Неля ДАНИЛЕНКО,
заслужена журналістка України
“…Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить?..”
Тарас Шевченко
Коли я дізналася, що в столичній Олександрівській лікарні імплантують найкращі у світі серця, мало сказати, що я була здивована. Чомусь одразу виникла думка: механічне серце… чи ж воно хоч щось відчуває?
Все стало на місце, коли зустрілася із завідувачем відділення кардіохірургії, кандидатом медичних наук Віктором Миколайовичем Клюзком.
– Чи живуть почуття у механічному серці? Аякже! І біль, і радість, і любов. Бо серце, яке ми встановлюємо людям і яке прийнято називати механічним, – не зовсім таке. Це механічний лівий шлуночок, насос. Ми серце не забираємо, серце у людини залишається своє, рідненьке. До нього пришивається частинка – своєрідний гаджет, який качає кров, він дуже добре виконує цю функцію. Завдяки Київській міській держадміністрації ми придбали найкраще серце, яке є у світі, серце, що забезпечує життєдіяльність людини.
Я вирішив це робити на постійній основі, коли три чи чотири роки тому до мене прийшла молода людина, високий, гарний хлопець. І я бачив, як він помирає… Що ми тільки не робили! Ми ставили йому стимулятор і стентували, а він все одно задихався, не міг пройти буквально 15 метрів. Прихожанин церкви, віруюча людина. Священник благословив його на встановлення механічного серця. Я не знаю, чому не пересадка донорського, але він так благословив.
Зайшов цей молодий чоловік до мене в кабінет і бачить ікони. Каже: “Я думав уже помирати. Ось зайшов до вас – і тепло на душі стало. А поговорив із вами – хочеться жити”.
Операція минула вдало. Людині повернуто життя.
Ми зробили також нещодавно імплантацію механічного серця учаснику бойових дій, котрий захищав Україну на сході. Все вдало, почувається прекрасно. А нещодавно всі ми були підняті вночі по тривозі. Тактак, спрацював режим тривоги – наш пацієнт забув прийняти ліки. І ми консультували його, як правильно вийти зі становища. Все закінчилося добре.
– Хто ще в Україні імплантує людям механічні серця?
– У Києві в Центрі серця зробили до семи операцій. Щоправда, там інші серця. Їх зараз зняли з виробництва, тому що вони не показали ефективності. Серця, які ставимо ми, використовували ще у двох центрах. Там це повністю робили іноземці, приватним чином. У нас це все за програмою. Поки що ми зробили три такі імплантації.
– Механічне серце. Наскільки це надійно?
– Про це нині багато інформації. Десятилітній аналіз пацієнтів з пересадженим серцем і з механічним серцем засвідчив: різниці між ними практично немає. Є свої плюси в пересадженому серці, є свої плюси для механічного серця. Тому що при механічному серці людина приймає лише один препарат – для зарядки пристрою – і все. При пересадженому серці потрібно приймати дуже велику кількість ліків, є побічні дії, можуть виникати пухлини.
Але, звичайно, не лише імплантація механічного серця. Складних і надскладних операцій на серці у нашому відділенні робимо за рік до 200. І кияни завдяки міським програмам можуть безкоштовно отримувати вартісні клапани, яких ніде більше в Україні не ставлять. А також стенти, оксигенатори. Усе – за рахунок бюджету міста.
– Власне, як і створення вашого відділення?
– Так. Це відділення створене Київською міськдержадміністрацією. Сучасне чудове обладнання, одне з найкращих наразі в Україні. У нас усі надсучасні апарати: дихальні, штучного кровообігу, інші. У нас є все те, що я бачив не так давно в Німеччині та Ізраїлі. І це відбулося за останні три роки, дуже динамічно.
Я працював у багатьох центрах – мене запрошували. Я знав хороших людей. А тут уже я сам зібрав найкращих. І ми працюємо самовіддано, із задоволенням.
– У вас такий затишок у відділенні. Як вдома.
– Така тут філософія: людина повинна почуватися затишно. Вона і так перебуває в колосальному стресі перед операцією. Отож, лікарня повинна починатися в операційній. До того – максимум комфорту і душевної теплоти від усіх працівників відділення. У нас по однійдві особи в палаті.
