Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Завершується 2021-й рік. Сто років тому українці, не зумівши зберегти відновлену державу, постали перед новими катастрофами: народ заганяли в нове “союзне” ярмо російського більшовизму; починався перший голод-геноцид. Антимосковська, самостійницька течія не змогла перемогти політичне, культурне, мілітарне москвофільство. Державність втрачено, хоча історичну ідею відновлення Української держави було збережено як найвищу національну мету, яку вдалося реалізувати 1991-го. Проте москвофільство, як невмираюча гідра, нікуди не зникло, продовжуючи бути руїною і загрозою для українського поступу. Події на Майдані, в Криму, на Донбасі є тому підтвердженням. Лише здолавши цю реакційну силу, можна буде утвердити сказане Оленою Телігою, що держава стоїть на внутрішній силі народу. Оскільки його ідейна, духовна, політична єдність є найбільшим гарантом захисту власної Державності, Ідентичності, Суверенності.
Московство є головною небезпекою для незалежної України, що нині зіткнулася з реальними загрозами. Соціологічні дослідження засвідчують, що для 72% українських громадян Росія – ворожа держава. Інакше думають 12%. Проте на восьмому році відновленої війни цей показник разом із частиною індиферентних (“ватою”) є середовищем, в якому здатна виплоджуватися москвофільська політика і практика. Кожен крок у нашій життєдіяльності має здійснюватися з огляду на цю небезпеку. Як правило, про неї не полюбляють вести розмову, особливо в коридорах влади, де впродовж трьох десятиліть вона перенасичувалась москвофільським елементом.
Логічно, щоби москвофільство було визнано на законодавчому рівні ворожим (ідеологічно, політично, духовно) явищем. Воно має бути внесено в перелік загроз національній безпеці України, відповідно спрямовуючи внутрішню й зовнішню діяльність держави, кадрову, гуманітарну, соціальну, науково-освітню, інформаційну політику. Не помічати цієї загрози, бути індиферентним, байдужим чи несвідомим у своїй позиції й поведінці щодо викликів москвофільства (руськомірського чинника) є неприпустимо. Бо там, де на поталу віддається українськість, цю нішу одразу ж заповнюють москвофіли. Наслідки такого нехлюйства й безпринципності, поблажливого ставлення до віковічних недругів є очевидними.
Професор Микола Тимошик, розглядаючи гарячу тему злободенних проблем національної науки й освіти під кутом зору протестної акції інтелігенції, підтверджує важливість українознавчої складової передусім у гуманітаристиці. Він пише (“Слово Просвіти”, № 50, грудень 2021 р.): “Низка викладачів вишів і загальноосвітніх шкіл, за потурання адміністрацій, зневажають українську мову як державну, пропагують серед учнів і студентів “руській мір”, публічно принижують національні почуття українців. І залишаються впевненими, що їх за таке в Українській державі ніхто не покарає”.
Однак продуктивного й принципового діалогу української інтелігенції з владою в контексті мінімізації цієї загрози так і не відбувається. Дарма. Оскільки масив нагромаджених і не вирішуваних проблем стає критичним. Громадські ради (інколи кишенькові) при міністерствах і відомствах нездатні компенсувати необхідні професійні і громадянські контакти для вироблення адекватної реакції на існуючі виклики, що свідчить про слабкість громадянського суспільства, авторитарність владних рядів. Очевидно, значна частина бюджетного інтелігент-середовища, вихованого в патерналістському дусі, “хворіє” не тільки нерішучістю, боязню втратити єдине джерело прожиття, але й угодовством та пристосуванством до існуючих суспільних виразок. Проте критерій інтелігентності не в посадах, званнях, титулах чи нагородах, а в адекватній “реакції на світ”, коли ні за яких обставин особистість не стає збайдужілою до того, що діється навколо тебе, поруч з тобою.
Недостатньо мати вищу чи “найвищу” освіту, щоби стати українським інтелігентом, бути прикладом для інших. Бо професійні знання – ніщо, коли культурність, громадянськість, моральність, жертовність заради української ідеї викинуті узбіч. Не приховую, в незалежній Україні чимало робиться “не так”, щоби зрощувати зубожілість, залежність, запопадливість “інтелігенції”, яка неспроможна мати громадянську мужність, бути справжнім народним поводирем. Розумію, що далеко не все можна змінити на краще завдяки просвітницькій місії інтелігенції. Й. Фіхте в “Промові до німецької нації” зауважив: “Через незнання затуманеність не зменшиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через останнє”. Отже, суспільне призначення української інтелігенції не тільки творити національну ідею, оберігати ціннісні ідеали, але й нести світло знань і правди в народ. У книзі Івана Дзюби “Є поети для епох”, присвяченій Ліні Костенко, є повчальні слова: “Вийти з цього важко. Третє тисячоліття – це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – нова якість мислення як основний чинник цієї трансформації”.
