Письменник Іван Огієнко

Володимир СВЯТНЕНКО,
м. Брусилів
У сучасному інформаційному просторі Івана Огієнка представляють передусім як науковця, православного митрополита, міністра уряду УНР, ректора Кам’янець-Подільського університету, а також автора найбільш поширеного перекладу Біблії українською мовою. Натомість літературна спадщина видатного українця досі вивчена недостатньо. Дотепер твори Івана Огієнка не внесені до шкільних і університетських програм (за винятком кількох спеціалізованих курсів з підготовки філологів), їх майже не перевидають, а відтак вони невідомі широкому колу поціновувачів красного письменства. Заслуговують на повагу огієнкознавці М. Тимошик і Є. Сохацька, літературознавці В. Атаманчук, В. Біляцька, В. Поліщук і Н. Лізниченко, які намагаються популяризувати художню творчість митрополита Іларіона. Втім, це ще далеко не та увага, якої варта різножанрова література майстра слова, бо, наприклад, його поеми та церковні вірші, де високі моральні ідеали утверджуються не проповіддю, а пером письменника, цілком могли б заповнити порожнечу духовної літератури сьогодення.

Іван Огієнко змалечку виховувався на цінностях, возвеличених у легендах, козацькому фольклорі, народних піснях, а його життєві ідеали утверджувалися в суспільному протистоянні правди й обману, радості й горя, багатства й бідності, добра й зла. Уже в дитинстві він відчув усю красу художнього слова, зумів угледіти силу, витонченість і неповторність живої літературної мови для майстерного творення образів. Його чіпка пам’ять назавжди закарбувала незабутні враження тієї непростої історичної доби, тому в прискіпливій до дрібниць мистецькій уяві письменника постійно поставали щоденні турботи матері, родичів і односельців, затишок старенької батьківської хати, мальовнича природа рідного краю.
Забашта – найдавніший куток Новомістя Брусилова, де при дорозі, що вела на Івницю, стояла маленька дерев’яна хатина, вкрита соломою. Видовжена до городів, висунута майже до самої вулиці причілком з низькими вікнами, що ледь не торкалися призьби, вона привертала увагу високою ялиною посеред двору. Тут 2 (15) січня 1882 року в сім’ї колишнього солдата царської армії Івана Андрійовича Огієнка (повуличному Рульки) народився найменший син Івасик, якому судилося стати незгасним світочем української культури. В автобіографічній поемі “На Голготі” митрополит Іларіон так згадує батьківську хату:
Оця хатинка при дорозі
Навіки пам’ятна Борині,
Бо тут його дитячі нозі
Ходили, наче по Святині.
Навпроти Огієнкової хати ріс березовий гайок, що впритул підступав до Міщанської вулиці – єврейського кварталу з великими дерев’яними будинками на кілька квартир. Допитливий Івасик проводив багато часу з місцевими єврейськими дітлахами, завдяки яким опанував іврит. У подальшому підтримував дружні стосунки із землякамиєвреями, про що, зокрема, свідчить його листування за 1910–1912 рр. з Дувідом та Генею Турбовськими із Брусилова, а також із Пашею Марховською з Ревеля (нині Таллінн).
З юних літ Іван Огієнко виношував мрію звертатися до Бога рідною мовою, бо церковнослов’янщина була важкою не лише селянам, а й інтелігенції. Коли став професором, то розпізнав недосконалість українськомовних текстів Святого Письма авторства П. Куліша, І. НечуяЛевицького, І. Пулюя. Тоді й усвідомив необхідність перекладу Біблії живою літературною мовою. Він добре розумів, що Біблія – це книга, яка серед усіх народів найбільше шанується, тож намагався найточніше передати зміст оригіналу, особливо дбаючи про змістову точність багатозначних слів. І. Огієнко прагнув забезпечити її переклад природною м’якістю, чарівною милозвучністю і співучістю мови, щоб вона довго служила рідному народові. Про свою двадцятирічну працю митрополит Іларіон розповідає в поемі “Святая Біблія відвічна” (1962).
