Про роман Юрія Щербака “Мертва пам’ять: голоси і крики” (Київ: Ярославів Вал, 2021)
Микола ГРИГОРЧУК
Юрій Щербак вибрав рідкісний спосіб подачі матеріалу, коли про одну й ту ж історичну подію чи одну й ту ж значиму персону розповідають її очевидці чи його сучасники від себе особисто. Подібну методику застосував незабутній Михайло Слабошпицький у своєму романі “Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші”, де образ “прозового імпресіоніста” висвітлено оркестрацією дев’яти голосів його відомих сучасників. Цей спосіб не новий. Маємо “Євангеліє”, де образ і діяння Ісуса Христа подано в описанні чотирма авторами. Освітлення однієї й тієї ж персони чи події різними очевидцями дозволяє всесторонньо (голографічно) оглянути їх і мати об’єктивний портрет.
Події розгортаються у 2045 році, з перемоги режиму “цифрового народовладдя” над націоналістами. Це слугує своєрідною зав’язкою роману. Головним героєм виступає академік Андрій Олександрович Закревський – керівник підпільної лабораторії, у якій ще за сприятливих часів було створено найновішу програму розпізнавання особи камерами стеження за п’ятнадцятьма параметрами. Вона була надана уряду генерала Балюка для здолання опору “народноімперського руху”. Балюк не відчував внутрішнього стану в державі, і всі його задуми, як пише автор, “…швидко обернулись на гидку гримасу поразки”. До влади прийшов режим генерала Баркаса (у минулому естрадного лицедія), який не знав ні історії цієї землі, ані звичаїв його люду. Невігласи легко здобули те, про що ніколи й не мріяли. Скориставшись розробками лабораторії, завели базу даних на своїх противників та стали позбавляти люд історичної пам’яті, заборонивши уроки історії в школах та ВНЗ, історичні музеї, професію архівістів тощо. Одночасно розроблявся вірус безпам’ятства, який міг передаватися від комп’ютера до людини. Бо ж відомо, що історична пам’ять перетворює зграю людиноподібних істот на народ, націю.
Хоча події в романі відбуваються в далекому майбутньому, вони в значній мірі перегукуються із сучасними, які ми переживаємо в Україні за останні три роки. Якщо пророцтва Юрія Миколайовича в попередніх романах значною мірою збулися (наприклад, щодо війни Росії проти України), то передбачити глибоку внутрішню кризу, розчарування самостійним державним життям він не зміг. Це примусило його і всю творчу інтелігенцію задуматись, що сталося з волелюбним талановитим народом, який, здобувши Незалежність 30 років тому, господарюючи на своїй землі, безтурботно вирішив піти манівцями, заглянути у бездонну прірву рабства. Високі ідеали свободи, рівності, добра поміняв на жадобу корита і видовищ. Не часто в історії випадає, що незалежна держава добровільно “кладе голову на плаху завойовника”. Виходить, не було у нас пам’яті, як у поляків чи євреїв. Навіть історію свого роду 80% не пам’ятають глибше двох поколінь. Дійшло до того, що “соромляться Голодомору, не хочуть пам’ятати”.
Дався знати й “безнаціональний планктон”, вирощений впродовж кількох століть поспіль. Сам же автор визнає: “Ніякі чужинці – ніхто не зруйнував України так, як самі українці”. Вона стала “безнадійно відсталою за всіма європейськими показниками та відсутністю справедливості в судах і державних установах” – “чорною дірою Європи”, країною, “яка ненавидить своїх вчених, лікарів, філософів, мудреців і пророків”. Так Ю. Щербак пройшов шлях від образу України у попередніх романах – “киплячого казана Європи” – до образу “чорної діри Європи”. І знаходить причину: “Інструментом нового поневолення людей стала ілюзія свободи, помножена на безпам’ятство”.
Москалі напалмом пройшлися по українцях: пересаджали по Сибірах, навчили пити й матюкатись, поневолили, загнали до колгоспів, примусили забути рідну мову і пісні, втратити пам’ять предків і совість народну. Сотні літ діяли відкрито, зневажаючи та ненавидячи все українське, прищеплюючи нашому народу почуття меншовартості перед Москвою. Серед мужнього і справедливого народу, чесного й добропорядного, виросли хабарники, крадії і кидали, спухлі від алкоголю недоумки, які самі себе не поважають. Падіння освіченості досягло катастрофічного рівня. І це на тлі зростаючого числа університетських дипломів. Зараз зліпити з цього населення один народ – надскладно.