Лише активна, національно свідома особистість є здатною формувати майбутнє свого “Я”, своєї Держави. України. Особлива затребуваність такої якості Людини в умовах російської агресії, зростаючих глобальних викликів, загроз, жорстокої конкуренції. Проте ніщо з нічого не буває. Потрібна жертовна праця й особистий етичний приклад інтелігенції, щоби нація не зійшла на круті та вузькі манівці. Треба щоденно, щомиті давати відповіді й шукати праведні шляхи, проявляючи нетерпимість справжнього інтелігента до виразок зла, що чиняться Людині, Україні. Їх предостатньо, і кояться вони часто тими, що обсіли високі щаблі влади.
Бо коли згадана книга І. Дзюби побачила світ рівно десять років тому (2011 р.), тоді в Україну поверталися часи “неостолипівщини”, репресії влади проти українськості набирали своїх обертів. Чи хтось прислухався до сказаного Дзюбою? Можна ствердно сказати, що так. Бо народ повстав Майданом. Це були кращі, найбільш інтелігентні верстви народу, аристократія національного духу й гідності. Однак була й інша “найвища інтелігенція”, яка свідомо на догоду аморальному політиканству зарахувала себе до “інтелектуальної проституції”. Цей список відомих в Україні окремих президентів академій, ректорів університетів, знаних професорів, діячів культури і мистецтва, журналістів сприймається донині як “чорна дошка духовного голодомору” українців. Декого вже немає серед нас, окремі продовжують глаголити на телеекранах, деякі опісля стали депутатами, а рештки намагаються й надалі скеровувати вкотре обдуреним народом. І коли доводиться слухати таких фарисеїв, що, перелицювавшись, служать вже іншому молоху, стає не по собі, бо кого можуть виховати такі “моральні лідери народу” (за оцінкою Януковича). У такої “інтелігенції” навіть невистачило громадянської мужності, щоби вибачитися перед народом за свою принизливу й запопадливу позицію. Лист-“одобрямс” (3 серпня 2011 р.), в якому говориться, що “Ви (янукович) повинні чітко триматися вибраного курсу. І чесні люди підтримають Вас. Йдіть відважно обраною Вами дорогою. Ваше змагання за правову державу матиме успіх. З Вами народ…”, своєрідний взірець продажності й самоприниженості неінтелігентної “інтелігенції”.
Не варто заглиблюватися в історію, бо уроки пристосуванства, цієї згубної облуди, вочевидь. Не змінити на краще оточуючий світ, а пристосуватися до нього – стало для таких життєвим кредо, перетворюючи національну політику у випрошування. “Хліба і м’яса”, “служби і посад”, – писав про них Д. Донцов (Сансара, 1928 р.).
Боже, вбережи народ від таких “патриціїв”, які публічно закохуються в “клітку та своїх приборкувачів”, бо з ними не досягнути успіху ні в царині культури, ні в економіці, ні в політиці. І такі уроки слід запам’ятовувати.
Бо якими б прогнозами, мріями та очікуваннями не жив український народ, завжди затребуваними мусять бути досвід, благородні й ниці вчинки, знання, навички, традиції, ідеали. Маємо знати про вершинне й мерзотне, бо лише тоді уможливлюється творення інтелігенцією правдивої Ідеї. А коли вона нездатна це зробити, або не воліє, то народ завжди знаходить у своєму середовищі достойників, які, звертаючись до надбань предків, оскільки досвід необхідний, щоби в цьому вічному процесі забезпечувати тяглість віків, епох, людей, їх настроїв та прагнень, об’єднуючи покоління “законом мертвих”. Українству для виживання необхідно сидіти на “шиї предків”, послуговуватися їх життєвим капіталом, духовним і матеріальним доробком.
