Ольга САМОЛЕВСЬКА,
кінорежисерка, лавреатка міжнародних фестивалів та міжнародних премій
Ювілейні заходи з вшанування пам’яті Павла Тичини тривали рік під гаслом “Я – молодий” (“I am young”), долучаючи сучасну молодь до творчості уславленого 130річного радянського класика. Заходи відбувалися як традиційно, так і у форматі онлайн, їх висвітлювали ЗМІ. У музеїквартирі поета регулярно виступали студенти академії імені Р. М. Глієра, актори читали вірші П. Тичини та переклади різними мовами світу. У цьому музеї та в бібліотеках відбулася низка заходів:
Виставка “Мій шлях то із костриці, то із жоржин” зосереджувалася на окремих подіях, враженнях, взятих із поезій, спогадів, щоденників та світлин. Представлені інсталяції показували повсякдення Павла Тичини; образ поета, інтерпретований у малярських роботах К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Лопати, В. Гарбуза та ін.
Зустріч “Я за щастям піду” – про ранні поетичні спроби, перші збірки віршів та кохання, яке не завжди було взаємним, розказували учням 1011 класів.
“Павло Тичина незабутній та забутий”, “Павло Тичина – очима дослідників”. Зібрано розповіді, в яких обіцяли висвітити незвичні амплуа поета.
“Живопис – супутник творчого шляху Павла Тичини”. Про живописну спадщину поета та коло художників, які його оточували.
“Поет і час”. Цикл із 8 відео, які розповіли про події в Україні та світі, коли був живий Павло Тичина, а отже, переживав їх вплив. Відео розділили на десятиріччя, таким чином вийшло 8 відео.
Пройшли наукові читання “Тичинівська епоха. Народження поетів”, присвячені тичинознавчим студіям та літературному процесу, сучасником якого був Павло Тичина.
Тобто в абсолютно зрадянщених заходах організатори ювілейних урочистостей доклали великих зусиль, щоб навіювати молоді, що епоха розстріляного відродження насправді була епохою народження поетів. Це при тому, що реально з розстрілами сотень українських літераторів був страчений цілий літературний процес. Страчені поети і прозаїки навіть не встигли у повній мірі явити світові нову українську літературу! А з укоріненням більшовицької влади розвиток літератури був придушений розквітом соцреалізму, якому всіляко сприяли такі пристосуванці, як П. Тичина.
У1934 році, коли радянський уряд переїхав з Харкова, Павло Григорович теж – синхронно – переїхав до Києва. До того він жив у престижному харківському Будинку письменників “Слово”, який мав недобру славу будинку попереднього ув’язнення. Заарештований у 1932 році Іван Багряний дав “Слову” назву “Крематорій”. Це справді страшно, коли ночами когось із мешканців біси забирають назавжди. За досить короткий термін було спустошено 40 із 63 квартир! Гегемони розстріляли і веселого Тичининого сусіда Майка Йогансена, з котрим Павло Тичина напередодні помінявся квартирами. Після арешту Михайла Ялового Микола Хвильовий намагався врятувати друга, а коли це не вдалося, вкоротив собі віку.
За радянських часів на фасаді Будинку “Слово” сиротіла лише одна меморіальна дошка – вірнопідданому Павлові Григоровичу Тичині…
Великого поета Володимира Свідзінського, з яким Павло Тичина колись працював в одній редакції (стіл навпроти столу), і який теж походив з духовенства – полум’яні ленінці спалили живцем і викреслили зі списку поетів. І могили його немає на білому світі…
А новатор поетичної форми П. Тичина, котрий боявся будьяких мундирів, потрохупотроху став настільки вірним ленінським кавалером, що отримав аж п’ять орденів Леніна!
Він виконав усі вимоги партії в тексті гімну Української РСР:
Нам завжди у битвах за долю народу
Був другом і братом російський народ,
І Ленін осяяв нам путь
на свободу,
І Сталін веде нас до світлих висот.
