Відомий літературознавець, доктор філологічних наук Сидір Кіраль цьогоріч видав дві ґрунтовні праці про знаного закарпатського прозаїка, Шевченківського лавреата Івана Чендея. Це перший том об’ємного листування письменника з київськими критиками та монографія про цей унікальний епістолярій. Обидві книжки одразу набули розголосу в наукових колах і не тільки. Зважаючи на те, що влітку автор цих праць відзначив 65річний ювілей, а 2 грудня в Закарпатській обласній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка відбулася захоплива презентація нових книжок, це стало зачіпкою для серйозної розмови як про науковця і його дослідження.
– Пане Сидоре, чому ви обрали саме українську філологію?
– На мій вибір вплинуло те, що у 8му класі на іспит з української мови та літератури світлої пам’яті наш класний керівник Григорій Васильович Дем’ян, історик за освітою, згодом кандидат історичних наук, відомий дослідник фольклору УПА, краєзнавець, етнограф, літературознавець, депутат Верховної Ради України ІІ скликання (довгий час перебував під пильним наглядом КДБ), приніс неймовірно дивне видання “Кобзаря” Т. Шевченка (Київ, 1971), ілюстроване репродукціями тканих рушників народних майстринь Ганни Василащук та Ганни Верес, і пообіцяв подарувати тому учневі, який напише найкращий твір. У нашому класі була Люба Кожан, яка завжди писала цікаві твори, отож всі й подумали, що вона стане володаркою цієї нагороди. Із трьох запропонованих тем я обрав зображення походу князя Ігоря у “Слові о полку Ігоревім” і дуже старався, хоча не сподівався стати переможцем.
І ось ми в бентежному очікуванні зібралися, аби почути результати іспиту. І коли Григорій Васильович оголосив, що за рішенням екзаменаційної комісії найкращий твір написав саме я, і вручив мені “Кобзаря” із дарчим написом: “Моєму учневі Сидору Кіралю за кращий твір у 8му класі”. Моєму щастю не було меж. Мені усі заздрили, а я гордо, притуливши книжку до грудей, ішов додому, а коли показав мамі, то ми обоє розплакались. Цей “Кобзар” зі мною повсюди, це моя реліквія й оберіг, бо саме тоді я вирішив, що стану учителем української мови та літератури. До того ж моїм улюбленим учителем із цього предмета був Мирослав Іванович Грицик, згодом кандидат філологічних наук, доцент Дрогобицького педінституту. До речі, так склалося, що коли він захищав дисертацію про фольклористичну діяльність Мелітона Бучинського, то я, вже будучи кандидатом наук, написав відгук на автореферат його праці.
Правда й те, що по сусідству в моєму рідному Славську мешкав священник Василь Головацький (як виявилось згодом, відбув у Сибіру 18 років за участь в УПА), який агітував мене вступати в духовну семінарію. Однак верх взяв потяг до вчительської праці.
– А чому стали науковцем? Адже могли бути просто педагогом.
– Вступаючи до Львівського університету, я готував себе до педагогічної праці. Загалом спілкування з дітьми мені подобалося завжди (тоді рейтинг учителя в рангу професій був ще досить високим), до того ж щоліта на канікулах я працював у туристичному таборі “Трембіта” на Рожаночці (Львівська область), а згодом два сезони в піонерському таборі “Артек Прикарпаття” для дітей залізничників у Тухлі на Сколівщині (там, до речі, І. Франко писав свого “Захара Беркута”).
Дві фаховонавчальні практики в одній із львівських шкіл під керівництвом знаного тоді методиста, нашого викладача Михайла Михайловича Шкільника та зустрічі з чудовими вчителями школи № 49, зокрема Ганною Іванівною Довбуш, з якою подружився на довгі роки, ще більше упевнили мене у правильності вибору професії.