Пізнаючи, а що там за обрієм, проникаючи в складний світ минулого, впевненіше торується дорога в майбутнє. До цінностей минулого – різне ставлення. Ідеали й устремління об’єднують і роз’єднують суспільні маси. Але саме в минувшині знаходимо часто ті ідеї, які нині актуальні не в меншій мірі, аніж у первинні й прадавні часи свого народження й самоствердження. І навіть, коли б удалося деградувати сучасну інтелігенцію до того стану, що вона буде “не годною на жодну акцію, хіба що тільки на попихача”, то оберегом й духовним капіталом для народу слугуватиме життєтворчість великих українців часів, що минули. Україна й українці виживуть, збережуть себе й творитимуть навіть тоді, коли залишатимуться тільки з Шевченком.
Понад століття тому (1911 р.) в часописі “Наш голос” була надрукована стаття Дмитра Донцова “Шевченко і патріоти”, в якій він застерігав від тих небезпек, що чатують на українців стосовно грандіозної фальсифікації ідей цієї знакової історичної постаті. Сказане ним у той же самий рік підтверджувалося фактами репресій, спрямованих не тільки проти сущих, але й проти великої для українського народу Людини, що вже відійшла півстоліття тому у вічність. Адже саме тоді московська імперія заборонила українцям вшановувати 50-річчя смерті Тараса Шевченка.
Ці безупинні українофобські кампанії незалежно від царсько-російського чи червоно-російського образу мали завжди спільну пристрасть – знищити дух національної свободи, а взамін посіяти анемію, вірнопідданство, зраду. Нічого нового не побачити і в сучасній ідеології путінізму, квінтесенцією якої є колоніальна залежність України від Московії. А тому вони найбільше бояться такої інтелігенції та українського суспільства, що виховане Шевченком – Будителем Духу, Воїном, великим Бунтівником. Бо Його енергія робить Народ незборимим. Героїка Майдану лише стверджує істину, що вона творилася пророчою ідеєю Тарасового Слова. Так було і так буде надалі, оскільки саме він заборонну й приспану націю, приречену на духовне убозтво й русифікацію, розбудив, вивів її випалену душу з-під жорстокого уярмлення Московії. Кожен свідомий українець зобов’язаний про це пам’ятати, оскільки ця тема стає в сучасній Україні все більш чутливою.
Так, у 2021 році, в організованій москвофілами петиції до Президента України (ініціатор: Ісаєв Микола Всісович), посилаючись на опитування українців Інститутом Геллапа (США), озвучено, що 83% громадян України нібито підтвердили, що їхнім “родным языком является русский”. А тому вимагають: 1. СДЕЛАТЬ РУССКИЙ ЯЗЫК – государственным языком Украины; 2. ВНЕСТИ соответствующие изменения в Конституцию и законодательство Украины. Отже, руськомірство поводиться дедалі зухваліше, відчуваючи пряму підтримку Кремля.
Дещо дивними настроями перейнятий і голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Макаров разом з однодумцями, який, судячи з останніх інтерв’ю, визнає, що вихований на російськомовних перекладах Шевченка (“У нас було зібрання творів Шевченка в російському перекладі – я з цим виріс”).
Проте він не просто очільник Комітету, а поборник хуторянства, шароварщини; традиційності в найгіршому сенсі, що склалася в часи Старої громади середини ХІХ століття; людей, які звикли бути в своїй естетичній бульбашці; народництва, яке не було українським винаходом; повітового смаку “колгоспного естетичного гетто” тощо. Натомість на арену боротьби за модерну українську культуру виходять, згідно з його метикуваннями, нові обличчя національного пролеткульту, “молоді й просунуті менеджери креативних індустрій”.
Складається враження, нібито Шевченківський комітет та його голова, що є прихильником перевідкриття Національної премії ім. Тараса Шевченка, обрали радикальний модерністський курс. Хоча українська культура, як і Шевченко, не потребують чергової ревізії і таких “реформ”.
Шевченківська премія мала б передусім стати тим суспільним каталізатором, що стимулює націєтворчі процеси, активно впроваджуючи шевченкознавство в систему освіти, культури, інформаційного середовища, якісно впливаючи на захист, розвиток, авторитет української державної мови, стимулюючи підйом українського книгодруку, трансформуючи Шевченків дух Майдану, поставивши Його Заповіт в основу єдності Української Нації, доводячи до національної свідомості й народного почуття силу Шевченкового Слова саме зараз, у доленосні часи буття Українства, що веде війну, розв’язану московською ордою, за свою Свободу, Суверенність, Ідентичність, Державність.