Я все життя орав та сіяв
І обробляв Господню ниву,
І дух святий на поміч віяв,
І думку яру, й думку сиву!
Перекладав я слово Боже,
Святую Біблію відвічну
На слово наше, рідне й гоже
Сильне, як меч той обосічний…
Щойно Івасик освоїв абетку, то захопився читанням. Він брав газети у сусідських ремісників під “чесне слово”, що наступного дня поверне. Коли йому виповнилося тринадцять років, то неабияк подивував рідне містечко, передплативши журнал “Сельскій вестнікъ”, а в п’ятнадцять друкує в ньому свою першу замітку “Как живут крестьяне?”
На творчий розвиток Івана Огієнка великий вплив мав учитель Іван Григорович Сливка, який побатьківські, опікувався здібним учнем. Він давав йому книги і допомагав з віршуванням. І цю невичерпну цікавість до друкованого слова, що зродилася в провінційному містечку в злиднях і голоді Огієнко проніс усе своє життя. Підтвердженням цього слугує фрагмент листа професора від 22 квітня 1946 року до відомого російського книгознавця Миколи Рубакіна: “В 1904 году, когда я был студентом II курса историкофилологического факультета Киевского университета, шел я один раз купить себе галоши. Рядом с магазином галош был книжный магазин Оглоблина, а в ветрине выставлена была книга Н. А. Рубакина “Среди книг”. Я купил книгу и остался без галош, ибо на них у меня денег уже не было. Иногда моим ногам было холодно, но с книгой тепло было на душе. Все это я вспомнил, когда не по своей вине я очутился на чужбине в Лозанне и стал пользоваться Вашей ценной библиотекою…” [Листування митрополита Іларіона (Огієнка) / Упорядник о. Юрій Мицик. – К.: Вид. дім “КиєвоМогилянська академія”, 2006. – С. 16].
Визначальною подією в житті студента Огієнка стала зустріч із професором В. Перетцом. Іван брав участь у засіданнях його “Семінару російської філології” (1907–1914), що переріс межі гуртка і став відомим центром дослідження літератури Давньої Русі. Тут брусилівець опанував основи книгознавства, архіво та бібліотекознавства, сформувався як учений, найперше історик і лінгвіст.
На студентські роки припадає початок журналістської і громадської діяльності Івана Огієнка. Він співпрацював з редакціями газет “Громадська Думка” й “Рада”, з громадськими організаціями – Товариством “Просвіта” та Науковим товариством імені Тараса Шевченка. У цей період з’являються його перші художні твори.
Загалом ранню літературну творчість Івана Огієнка (1905–1914) можна умовно розділити на чотири групи.
Перша. Поезія. Вірші брусилівського поета, які він підписує літературним псевдонімом Іван Рулька, друкувалися в газеті “Громадська Думка”, у періодичному виданні “Нова Громада”, поетичних збірниках “Терновий вінок” і “Розвага”, їх також було введено в поетичну антологію за редакцією Олекси Коваленка “Українська Муза”. Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди, наявні в більшості поетичних творів молодого Огієнка (“Життя голодне, одиноке”, “Я квітку барвисту в садку посадив”, “Могутній орел”, “Мої пісні”, “Все падає листя”, “Давно це було”).
1906 р. газета “Громадська Думка” надрукувала вірш “Не питай”, якому в майбутньому судилося стати народною піснею. Ще одна українська пісня досі не відомого авторства “Ой, у вишневому садочку”, очевидно, також належить перу Івана Огієнка. Першим, хто висловив таке припущення, був письменник Олексій Опанасюк. У книжці “Іван Огієнко та літописний Воздвижень з його окресами. У спогадах, документах, оповідях, версіях” (2011) він навіть надрукував для порівняння два варіанти тексту романсу – огієнківський і народний. Добре пам’ятаю, що за мого дитинства у Брусилові на весіллях літні жінки й бабусі зверталися одна до одної із проханням: “Нумо, Рулькину заспіваймо!” А потім зачинали:
Ой у вишневому садочку,
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А він мене все не пускав.