Під час навчання в університеті я брав участь у студентській науковій роботі, закінчив виш із відзнакою. Однак значних наукових здобутків не мав. Моїм однокурсником, з яким товаришую й донині, був знаний тепер вчений, членкореспондент НАН України, директор Інституту Івана Франка у Львові Євген Нахлік. От він вже тоді цілеспрямовано готував себе до наукової праці. Щоправда, завідувачка кафедри української мови світлої пам’яті проф. Таміла Іванівна Панько пропонувала мені посаду асистента за умови, що я залагоджу питання щодо прописки у Львові, без якої тоді не приймали на роботу. Такої можливості я не мав, тим більше наш декан проф. Іван Іванович Дорошенко пообіцяв, що якщо я дам згоду поїхати на роботу на Запоріжжя (було 20 вакансій держзамовлення), то через рікдва мене візьмуть в аспірантуру при кафедрі літератури. Так я й опинився в Осипенківській СШ на Бердянщині, де на посаді вчителя пропрацював два роки, а згодом був обраний за конкурсом на посаду асистента кафедри української та російської мов Бердянського педінституту. Загалом на півдні України пропрацював 20 років і назавжди полюбив цей край. Професор Іван Денисюк жартував, що я в Бердянську успішно відбув “політичне вигнання” зі Львова.
– Розкажіть про ваші наукові дослідження, за якими захищали кандидатську й докторську дисертації.
– Кандидатську дисертацію захистив у 29 років, у 1985 р., вона присвячена літературнокритичній та публіцистичній діяльності Остапа Терлецького, соратника Івана Франка. Докторську (захистив у 2003 році) – постаті уродженця Бердянська Трохима Зіньківського. Ці два діячі в радянські часи з ідеологічних міркувань були, на жаль, свідомо “призабуті”, тож довелося багато попрацювати в архівах, у результаті чого відшукав чимало цінних документів, які вперше введено в науковий обіг.
Мені приємно, що в академічному виданні “Історії української літературної критики: дожовтневий період” (Київ, 1988), авторами якої є знані в Україні літературознавці Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, уміщено мій розділ про О. Терлецькогокритика, а в 7му томі (книга перша) нової академічної історії української літератури у 12ти томах (Київ, 2020) уперше у виданні такого типу є розлогий розділ про Т. Зіньківського, неймовірно талановитого письменника, фольклориста, публіциста, філософа, якому доля відвела лише 30 років життя. Похований у Бердянську, де власне я вперше й дізнався про нього і захопився його життям і творчістю, які стали об’єктом моєї наукової обсервації. Заслуги цих двох непересічних діячів, про яких останніми роками все частіше стали згадувати дослідники, неабиякі, хоча, як не прикро про це мовити, на сьогодні ми не маємо окремих видань їхньої творчої спадщини. Якщо Бог дасть сил і здоров’я, то мрію упорядкувати такі видання, адже вже зібрано чимало матеріалу.
– Що нового ви відкрили в цих постатях?
– Багато. Наприклад, Т. Зіньківський одним із перших розглянув творчість Тараса Шевченка в європейському літературному контексті, а витоки української літератури пов’язував не з іменем Івана Котляревського, а із часами “Слова о полку Ігоревім”, цікаво витлумачив “негативну” роль старослов’янської мови для розвитку нашого письменства українською мовою. У працях “Молода Україна, її становлення і шлях” та “Національне питання в Росії” Т. Зіньківський уперше торкнувся питання про “можливість” федеративного устрою Росії й дійшов висновку, що практично такий державний устрій там неможливий не лише через імперське мислення очільників імперії, але й російського народу загалом, який вважав себе “богообраним” і свідомо нехтував духовними, культурними потребами тих народів, що опинилися під владою царя.