Проте, мабуть, для зарозумілого “чиновника від Шевченка” це є “архаїкою”, якої слід позбавитися, бо на часі велика модернізація Шевченка, української культури, яку здійснять “молоді, креативні, сучасні”. А ось “істеблішмент старого зразка”, “традиційне гетто”, мають відійти, щоб не сказати “відмерти”. Тобто нові макарови-модерністи вийшли на “святу” борню зі вчорашніми колгоспниками, із застарілою, старосвітською провінційною естетикою, що була єдиною формою існування українськості.
Шевченківська премія не стає, на жаль, об’єднуючим чинником, а генератором творення полярних, антагоністичних інтелектуальних середовищ. Відчувається, що ось-ось наближаємося до омріяного деякими культурними “всесвітниками” рубікону – побороти “український буржуазний націоналізм”. Не буде помилковим судження, коли низка культурних (і не тільки) діячів воліли б на цю хвилю налаштувати навіть такі поважні інституції, як: Довженко-Центр, Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут, ніби не усвідомлюючи, що вони зобов’язані слугувати саме тій сакральній Традиції задля збереження української Ідентичності, Духовності, Мови, Культури, Історичної пам’яті, Державності, яку намагаються витолочувати “культурні” пройдисвітники.
Невже ця квола на москвофільство “інтелігенція” так і не прийшла до тями, щоби зрозуміти ким для українців є Шевченко з його незбагненною вершинністю у ставленні до себе, народу, світу, України? Питання, яке вічно нуртуватиме, пізнаючи, осмислюючи час, виклики, свою минувшину і будучину. Прикро, коли Ним “по службі”, чи “за дорученням” починають перейматися ниці люди, які радше виховані не на Шевченковому слові, а на жовчі Бєлінського. Про таких дуже влучно сказано вже згадуваним літературознавцем: “Усе велике – докучливе для малих”. Вони чомусь уважають, що здатні ревізувати українську культуру, запропонувати “нове прочитання Шевченка”, “модернізувати” ті цінності, з якими і жив та надалі житиме народ. Проте правда полягає навіть не в тому, що це не під силу модерним “чувакам”, а лише в тому, що цієї наруги не потребує ні Шевченко, ні українська культурна традиція. Бо відчуття таке, що ніби в Церкву ввійшли (свідомо!) в дуже брудному взутті. Хочеться нагадати новоявленим модникам: до Храму входять із чистими помислами й внутрішньо охайними. Така народна українська традиція. Не колгоспна, яку подібні до таких постмодерністів тривалий час впихали в людські душі. Але нічому дивуватися. Приховані й відкриті шевченкофобії регулярно проявляються в нашому соціокультурному просторі. Це завжди тривожний знак, оскільки не викликає ніякого сумніву, що українофоби й шевченкофоби – “близнюки-брати”. Але владні структури воліють про це мовчати, або потурати цьому. Тому й появилися завдяки всепрощенству й солідаризації цілі загати грекових, бобрових, бузин, сушинських та інших “шевченкознавців”, головних редакторів “Кримской правди” та донецького “Города” (бахарєви, ришкови), котрі, окрім україноненависництва, нічого не пропонували суспільству, проте їх терпіли, нагороджували, а їхні писання великими тиражами розповсюджувалися в школах, книжкових магазинах. Той же Бахарєв (депутат ВР АРК) з офіційних трибун неодноразово заявляв ще в 1997-му (рік підписання Україною договору про дружбу… з Росією), що “нет такого украинского языка, его искусственно выдумали Шевченко и другие авантюристы, нет такого народа, как “украинцы”, нет будущего в Украинского государства”.
Таке варто пам’ятати, робити народ просвітленим і освіченим. Шевченко, особливо з 1849 року, як про нього писав один із найкращих його біографів Олександр Кониський, безперервно думав про освіту і як студент Петербурзької академії мистецтв, і як член Кирило-Мефодіївського братства, і як закинутий царським свавіллям у Каспійські степи рекрут-солдат. Він розумів, що освіта й освіченість повинні дати доступ і шанс народу до рідного слова як головної умови його духовної свободи, до правди.