Друга. Оповідання, образки. У невеликих прозових творах Іван Огієнко постає справжнім майстром пера. Його герої – добре знайомі люди або й він сам, наприклад в оповіданні “На щедрий вечір”. У ньому йдеться, що маленькому Івасикові випала важка сирітська доля і одні з матір’ю чоботи. Коли мати пішла до знайомих заробити чогось їстівного на Щедрий вечір, бо вдома не було ні крихти, хлопчик босоніж подався на морозну вулицю, щоб покататися на ковзанці разом з товаришем. Там він упав і вдарився головою, після чого захворів, а згодом помер. Звичайно, такий трагічний кінець автор вигадав, щоб з особливою гостротою змалювати своє злиденне дитинство.
Друковане слово Івана Огієнка пронизане щирістю, небайдужістю до побаченого, а ще підкріплене яскравою художньою образністю. Оповіді автора не тільки цікаві, а й спонукають до роздумів, викликають співпереживання. Ось як він починає образок “Скрута”:
“Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хата, що стоїть похилившись окремо од інших хат, серед городу. Павлова хата, наче соромлячись, заховалась за інші хати і виглядає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло – ще не старий безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи”.
Персонаж цього твору – один із сусідів Огієнків із Забашти, де кожний другий селянин безземельний і зайнятий якимось промислом: кожушник, чоботар, кравець, чинбар чи стельмах.
Третя. Публіцистика, здебільшого представлена нарисами й есеями. Упродовж 1909го газета “Рада” друкувала цикл таких творів у рубриці “Нариси з духовного життя наших селян”. Серед них особливо виокремлюються: “Як колись читали Шевченка”, “Шевченко на селі (Чи знають Шевченка та його твори наші селяни?)”, “Українська самосвідомість наших селян”, “Вчімося рідної мови”. Перший нарис шевченкіани було вміщено у спеціальному номері, до 48річчя смерті Кобзаря. Твір виявив уміння молодого автора аналітично мислити, надавати викладу емоційної наснаженості, ідейної виразності та підтекстового філософськосимволічного змісту. Порушує Іван Огієнко таку актуальну на той час проблему, як нестача української книжки, якої “обмаль у нас для народу, мало пишеться, мало видається”. Автор з гіркотою констатує, що в селянській хаті немає портретів Шевченка не через небажання їх придбати, а тому, що їх бракує. Натомість “селянин у “кацапа” завше купить собі за 3–5 коп. найкращого патрета з Пушкіним чи яким іншим російським письменником”.
Четверта. Замітки й дописи. 20 січня 1906 року на сторінках “Громадської Думки” в рубриці “Дописи” вийшла замітка Івана Огієнка “Містечко Брусилов”, у якій ішлося про матеріальне становище селян рідного містечка. Особливу увагу автор приділив земельному питанню: “Багацько є землі навкруги Брусилова, дуже багацько, але більша половина брусиловських селян землі зовсім не має”. 30 червня 1906 року часопис надрукував статтю “Забастовочний рух” (з Радомисльського та Сквирського повітів). У ній Іван Огієнко описував населені пункти, де відбулися страйки. “Нарешті наш народ став підійматися з колін і вимагати для себе кращої долі. Селяни відмовляються йти до панів жати, косити, якщо не будуть покращені умови їхньої праці і життя”. Бунти пройшли у селах Озеряни, Костовці, Соловівка, Привороття, Дивин, Кочеров, Морозівка, Лазарівка під гаслом: “Досить вже терпить! Досить дурно працювати на своїх павуків! Це тільки цвітки, а плоди будуть потім”.