На відміну від І. Франка та М. Драгоманова, бердянець, офіцер царської армії, чи не вперше зробив спробу об’єктивного аналізу творчої спадщини Гоголя, Достоєвського та Тургенєва. Актуальними й понині є розмисли Т. Зіньківського про мову як найважливішу ознаку існування нації як такої, народну творчість, про православну російську церкву (вважав, що та служить не заповідям Христа, а є “кописткою” царської влади), штундистів. Відомий письменник Валерій Шевчук небезпідставно вважає Трохима Зіньківського тим мислителем, який стояв біля витоків теорії українського націоналізму.
– Іван Чендей з’явився в епіцентрі вашої уваги не одразу. Навіщо вам це було потрібно, якщо наукова кар’єра вже була реалізована?
– Творчість Івана Чендея привернула мою увагу вже у “докторськопрофесорському” віці, і за логікою, як ви кажете, “наукової кар’єри” я мав би продовжувати студіювати спадщину моїх патронів О. Терлецького й Т. Зіньківського, які, так би мовити, вивели мене в люди й на знак вдячности підготувати до друку томи їхньої спадщини. Але сталося так, що, упорядковуючи архів покійного львівського професора Івана Денисюка, улюбленого викладача, я натрапив на листи Івана Чендея, які одразу мене захопили, образно кажучи, у дослідницький полон. Зізнаюсь: я вперше відкрив для себе саме через листи малознаного мені напрочуд обдарованого письменника (правда, у моїй скромній студентській бібліотеці була збірка І. Чендея “Зелена Верховина”, яку однокласниця Стефанія Швед подарувала мені в 1975 році вже студентові університету) та сильну людську особистість.
Так і почалися архівні пошуки епістолярної спадщини закарпатського “короля Ліра” (Г. Корабельников), так з’явилась моя перша книжка ““Зробити щось корисне для свого рідного народу”: з епістолярної спадщини Івана Чендея” (2013), а далі знайомство з родиною Чендея, зокрема з дружиною Марією Іванівною та донькою Марією, зятем Іваном Трещаком. Вони довірили мені упорядкування унікального архіву письменника (праця тривала упродовж майже трьох років) і як результат – публікації статей у науковій періодиці, а цього року – першого тому (із задуманих десяти) листування І. Чендея з київськими критиками В. Костюченком, К. Волинським, І. Дзюбою, Л. Коваленком (обсяг 668 сторінок) та монографії “Іван Чендей та київські критики: епістолярні діалоги” (обсяг 430 сторінок). Мої друзі жартують, що мене цікавлять лише письменники непростої долі, адже в моєму доробку є праці про Галину Гордасевич, Романа Андріяшика та інших “гнаних” свого часу митців.
– Через постать Івана Чендея ви глибоко занурюєтеся в закарпатський літературний процес. Що там помітили?
– Це справді так, адже без постаті Івана Чендея неможливо уявити, тим більше збагнути складний і водночас цікавий літературний процес на Закарпатті. Особливо цінним у цьому аспекті є оприлюднений на сторінках часопису “Київ”, – а недавно вийшов окремим виданням (побачили світ дві книги із трьох), – “Щоденник” І. Чендея, упорядкований Марією ЧендейТрещак. Це унікальний документ доби. Довелося перечитувати і праці українських вчених, зокрема ужгородських, які досліджували й досліджують літературний процес на Закарпатті. Варто згадати щедрий доробок Наталії Ребрик, яка працює над спадщиною літераторів Закарпаття.
Працюючи над архівом І. Чендея, я не лише пізнав особливості літературного процесу на Закарпатті з його творчими спалахами й тимчасовими згасаннями, а й відкрив для себе невідомий раніше самобутній культурномистецький материк Срібної Землі в особі Л. Дем’яна, О. Маркуша, С. Панька, В. ҐренджіДонського, А. ПатрусаКарпатського, В. Скрипки, А. Волошина, Зореслава, Ю. Станинця, Ю. Гойди та інших. Чимало матеріалів про згаданих осіб зберігається в київських архівах, Державному архіві Закарпатської області.
