю” найбільш точно відображує етичну й політичну деградацію “передньої верстви”.
Здається, що “реформи” поліції (і не тільки) в “українському” варіанті вийшли на фінішну пряму, а правильніше добігли до свого кінця. Бо те, що суспільство побачило на блокпосту біля Краматорська за участю заступника міністра МВС не можна впихнути в рамки формального аналізу, оскільки все це знаходиться за межами здорового глузду. Побачене й почуте наштовхує тільки на єдину думку – хто ж нами в Україні верховодить, кому від імені народу доручено управляти, відповідати за безпеку держави та її громадян, коли “взірцем” й “еталоном” в правоохоронних органах є подібні імпортовані гогілашвілі. Яким чином такі звироднілі чужинці попали в Україну, дорвавшись до влади? “Де гуцули?” – запитав би Василь Герасим’юк.
Не уявляю, про що можна вести мову в поліцейських і правових академіях, готуючи фахівців і виховуючи молодь, якщо українському суспільству представлено саме такі “приклади” для наслідування. Якщо б не супроводжуючі коментарі, то б’юся об заклад, що абсолютна більшість глядачів сприйняла б високопосадовця як зухвалого “баригу”, “блатного”, “бикуватого”, бо навіть “етикет” зони містить певні правила щодо використання ним такої словесної “параші” та поведінкової норми. Але, справді, в одному все ж таки має рацію цей “горе-заступник”. Його світлина (даруйте, але за тлумаченням ініціатора скандалу – його “є…о”) мала б таки бути “присутня” на всіх блокпостах, а також бути почепленою на всіх перехрестях і парканах. Очевидно, тепер, то він уже точно буде впізнаваним і ним можна буде тільки лякати (вибачте) малих дітей.
На жаль, подібний типаж плямує честь тих бойових офіцерів і військовослужбовців, які у важкі часи московської агресії гідно виконують свій обов’язок. Проте абсурд полягає не в цьому окремому випадку, а в хибній системі кадрової політики, коли діють украй алогічні й незрозумілі суспільству критерії відбору і призначень на відповідальні державні посади.
Важко знайти притомного українця, який після такого аморального вчинку поліцейського чиновника вищого рангу віритиме в успіхи боротьби держави з наркомафією. Адже саме цю відповідальну ділянку очолює (вже очолював) нинішній топ-бушівник, сурогатний москвин. Дежавю. Це вже було. Ще недавно цей сегмент правоохоронної діяльності очолював знайомий усім до болю кива. То запитуємо, а де нині цей крутий “державник”, що роблять його покровителі, і де будуть найближчим часом працевлаштовані гогілашвілісти. Невже підуть (згідно кланової традиції) у “велику українську політику”. Добре, коли б вони якнайшвидше повернулися з ганьбою до своїх російських дружків, як замарані й невдалі кремлівські агентики. Але чому за подібне кадрове нехлюйство ніхто (як правило) не відповідає, як і за багатьох інших “запрошених” іноземних ландскнехтів, які проявили свою непрофесійність, корумпованість, урешті-решт байдужість до інтересів Українського народу. Невже Україну перетворюють у кадровий “смітник” для чужинців, коли щороку країну покидають сотні тисяч молодих людей у пошуках кращої долі? Чому знайти місце для самореалізації українцям здебільшого неможливо, а непотреб світу звідусіль окуповує державну владу? І чому людський капітал, який у розвинутих країнах, куди ми прагнемо, там складає до 80% в структурі національного багатства, а Україні – ледь 15–17%. Чи не є це результатом згубної, очевидно спланованої, політики (не тільки внутрішньої) щодо “тихого” знекорінення української нації.
Нещодавно в журналі “The Atlantik” опубліковано статтю з промовистою назвою “Тихе” зменшення населення України”. Британський журналіст М. Едвардс пише, що 55% опитаних українців визнає масову еміграцію найбільшою загрозою безпеки країни. 28 листопада 2021 року з’явилася інформація, що ООН визнала Україну лідером по вимиранню населення. Директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України зазначає, що 30% 20-річних українців не доживатимуть 60-річного віку. Щороку понад 300 тисяч українців продуктивного віку покидають рідну землю. За кількістю мігрантів (понад 6 млн осіб – дані ООН) Україна посідає 8-ме місце (32-ге у світі за кількістю населення, різко “піднявшись” з 22-го місця). Відбувається різке зниження в Україні індексу людського розвитку, посідаючи за цим показником 74 місце в світі (1991 – 47). Вимирання нації стало доконаним фактом. Лише за останні 5 років чисельність молоді (від 14 до 35 років) зменшилась на 1,6 млн осіб.
Отож, при такій “втікачці” мізків та рук, високій смертності та вдвічі меншій народжуваності, радіти з того, що це є проявом демократії (вільніше пересування людей), а надходження закордонних заробітчан становить рекордну суму в 16 млрд доларів (понад 11% ВВП), є безглуздям. Як і те, що ситуацію можна “успішно” поправляти за рахунок міграції з азійських країн, змінюючи радикально в гірший бік етноструктуру населення. Проте так можуть думати і думають тільки олігархи, нувориші, глитаї, здирники, для яких Україна лише “територія наживи”, а також їхня, на жаль чисельна, політична обслуга в образі депутатів, урядовців.
Не хочеться грішити, проте складається враження, що привид етноциду українства так і не покинув Україну та її народ, а недоумкуваті колоністи продовжують “хазяйнувати” в нашій хаті.