Ґвалтуючи свій поетичний дар, він залишив нащадкам це святотатство замість того, щоби залишити хоча б якісь щоденникові спогади про закатованих та розстріляних побратимів; хоча б якесь свідоцтво про одну з мільйонів дитину, котра не дожила до відкриття його (а може й своїх!) геніальних віршів, бо померла мученицькою голодною смертю, і таємниця її творчого потенціалу зникла для світу назавжди. Мислячі моральні люди ставали “ворогами народу” й отримували кулі, а творчості П. Тичини це не торкнулося. Та навіть у щоденниках він не відкривав правди.
Поема про Другу світову війну “Похорон друга” (1942 р.) стала останнім спалахом його натхнення. З того часу муза покинула його, і 25 років, аж до самої смерті він прожив у масці, яка зрослася з обличчям. Тобто поет Тичина загинув на чверть сторіччя раніше партійного діяча Тичини.
А людожерська влада залоскотала Павла Григоровича державними преміями, орденами Трудового Червоного Прапора, зробила міністром освіти УРСР (1943–1948), Головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутатом Верховної Ради УРСР семи скликань, депутатом Верховної Ради СРСР чотирьох скликань…
У 1967 році влада положила П. Г. Тичину у могилу якогось дореволюційного пана на центральній алеї Байкового цвинтаря. Сталося так, як накаркав Павло Григорович: “Всіх панів – до ’дної ями…” Але той дореволюційний пан, виявляється, був достойною людиною, яку не можна забувати. Цього року непоміченими пройшли 110ті роковини його пам’яті.
Добродій Григорій Пантелеймонович Гладинюк був потомственим кріпаком княгині Яблонської у помісті Базалії (нині Хмельницька область). Після скасування кріпацтва 28річний Григорій вирушив до Києва і своєю наполегливою працею створив сам себе. Чим міг заробити селянин у великому місті? Спочатку влаштувався кухонним працівником у готелі “Європейський”. Майже десять років працював кухарем, потім – старшим кухарем. Кріпацтва вже не було, більшовицького рабства ще не було – можна чесно заробити капітал і витратити його на відкриття власної справи. Заробивши достатньо грошей, Г. Гладинюк винайняв готель біля Бесарабки, згодом увійшов до числа процвітаючих київських купців, що дало йому змогу купити ділянку землі на розі Фундуклеївської (Б. Хмельницького) та НовоЄлизаветинської (Пушкінської) і побудувати власний триповерховий готель. За кілька років цей готель увійшов до розряду першокласних і став четвертим після “ГрандГотелю”, “Континенталю” і “Європейського”. У будинку Григорія Гладинюка працює Українське національне інформаційне агентство Укрінформ.
Зароблені кошти Григорій Пантелеймонович щедро направляв на благо своїх односельців і співвітчизників. У рідній Базалії він купив два гектари землі і не тільки побудував комплекс приміщень для сільської дільничної лікарні, а й забезпечив лікувальний заклад капіталом на майбутнє. Г. Гладинюк передав лікарню як дар у громадське користування. Там же, у Базалії, заснував парафіяльну школу.
Григорій Пантелеймонович був почесним попечителем 4ї київської гімназії, довічним почесним членом Товариства піклування про сліпих, надавав постійну матеріальну допомогу Київському благодійному товариству, Товариству швидкої допомоги, Вільному пожежному товариству. За його заповітом великі гроші передано лікарні для чорноробів, училищу сліпих, товариству швидкої допомоги, двом церквам. Його коштом споруджено станцію “Крапля молока”, яка надавала матеріальну й медичну допомогу тисячам бідних матерів і їхнім дітям…
Треба зауважити, що тодішні меценати мали обов’язкову рису – вони жертвували чесні гроші, і звітували прозоро за всі свої прибутки. Нема впевненості, що усі наші меценати мають цю рису.
Григорій Гладинюк зробив стільки добра бідним, що вистачило би не на одне життя. Поліпшувати світ навколо себе – ось так він розпорядився своїм перебуванням на Землі! Що віддав – навік твоє, що забрав – вважай пропало.