Із численних розповідей моїх земляків знаю, як люди на Буковині під страхом розстрілу чи екзекуцій ховали в родинних скринях, за божницями Шевченкові “Кобзарики”, тішилися змайстрованими своїми руками бюстами поета. Їх питали: навіщо ви це робите? Осип Маковей так описував їхні відповіді: “Він для нас є дуже милим, бо завжди боровся за свободу людей”. Це той знак, який для нас не метафоричний символ, а велика, національна ідея.
Нині вкотре переживаємо українську трагедію. Не останньою чергою, може, тому, що не дочитали Шевченка, не переосмислили його Слово. Не певен, що всім його треба вивчати напам’ять, як знав його мій земляк Дмитро Загул, видатний шевченкознавець. Бо Шевченкове Слово — не просто знання й пізнання нашого Генія. Воно вимагає сьогодні громадянського чину. Коли його немає, то жодні декламації, найпишніші вінкопокладання до його пам’ятників нам не в поміч. Коли чиновники, академіки, професори, педагоги забувають одну річ, яку сказав Шевченко: якщо в народу немає своєї власної характерної риси, то він як кисіль, позбавлений смаку. Це призводить до напівпритомності. Особливо тривожно, коли вона торкнулася перших рядів суспільства.
Нам противна не лише московська імперія, забороняючи українцям вшановувати Тараса Шевченка, а й українофоби всіх мастей, що йшли війною проти Шевченка. Ті, що усвідомивши неможливість знищення цього імені, розпочали його “анатомувати”, щоби він ставав все більш зручним, нешкідливим, навіть лояльним до режимів, які змінюються, проте їх хижа душиця не перестає фальшивити сутність Шевченкового Слова. “Кого з нього лише не робили”, – писав Донцов. Кожному Шевченко “подобався” на свій смак, часто змінюючи його до невпізнаваності, “викинувши саму суть Шевченкових ідей, робив з нього якусь видушену цитрину”. Його ревізували, цензурували, фальшували, обкрадали, а все разом це називалося оббріхуванням.
Але чи засвоєні належно ці згубні для України уроки, “Щоб наша Правда не пропала, / Щоб наше слово не вмирало…” Очевидно, ні.
Владці недочитують Шевченка, що пробудив віру і став символом, прапором боротьби для багатьох поколінь українців, розділених і почленованих чужинськими державами, силою їх соборного єднання.
Для України, ставши ареною геополітичних протиборств, імперських зазіхань Кремля і прямої агресії, гуманітарна політика, освіта, наука мали б стати найважливішою стратегією і зброєю проти Московії. Натомість з чиєїсь забаганки зверхники вирішили вкласти величезні (за нашими мірками) кошти в російськомовні “теле-доми” з програмами пальчевських-україноненависників, здійснити переформатування “радівського” телеканалу, люб’язно запросивши ведучих із “медвед – 112-го”. Бракує тільки знову уклінно виклянчити московських “кисельових” та в прай-таймі надати кілька годин щоденного етеру для пропагування “православія-самодержавія”. Чому б ні, адже існує сімейна традиція високого керівництва відвідувати московські церкви, монастирі московитів, які переховували терористів. Не менш образливо й дивно, коли раптом на каналах, що позиціонують себе високопатріотичними, з’являються (поруч з Ганапольським) депутати від прокремлівської “опзж”, а на гордонівських “діалогах” провісником запізнілої правди стає Богдан, вправлючись у москворотому синтаксі. Про шустер-шоу й згадувати не хочеться проти ночі. Укупі з мураєво-бузиновими глашатаями формується якась гидотна еклектична сув’язь.
Проте це може лише подивувати “малого українця”. Бо все є очевидним. Вибори розпочались, отже, можна активно приторговувати цінностями, віддаючи їх на поталу не тільки “ватникам”, але й відкритим ворогам. Треба бути гнучкішими “гнучкошиїнками” і догодити кремлівському улусу, відзвітувавши, що з “українським буржуазним націоналізмом покінчено”. А найголовніше – олігархи домовляться, “що має бути і хто” в черговій неукраїнській владній “каманді”. Означене не є плачем прохачів, а нагадуванням і вимогою до владоможців не заохочувати “модернізацію” русифікаторських процесів. Бо якщо справді переймаємося відомим закликом “Геть від Москви!”, народженого ідеями, думками, памфлетами М. Хвильового, то мусимо діяти однозначно, а не уподібнюватися тодішньому Буревію (“Європа чи Росія?”), цьому “москвофільствуючому “європенку”, як називав його Хвильовий, що радив учитись передусім у росіян, для якого українська культура, література, мова були вторинними й провінційними. Саме такими підходами в гуманітарній (і не тільки) політиці страждають сучасні промосковські “європенки”, якими перенасичена Україна в усіх життєво важливих галузях.