Який вже десяток років спостерігається тенденція на вихолощування українства з будь-яких важливих сфер життєдіяльності. Якщо сталося так, що тобі не пощастило здобути професію “офіціанта-прислужника”, то мусиш визнати свою неповноформатність, непотрібність. Бо в нашій Україні особливою індульгенцією наділені москвофільські елементи, якими переповнена владна, політична, бізнесова, фінансова, наукова, інформаційна, а то й військова ніші. Усі, хто належить до “національно стурбованих”, “свідомих”, “нациків” (так називаються українці їхнім блатняком), які хотять “нєзалєжної”, мають вдовольнятися у кращому випадку вторинно-третинними ролями. Решта “плебсу” (їх жаргон) має вміти дякувати, дякувати, що ти… живеш. Не перестаючи.
І це не простий сарказм чи невдалий жарт. Бо такою є вже не закулісна, а відкрита політика, якою “інфіковані” численні фаланги новоспечених “еліт”, для яких не стали ціннісним орієнтиром Конституція України, Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн України, а фешенебельний офіс олігарха, незалежно від того, де він бовваніє – Києві, Донецьку, Дніпрі, Відні чи Московії.
Скрізь, де це можливо, відбувається перенасичення (ментально, духовно, політично, професійно) неукраїнським елементом, які ж до того ігнорують все українське – мову, культуру, традицію, історію, національні інтереси. Як сильно влучно колись було сказано Пантелеймоном Кулішем, що повністю суголосне нашим деградованим реаліям: “…Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольських сідалищах”.
Послухавши блатний сленг заступника міністра МВС, відчуваєш як злісно порушуються закони України, зокрема і в тому, що ця неосвічена “істота”, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, балагурить “валуєвським язиком”, ігноруючи українську державну мову. Не знаючи її! А за яким правом він перебуває на державній службі!? Невже “попросили” з кремлівського улусу?!
Переконаний, що таке створіння безкарно формує навколо себе подібне ж москвороте середовище, яке дуже комфортно почувається в країні, де продовжують убивати людей лише за те, що вони розмовляють українською. Державною мовою України! Запитую в “бужанських” та інших, що ініціюють нові чорносотенні поправки до мовного закону, а чи були в сучасній історії України випадки чи натяки, щоби українці позбавляли когось людського життя за право використовувати рідну мову тієї чи іншої національності. Не ґвалтуйте себе оманою. Не було й не буде такого. Чого ж це тоді чиниться у ставленні до українців як титульної, державотворчої нації? Допоки терпітиме ця Нація таку вселенську наругу над національною і державною Гідністю? Чому влада, маючи в своїх рядах таких кремлівських прихвоснів, продовжує вдавати, що нічого не сталося. Мабуть, так комусь і треба, але тільки не Українському народу.
Очевидно, Кремль поводить себе дедалі більш агресивно й зухвало. Йому замало поведінки слона в посудолавці, оскільки він уже розвалює будівлю міжнародного устрою при стидливому спогляданні цього дикунства частиною європейських урядників. Від цього в Україні заметушилась саранча з руськомірськими тарганами на кшталт монархічно-кадетсько-есдеківського (поки недобитого) бандугрупування у Верховній Раді, мерського охвістя від Одеси до Полтави й Чернігова, які підхопили чужинські гасла про “братовбивчу війну”, а не московську агресію проти України, проти вступу України до НАТО, хоча це посягання на конституційні засади. Але при таких кволих реакціях, які проявлялися при всіх владних режимах, таким “політикам” і “море по коліна”. Їх ніщо не бентежить, адже рідкісним явищем було покарання за антидержавницьку, антиконституційну, антинародну діяльність. Після “сєвєродонецького путчу”, антиукраїнських мовних парадів в 15-ти областях, голосувань за харківські угоди та “диктаторські” закони, публічне приниження національної гідності українців та державної мови ініціатори, найбільш активні учасники цих замовлених Кремлем акцій та політичних кампаній, не лише не притягувалися до відповідальності, а піднімалися все “вгору”, обсипані нагородами та кар’єрним зростом. Усе як у Василя Симоненка: “…Ідоли обслинені, обціловані / Ішли величаві в своїй ході”.
Досвід засвідчує, що ця лавина проявів публічно-політичної, законодавчої, побутової, навчально-виховної, спортивної, мистецької українофобії розпочинає метушливо копошитися в своїх нетрях тоді, коли заворушився вожак зграї, а на порубіжжі видніються “брати-визволителі”. І, мабуть, не лише персонально урядовий Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь є причиною чергової істерії москвофілів, а передусім вона криється в нетерпимості до українськості доморощених холуїв-запроданців, принизливо вислужуючись перед ляльководами україноненависництва.
Цим з’яничареним служкам варто було б сказати правду своїм виборцям – чому Кремль стягнув до кордонів України 175 тисяч військових ординців? Хто кому загрожує? Хто солідаризується з істерією “скабєєво-соловйовських” каналів московщини?
Тоді стане зрозумілим, а хто є хто, на чий млин ллється вода. Бо не НАТО нападає на Україну, а московська орда, з якою ніколи нам не по дорозі. Саме НАТО, як і наша внутрішня національна сила, стануть для України тим колективним захистом та оберегом, що не дозволять зазіхати на Суверенність, Ідентичність, Державність України.
А з ким і задля чого дружити, то це право Українського народу.
Українці мають пам’ятати про це, будучи переконаними в своїй правоті, щоби зрощувати особисту, національну, державну Гідність, уможливити перемогу, здолавши богопротивного супостата-москвина. Вірмо, творімо, борімося всім українським миром, щоби не дозволити нікому й ніколи кривдити Україну, бо з нами Бог і правда.
Георгій ФІЛІПЧУК