Московські окупанти набагато страшніші за німців. Німці були чужі, “пфенькалицвенькали” і ніколи не мали шансів стати своїми. Москалі ж маскувалися під наших, дурили народ однією вірою, зодягали українців у свої тілогрійки та чорні бушлати й перетворювали на катів свого ж народу. Народ перестав цікавитись минулим, бо вперто боровся за існування сьогоднішнє. Автор визнає: “У москалів найголовніше – страна Росія, хоч бідна, хоч голодна, але – командир над усім світом” (с. 137). Українці, “розпиваючи з ворогами горілку, молячись російським богам, не помічали, як іржа зради з’їдає державні конструкції”, наближаючи їх загибель. Цьому сприяли холуйство перед чужаками, сита лінь та традиційні зрадництво й байдужість.
Сюжет роману карколомний, але не складний. Коротко його можна спробувати передати так. Після захоплення влади зграєю генерала Баркаса запановує режим, який під прикриттям створення так званої Київської імперії веде справу до об’єднання з Ордою і до ліквідації української державності. Виникло ясне розуміння, що “ми впритул підійшли до тієї межі, за якою – розпад держави, хаос і руїна, знищення українського народу…”. Сіявся хаос, що “створював ілюзію свободи” з одночасним посиленням електронного контролю над суспільством. Настали часи віртуальної реальності та гібридності в діях: окупацію називали спільним патрулюванням, лінію фронту – зоною взаємного контролю, війну – війномиром.
Генетично бунтівникисамостійники, нащадки анархічного степового племені, українці терпіти це не витримували. Уявити собі російський триколор на монументі Незалежності посеред Майдану, доноси, комендантську годину, арешти, ліквідацію державності за допомогою зрадників вони не могли. В романі Орді протистоять національні сили в особах Скаженого Яреми – бригадного генерала з табором морпіхів під Радомишлем, “керівника всіх опозиційних сил”, що створив підпільний уряд національного порятунку України, академіка двох українських академій Закревського і його синів Святослава та Мирослава, пана Ігора Брайта – аспіранта Закревського, журналістки Тетяни Шелест, “ящірки” – снайперки Юлі Козерог та інших.
Народний трибунал опозиції виніс Баркасу смертний вирок за державну зраду та всі злочини проти України. Про демократію і народне голосування вже не йшлося. Тому готували повстання і теракти. Треба зауважити, що у романах Юрія Щербака скрізь покладається надія на порятунок України на військових. Але у їх рядах весь час чогось бракує, важко віднайти лідера.
Кульмінація роману наступає, коли керівництво Лібертаніанської Республіки Україна (ЛІБРУ) та Орди (Організації Революційних Держав Азії) зібралося утворити союз і підписати таємні угоди. А суть угод була у розділі країни. Орді віддають Східну Україну по Дніпро. “Росіяни вимагають віддати розплідників націоналізму Галичину та Волинь – Польщі, Закарпаття – Угорщині, Буковину – Румунії”. Неозорий простір Орди під крилами орлів та драконів, який ніхто не міг здолати, тепер мав лякати Захід ще більше. Замість Третього Риму (Москви) має з’явитись Другий Єрусалим – Київ.