Закарпаття багате не лише природними ресурсами, а й напрочуд талановитими митцями. Бо насправді ми маємо всі підстави вести мову про закарпатську новелістичну школу, про вклад закарпатців у розвиток романного жанру. Літературне життя Закарпаття самобутнє, воно тісно переплетене з культурномистецьким життям сусідніх держав, чим і відрізняється від інших регіонів та є цікавим для дослідників. Зрештою, чимало вихідців із Закарпаття стали окрасою інших культур та літератур. Одним словом, це унікальний край, тут би хотілось підтвердити сказане мною бодай тим фактом, що, наприклад, Семен Панько листувався з Нобелівським лавреатом 1961 року, письменником Іво Андричем, перекладав його твори українською мовою.
– Ви вже десять років студіюєте життя і творчість Івана Чендея. Що можете про нього сказати?
– Постать Івана Чендея багатогранна, самобутня. Це неймовірно цілісна й сильна натура, яскравий талант, непересічний письменник, який до літератури як ремесла, до слова як такого ставився не лише вимогливо, але навіть з якоюсь побожністю. Тому оцінки творів його побратимів по перу нерідко були вкрай гострими, інколи нищівними, бо література для Чендея була не лише джерелом матеріального існування, а чимось вищим, і про це він не раз пише у листах, на сторінках свого “Щоденника”. Іван Чендей – це автор сценарію всесвітньо відомого фільму “Тіні забутих предків”. Він фактично врятував від забуття та повернув до творчого життя багатьох закарпатських письменників старшого покоління, за що не раз був критикований. Іван Чендей – це відданий патріот свого краю, який ще у 1960ті роки бив на сполох через дику вирубку лісів, що призвело нині до екологічних проблем. Одним словом, Іван Чендей – це культурнодуховна візитівка Закарпаття, його гордість, своєрідний “літературномистецький” герб.
– Цьогоріч ви видали перший том листів Івана Чендея та монографіюкоментар до нього. Чому це важливо?
– Вихід у світ першого тому листування Івана Чендея із задуманого мною десятитомного проєкту “Епістолярні джерела чендеєзнавства” став результатом багаторічної праці над архівом письменника. Маєте рацію, що це важливо, адже письменницький епістолярій як такий виходить поза межі приватного документа, бо це складова не лише його творчого доробку, але й нашого культурного спадку загалом.
Пригадаймо, як сприймалася публікація невідомих листів М. Коцюбинського, В. Стефаника, Лесі Українки та інших знакових діячів нашої культури. Іван Чендей без перебільшення є знаковою загальноукраїнською фігурою другої половини ХХ століття на ниві нашої культури, до того ж його адресатами були знані у свій час письменники, художники, громадськокультурні діячі не лише колишнього СРСР, а й слов’янського світу.
Листи І. Чендея за своєю інформаційною фактурою дуже цікаві, вони відслонюють шторки не лише його творчої робітні, а й органічно вписуються в контекст літературномистецького життя України, тим самим дають можливість читачеві збагнути окремі події та факти, в тому числі з біографії І. Чендея, які донедавна трактувались однобічно. Отож, на моє глибоке переконання, публікація його листування дуже важлива. І мені неймовірно приємно, що вихід першого тому та монографії про епістолярну спадщину Івана Чендея уже привернув увагу науковців. На сьогодні маємо шість відгуківрецензій відомих учених на ці книжки, які опубліковані на сторінках періодичних загальноукраїнських видань. Варто згадати і той факт, що монографію та перший том рецензували ще до їх виходу у світ В. Брюховецький, М. Жулинський, М. Ільницький (назвав листування Чендея “епістолярним романом”), які особисто знали І. Чендея, писали про його творчість. Тішить і те, що ці видання вже “полетіли” в Канаду та Чехію.
– А що в Чендеї відкрили особисто для себе?