Цікаво, що у 1916 році, коли на могилі Г. П. Гладинюка (за постановою Київської міської думи) поставили погруддя з білого мармуру та капличку із блакитного мармуру, в цей час у Чернігові поет Василь ЕлланБлакитний очолював молодіжну підпільну організацію “Братство самостійників”, яка поширювала націоналістичний світогляд. Молодого Павла Тичину Братство відрядило до Києва з метою налагодження зв’язків з іншими самостійницькими групами. Невдовзі Тичина писав з Києва: “…Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони такі шовіністи!..”
…Долі людські переплетені – я живу на Батиєвій горі; моїх сусідів, друзів дитинства, школу, вчителів визначив для мене… Григорій Гладинюк. Бо мій батько тридцять років працював у науководослідному інституті, приміщення якого побудоване Г. Гладинюком. У своєму заповіті Григорій Пантелеймонович виділив 60 тисяч рублів на купівлю гектара землі на Батиєвій горі для будівництва і устаткування триповерхового притулкуясел для немовлят, покинутих батьками. Він планував відкрити там молочну ферму, розбити фруктовий сад. Будівництво було завершене восени 1915 року. Однак світова війна і наступні соціальні катаклізми розпорядилися розмістити тут шпиталь. Про дітей забули, хоча кількість сиріт стрімко зросла – нашою землею заволоділи “вожді людства”, які браво проголошували курс на вдосконалення життя, крокуючи по трупах…
О прекрасний час! Неповторний час!
Неповторний, невмирущий…
Хто ж од нас у світі дужчий? (П. Тичина)
“Партія веде” – цей культовий вірш кожен український школяр не одного покоління повинен був знати назубок, як, скажімо, Г. Гладинюк чи В. Свідзінський пам’ятали молитву Христову “Отче наш”. Та й Тичина знав і цю молитву, і заповіді Божі знав, бо він був сином дяка, навчався в духовній семінарії…
Вірш “Партія веде” опублікувала газета “Правда” у листопаді 1933 року, коли партія вже привела Україну до нечуваного в історії людства голодомору. Наступного року, щоби переконати хазяїв у відданості, Павло Тичина (до речі, ровесник Євгена Коновальця) випустив цілу збірку віршів під назвою… “Партія веде”. У часи знищення партією мільйонів людей ця збірка перевидавалася щорічно гігантськими накладами! Ідея книжки – освідчитися бісам у любові.
Коли сконав генералісимус, і минула загроза життю, і можна було вже не боятися картоплі “в мундирах” – поет продовжував підтримувати фантом, не очистив душу слідом за письменниками “відлиги”. А яку ж бо вражаючу історичну панораму життя міг залишити рідкісний талант Павла Тичини!
Г. П. Гладинюк був кріпаком – а став людиною вільною. Особистістю, яка дивувала всіх свободою вчинків.
П. Г. Тичина – чітко навпаки. Свій вільний сонячний талант – який чарував щирістю й музичністю – він на все життя добровільно поневолив. Закріпачив страхом, покірністю та кар’єризмом… Проміняв свою унікальність на функціональність. Починав вільним – прожив кріпаком.
…“На цьому місці було поховано видатного київського мецената Григорія Гладинюка (18331911)” – металеву табличку з таким написом на широкій могилі П. Тичини та його дружини ми з сином поставили в 2005 році.. Але табличка швидко зникла. “Ніззя! Нє паложено!”
Ми представляємо спільноту з майбутнього видатного мецената. Його сучасники поставили на могилі капличку з колонами блакитного мармуру та біломармурове погруддя. Щоби донести до нас свою велику шану. Але все це було знищено хазяями П. Тичини. То хто ж, як не ми, повинен відновити пам’ятник українському меценатові від вдячних нащадків? Тим більше, що 2023 рік ювілейний – 190 років Григорію Пантелеймоновичу Гладинюку.