Тут у Печенігах, під Харковом, все було готове до підписання. Чекали лише на очільника ЛІБРУ, який затримувався у Вишгороді через передоз коксу напередодні. У складі диверсійної групи під орудою полковника Святослава Закревського, снайперка Юля також чекала у своїй далекій засідці, коли з палацу засідань вийдуть на свіже повітря головні підписанти. Тоді мало збутись повір’я, що “від трону до ешафоту один крок”. Однак, коли з палацу вийшли всі в однакових масках, несподівано, без наказу, Юля розпочала стрільбу. Кілька керівних чиновників з ЛІБРУ впали неживими. У відповідь охорона саміту розпочала шалену стрільбу. У результаті саміт було зірвано. Акт капітуляції держави в Печенігах удалося зірвати. Юлю від загибелі рятує Святослав, прикривши в останню мить своїм тілом. Сам при цьому дістає важке поранення. Майже всі його бійці загинули. Яремі, що прилетів на допомогу, вдалося витягти Юлю і Святослава з того пекла. Але врятувати Святослава не вдалося…
І тут Ю. Щербак докладно описує почуття батька, що був присутній при відході сина в кращі світи. Він і сам пережив нещодавно болісну втрату свого сина Ярослава. Настає “тихий сум прощання з ілюзією вічного життя” і розуміння “тимчасовості світу, в якому існуєш”. Це несправедливо, коли батьки ховають своїх дітей, а не навпаки. Що довше живеш, то більше смертей бачиш. Довголіття одних купляється ніби коштом інших життів. Зникають цілі кластери людей: родичі, друзі, співробітники, знайомі. Людина виглядає біороботом, тілесною оболонкою інформаційного механізму, запрограмованого Богом для передачі через гени спадкової інформації наступним поколінням. Є лише вічна естафета безсмертних генів. І запитує: “Кому потрібне таке безсмертя, коли переживаєш своїх дітей чи онуків?” Сидячи біля одра свого сина, академік Закревський думав про марноту свого поклоніння науці, як також служіння бездарним правителям.
Відчувається широка мовна палітра автора. Змальовані ним характери героїв, обставини, за яких вони діють, ясно бачиш. Щербак – майстер урбаністичного пейзажу. Він точний у деталях, місця, описані ним, оживають в уяві. Це видно на прикладі опису довкілля площі Льва Толстого в Києві. Зизоокий, в окулярах, він не міг пропустити молодих людей на велосипедах та скутерах із зеленими рюкзачками Glovo, що, мов ракші, розвозять їжу по місту. Забув, може, додати тисячі самокатів, що заполонили київські тротуари.
Поруч з вигаданими героями в романі фігурують відомі особистості: Платон Григорович Костюк, президент Кучма, Володимир Фролькіс, Бог, сам автор. І дослідження, над якими працюють вчені, – реальні. Так, у лабораторії П. Костюка вивчають “роль таламуса” у центральній частині мозку “як первинного механізму селекції інформації”, відповідального за формування пам’яті. А попереду всіх йшли інформаційні технології: всі ці ґаджети, чіпи, апаратура дезінтеграції, камери стеження, навігаційні системи GPS, дронові оцінки настрою натовпу, томографічні просвічення тіл і предметів тощо. Юрій Щербак доходить висновку, що всі вони “поневолюють людину в сотні разів сильніше, ніж усі агенти та стукачі гестапо й НКВД”. Оцифрована природа – бездушна, губить барви й звуки. Кидаючи читання книжок, підпавши під владу соціальних мереж, втративши інтерес до минулого, зневажаючи історію та її уроки, люди прирекли себе на безпам’ятство. І Щербак робить висновок, що “потрібна нова революція – антицифрова, антикомп’ютерна, антимережева”.
У завершальній частині роману – свого роду післямові – автор веде розповідь від самого себе. Він ясно бачить, що сучасна українська дійсність перевершує всі письменницькі фантазії: якщо зрада – то напряму з Офісу президента, якщо корупція – то вивезення мільярдів доларів, якщо боротьба з пандемією – то завезення в Україну сотень тисяч потенційних носіїв вірусу, без жодних карантинних обмежень. Попри безнадії та втоми від української історії, коли складається враження зупинки часу – хроноколапсу, він сподівається, що “Україна повільно, з болісними зупинками, долаючи щодня опір проросійськошовіністичної, просовєтської, антизахідної п’ятої колони, поступово, крок за кроком просувається до відродження національної ідентичності, незалежності не формальної, а справжньої, …до становлення суверенної державності”.
Біль за долю України пронизує роман червоною ниткою. Юрій Миколайович – людина з широким геополітичним світоглядом (наш Бжезінський, лише без його посад) стоїть у перших рядах на сторожі нашої Незалежності.
Цей роман, як і попередні твори Юрія Щербака, заслуговує на найвище поцінування в галузі літератури не лише в Україні, а й у світовому вимірі.