– О, на це запитання можна відповідати довго. А якщо коротко, то в особі І. Чендея відкрив потужну всесторонньо обдаровану постать, справжнього інтелектуала, державного мужа, філософа, люблячого батька та вдячного сина, трудівникаґазду. А готуючи коментарі та опрацьовуючи численні архівні документи, я пізнав багатьох сучасників Чендея, деяких із них побачив не в глянці, а в реальному житті. Дехто з них мене розчарував, як скажімо, Ю. Збанацький, Ю. Смолич, П. Загребельний та інші, насамперед як люди. Дізнався чимало цікавого про Чендея як кіносценариста, громадськокультурного діяча. Насправді через епістолярій Чендея та його адресатів, особливо “Щоденник”, я немовби занурився в ту епоху, відчув усю складність того часу, зрештою, зрозумів, що не можна бути категоричним в оцінних судженнях про ту чи іншу постать. Іван Чендей навчив мене бути мудрим і виваженим, самокритичним, хоча сам він почасти був дуже прискіпливим і занадто суворим у ставленні до своїх сучасників та в оцінці їх творів. Листування Івана Чендея власне й дає відповідь, чому він так чинив.
– Вас нині вважають головним чендеєзнавцем. Як це прокоментуєте?
– Я можу лише щиро усміхнутись, бо ми звикли до таких понять, як “головний бухгалтер”, “головний фахівець”, “головний кардіолог” тощо. До речі, після презентації в Закарпатській бібліотеці мене дехто іменує вже не чендеєзнавцем, а чендеїстом. Цей неологізм мені до снаги (усміхається).
Щодо чендеєзнавства, то Всеукраїнський конкурс малої прози імені І. Чендея (там є номінація “Чендеєзнавство”) відкрив нові імена потужних і модерних дослідників творчості І. Чендея, наприклад, Роксолану Жаркову, Антоніну Царук. Вірю, що видання епістолярної спадщини Чендея небавом (це улюблене слово письменника!) стане об’єктом нових дисертаційних досліджень, наукових розвідок. Про себе скажу те, що все роблю з любов’ю та глибокою повагою до цього славного українця, і мені не так важливо, головний я чи ні. Намагаюся робити все фахово. І люди це вже оцінили, і це мене тішить.
– Над чим працюєте зараз?
– Вже підготовлено до друку документи персональної справи Івана Чендея у двох томах із відповідним коментуванням про погром роману “Птахи полишають гнізда” та збірки “Березневий сніг”, на стадії завершення написання передмов до цих унікальних документів про тотальну радянську цензуру. Виконано комп’ютерний набір текстів другого й третього томів листування, які опрацьовую в аспекті археографічному й текстологічному. З нагоди 100річчя від дня народження Івана Чендея, яке відбудеться наступного року, спільно з бібліотекою Ужгородського університету та Закарпатською обласною науковою бібліотекою ім. Ф. Потушняка будемо готувати новий науковий біобібліографічний покажчик із урахуванням наявних уже двох, виданих раніше в Ужгороді. Зібрано матеріали та документи для книжок про І. Чендея як лавреата Шевченківської премії, кіносценариста, учасника акту передачі за кордон праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Десь на обрії задум про підготовку книжки “Дарчі написи Іванові Чендею у книгозбірні письменника”. Малознаною залишається журналістська й публіцистична діяльність І. Чендея, тому варто би зібрати під одною палітуркою його публікації в пресі не лише закарпатській, а й всеукраїнській, закордонній, у тому числі цікаві інтерв’ю письменника, особливо цінним є ваше інтерв’ю з ним. Переконаний, що слід би також видати окремо усі рецензії на твори письменника, де чітко простежується оце “живе”, “цюхвилинне” осмислення творів митця тогочасною критикою. Отож запрошую до співпраці своїх колег, зокрема ужгородських науковців. Працювати є над чим, такої роботи вистачить на роки.
– Чи змінилося ваше ставлення до Івана Чендея за ці роки?