– Ви сказали: “Все, що я бачив у Німеччині, в Ізраїлі…”
– Так, я багато вчився і стажувався. Я вдячний долі. На початку моєї лікарської практики мав честь працювати з одним із найвидатніших наших хірургів Борисом Михайловичем Тодуровим, потім мене запросив до “Науковопрактичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України” Ілля Миколайович Ємець, далі була Одеса. Мені довелося працювати і рядовим хірургом, і завідувачем відділення, і начмедом… Були стажування. Спочатку в Німеччині, де мене швидко поставили на операції. Там такі матеріали й техніка для операцій, які в Україні ми бачили лише на картинках. Я вперше працював на таких операціях, які ще не робили в Києві. 43 операції за місяць. Тоді, до речі, в Німеччині часто виступав із боями Віталій Кличко. І так збіглося: він Кличко, я Клюзко. І мене називали Кличком (усміхається). У Німеччині мені пропонували залишитися.
– А ви?
– Як бачите, не залишився. Як би це пафосно не звучало, я патріот своєї країни. А в Україні тоді був складний час. Як же не повернутись? Працюючи з чудовою апаратурою, ефективними препаратами в Німеччині, я вибудовував алгоритм, як лікувати хворих в Україні.
Потім я ще стажувався в Ізраїлі, багато чого й там навчився. І з усім цим багажем повернувся додому.
Тепер є наше відділення, тепер ми з надсучасним обладнанням допомагаємо українцям.
– У вашому кабінеті кілька ікон…
– Перший пацієнт, якого ми прооперували в нашому оновленому відділенні 20 березня 2019 року, був священником. Він і подарував мені ікону Божої Матері. У мене всі ікони особливі. Інколи я відвідую Афон. Настоятель монастиря Ватопед Єфремій теж подарував мені ікону Божої Матері, благословив мене на роботу в Україні. І він прозорливо сказав, що будуть великі випробування, але ти повинен залишатися таким, як є, і в тебе все буде добре. До тебе звертатиметься дуже багато людей, яким інші відмовлятимуть. Ти всім допоможеш.
Справді, на сьогодні у нас дуже хороші результати. Люди йдуть до нас – і ми допомагаємо.
– Трохи дивно. Зазвичай лікарі вірять в науку. Ви хірург, лікар – віруюча людина?..
– Як же інакше? Як я можу не вірити? Знаєте, що більше бачиш людського горя, то більше береш навантажень на себе, аби допомогти людям, і витримуєш. І розумієш, що не все в твоїх силах. Є сила вища.
– Ваша мрія?
– Мрія навчитися робити такі операції, де не потрібно робити операцію (усміхається). Так, медицина розвиватиметься. Колись можна буде лікувати людей без усіх цих гаджетів… Мабуть, я вас здивую. Насамперед я лікар, а вже потім хірург. Була у мене одна операція, коли я відкрив пацієнтку, а там був настільки виражений кальцій, що я, оцінивши ризики, зрозумів: ця жінка помре у мене на столі. Я вийшов до родичів, сказав про ситуацію. … Я закрив її.
Такі випадки б’ють по репутації. Насмішки, глузування: відступив, не впорався. Я терпів. Минув рік. Були закуплені нові прилади, які дозволили зробити цю операцію через артерію стегна. І ми ту жінку врятували. Далеко не завжди хірург повинен будьщо оперувати. Інколи проходиш на грані дуже складних моментів. Коли терапевт і хірург у тобі порозуміються, і ти винесеш правильне рішення, нагородою буде врятоване людське життя. Погодьтеся, це немало.
– Ви не покинули Україну, коли вам пропонували це зробити. Яким бачите її майбутнє?
– Сам Бог дає нам силу. Ми ні на кого не нападаємо, ми ні в кого нічого не забираємо, ми нікому не зичимо зла. Цього літа в Україні було багато туристів із Саудівської Аравії. Вони всі здивовані добротою наших людей. Це означає, що ми самодостатні, нам не потрібно за рахунок інших народів розбудовувати свою країну, когось пригнічувати, щось доводити. Зараз нам тяжко, але якби всі дружно, незалежно від рангів і чинів, допомагали одне одному, то все було б прекрасно. Ось до нас у відділення звертаються люди, ми допомагаємо, для кожного знаходимо добре слово – і бачимо вдячні світлі обличчя. От би так по всій Україні! Правда ж?