Чому ж тоді, коли ми є самостійною державою (за Хвильовим), досі блукаємо в тенетах щодо орієнтації на мову, літературу, культуру, інформацію? Хоча 95 років тому Хвильовий категорично відповів, яку мусимо мати орієнтацію: “У всякому разі, не на російську. Це рішуче і без всяких застережень”. Саме в цьому світоглядному виборі владі та частині інтелігенції, яка полюбляє грати в “модерністську” (неукраїнську) культуру, треба визначатися з ким, з якими цінностями, кого і що вони обстоюють. Нагадаємо, що переконання Хвильового, незважаючи на класові розбіжності, збігалися з теорією інтегрального націоналізму Донцова, який стверджував, що література є свічадо, в якому тремтить ритм національної душі. А тепер спробуємо дати відповідь на очевидне. Чи зможе і захоче владоможець чи московсько ментальний інтелігент служити українській справі, якщо їх нутро зрощене чужими мовою, культурою, літературою, церквою, традицією, історичною пам’ятю? Бо змогли лише ті, для яких все українське стало рідним і духовно близьким: В. Липинський, Антоновичі, П. Орлик…
Бо тільки цінності, ідейні орієнтири дають відповідь для обрання шляху. Чи йти дорогою Сталіна й Кагановича (в оцінках памфлету “Московські задрипанки”), чи солідаризуватися з Хвильовим та Донцовим. Вочевидь, що українці будуть завжди не з душителями, а з будителями України. Клич Хвильового “Геть від Москви” нині набрав реальної сили. Європейський вибір, вступ України до НАТО – конституційна норма. Трясучка і шантаж зв’язки політичних терористів “путін-лукашенко” щодо розміщення ядерної зброї в Білорусії, нарощування ординських зграй на кордонах України не змінять шлях до свободи й демократії. Бо якщо тоді злочинна група “сталіна – кагановича”, прочитавши Хвильового, налякавшись “відцентрових” настроїв і втрати України, мали ще сатанинську силу “превратить подымающуюся украинскую культуру и украинскую общественность в советскую” під “омофором” Москви, то в путінського з бандформування “кишка тонка”.
Але для цього треба безупинно зміцнювати українськість, національну свідомість, утверджувати повсюдне домінування Української мови. Бо зміцнюючи свої позиції в освіті, кінопрокаті, книговиданні, на радіо, в прайм-таймі провідних телеканалів її частка зменшилася з 64% до 40%, а російської – зросла до 27% (дані руху “Простір свободи”). Третину часу займають двомовні російсько-українські програми, продовжуючи русифікацію вітчизняного етеру. Не є нормальним стан, коли частка газет, що видаються українською мовою, становить 33% від сумарного тиражу. Ігнорування державної мови помітне і в суспільному просторі Києва. Чого тут тільки не прочитаєш на вивісках та рекламах, нібито перебуваємо десь в інших світах, а не в столиці України.
“Малоросійський” простір – знак того, що національна ідея вимінюється на “дружбу з Росією” та “всесвітництво”. “Профанація національних святостей у руках байдужих і недостойних, – писав Євген Сверстюк, – була дійством, яке вони назвали “державотворенням”.
Такий “європеїзм” – декорація, оскільки нація не презентує належно власні культурні цінності (починаючи з мови), а паразитує на чужинському, стаючи “тягарем для людства, як хворий член сім’ї” (Б. Грінченко). Хоча українці внесли величезний вклад у загальнолюдську культурну спадщину. Поляки, наприклад, маючи геніального Коперніка, наділені правом національної гордості. А в тім, він належить і нам. Адже вчителем, викладачем Коперника в Ягеллонському університеті був Юрій Дрогобич, видатний український учений, ректор найстарішого в Європі Болонського університету, а засновником кафедри астрономії в Краківському університеті – українець Мартин Русин. Якщо за таким принципом модернізувати культурне “Я”, то займатимемо гідне місце в світопорядку серед “інших”.
Бо притягуючими й затребуваними є лише правдиві й автеничні (не ревізовані) цінності національної культури з опертям на власну історичну пам’ять, традицію, світоглядність і духовність Народу.
Георгій ФІЛІПЧУК