– Як я вже зазначав, перше знайомство з листами Івана Чендея до Івана Денисюка, Леоніда Коваленка породило у моїй уяві яскравий і неординарний образ письменника, патріота України. Подальша праця над архівом і творчим доробком автора битої повісті “Іван” фактично не змінила вже усталеного у свідомості портрета Чендея, оскільки більш чітко вималювалися ті досі незнані “закутини” та оприявнилися нові штрихи та барви, які зробили цей портрет більш яскравим, опуклим і живим, тобто органічним, у всій його складності. І це ще більше наблизило мене до розуміння того, що постать Івана Чендея – це окраса не лише літератури Закарпаття, але й нашого письменства загалом. Ми повертаємо Івана Чендея Україні та світові, і це не перебільшення, а справедлива науковогромадянська акція.
– Чим нині для нас важливий Іван Чендей?
– На це запитання відповім коротко словами самого Чендея: “Така уже доля талантів на нашій Україні – вони повинні виборювати собі місце в житті для того, аби виживати й утверджуватись”.
– Що зі спадщини Івана Чендея вам найбільше до вподоби?
– Зрозуміло, що листи письменника, але “Щоденник” Івана Чендея таки превалює. Це унікальний твір закарпатця, він ніколи не втратить своєї ціни, а навпаки – його “офіційний” курс з роками лише зростатиме. Захоплює його новелістика.
– А яке місце Івана Чендея в закарпатському і загальноукраїнському літературному процесі?
– Щоб дати остаточну й вичерпну відповідь, то, думаю, треба дочекатися публікації тих видань, над якими ведеться робота, а головне – дійти фінішу видання десятитомника листування Івана Чендея. А ще перевидати твори І. Чендея у 5 томах. Тоді б кожен міг збагнути місце Чендея не лише в закарпатському і загальноукраїнському літературному процесі, а й слов’янському загалом.
– Якою є ваша мрія?
– Щоб якнайшвидше закінчилася війна Росії проти України і щоб українці не гинули на фронті.
– Чи маєте кумира в літературі?
– Кажуть, що створювати собі кумирів – це гріх. Серед численних письменників є такі, твори яких читаю повторно, і щоразу таке враження, що вперше. Їхнє слово має таку енергетику, що запускає в рух думку, будить емоції, торкається душі. Це Тарас Шевченко, Григір Тютюнник, Ліна Костенко…
– Якою є ваша філософія життя?
– Коли на небесах погасне свіча мого життя, я хотів би, аби хтось промовив такі слова: “Він любив людей, своїх рідних, свій фах, але найбільше любив Україну. Він нею жив”. І тоді моя душа буде щасливою.
– Чи щаслива ви людина?
– О, щастя – річ химерна. До того ж, це слово за своїм лексичним значенням таке багатозначне, а точніше багатолике, що відповісти одним реченням важко. Загалом я щаслива людина, бо живу у своїй Державі Україні, займаюся улюбленою справою, маю чудового сина Назара, надійних друзів. Я народився і виріс у Карпатах, де на кожному кроці неймовірна краса, мені Бог послав прекрасних Батьків – Стефана та Єву. Мені поталанило у житті на таких духовних наставників, як Григорій Дем’ян, Іван Денисюк, Федір Погребенник, Леоніла Міщенко, Олена Гнідан. Щасливий, що спілкуюся з вами, світлою й талановитою людиною, що більше 40 років професорував, що час від часу одержую листи від своїх вихованців із рядками зворушливих подячних слів. А хіба це не щастя? Думаю, що найвище і найбільше!
– І наостанок: ким став і не став Сидір Кіраль?
– Цікаве запитання. Найперше, що завдяки моїм дорогим батькам, царство їм небесне, та зустрічі зі справжніми викладачами як у школі, а згодом в університеті, я став Людиною з українським корінням. І це найважливіше. А не став я, наприклад, Президентом України і ще багато ким. Але життя – мудре і саме знає, ким нам краще бути.
Розмовляв
Олександр ГАВРОШ,
Ужгород