Під час опрацювання історичної літератури Іван Огієнко раз у раз натрапляв на цікаві відомості про рідне містечко. Він вирішив зібрати їх докупи, щоб згодом систематизувати й написати науковопопулярну розвідку, яку назвав історичним нарисом “Містечко Брусилів та його околиці”. Упродовж 1913 р. на сторінках повітової газети “Радомислянин” вчений опублікував 30 заміток про історію рідного краю. Ці публікації стали першими краєзнавчими працями про Брусилівщину.
Щедрим на творчі здобутки (передусім на ниві мовознавства) був польський період життя Івана Огієнка (1925–1932), коли він обіймав посаду професора церковнослов’янської мови й кириличної палеографії на кафедрі православнобогословського відділу Варшавського університету, Тут одна за одною вийшли його книжки “Історія українського друкарства” (1925), “Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність” (1926), “Нариси з історії української мови. Система українського правопису” (1927). “Пам’ятки старослов’янської мови X–XI віків” (1929).
Одним із найкращих результатів літературної праці Івана Огієнка вважається переклад українською мовою безсмертної давньоруської поеми “Слово про Ігорів похід”. Його він здійснив в один із найтяжчих періодів життя – під час вимушеного скитання Європою наприкінці Другої світової війни. Рукопис перекладу було закінчено в Австрії 1945го, а вперше надруковано у Вінніпезі 1949го. Переклад поеми Івана Огієнка – це зразок глибокої поваги автора до історії рідного народу та утвердження величі українського письменства у світовому контексті. У ньому використано силаботонічний вірш, текст розбито на строфи, досить чітка рима, а перемінний ритм наближає переспів до тональності оригінальної поеми.
Чи не добре було б для нас, браття,
Розпочати старими словами
Оповідок про ратні завзяття
І про Ігоря князя з полками?
Насиченою творчою працею позначений також емігрантський період життя митрополита Іларіона. Він видавав та редагував журнали “Слово істини” (1947–1951), “Наша культура” (1951–1953), “Віра й культура” (1953–1967). Зпід його пера вийшли: збірка віршів “Легенди світу” (1946); поеми “Марія Єгиптянка” (1947), “На Голготі” (1947), “Недоспівана пісня” (1947), “Туми” (1947), “Прометей” (1948), “Жертва Вечірняя” (1949); філософська містерія “Народження людини” (1948), історичні драми “За Україну” (1951).
Упродовж 1957–1966 рр. побачили світ “Філософські містерії” (1957), “Вікові наші рани: драматичні поеми” (1960), “Наш бій за Державність: історична епопея. Частина 1” (1962), “Наш бій за Державність: історична епопея. Частина 2” (1966). У них Іван Огієнко постає як неперевершений майстер релігійної та патріотичної поезії.
До книжки “Філософські містерії” увійшло сім творів, писаних у різні часи, але зредаговані спеціально для даного видання. Це філософська трилогія “Житейське море”, яка складається із драм “Народження Людини. Добро і Зло на Світі” (1944), “До Щастя!” (1947), “Остання Хвилина” (1947); містерії “Каїн і Авель” (1944), “Вже досить невинної крові! Холмщина” (1946), “Рідна Мова” (1949), “Руїна й Воскресіння” (1947).
Митрополит Іларіон не випадково так назвав збірку церковної лірики , адже його містерії – органічний синтез релігійної поезії та філософії. У цих творах автор майстерно поєднує християнське начало з національнокультурним характером. Церковною лірикою митрополит Іларіон намагався відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні віршованих драматичних творів, де як дійові особи поряд із землянами виступали небожителі, зокрема Бог, Ангели, Пророки, Злі Духи [Тимошик М. Поетична творчість Івана Огієнка // Тимошик М. Іван Огієнко. – К., 2009. – С. 218–226]. Письменник справедливо вважав, що основне призначення людини – безкорисливе служіння іншим. Так, у містерії “Народження людини” головний герой Душа промовляє перед своїм народженням: “Служити хочу я народу // І тим служити й Богу буду”, а далі “Найбільша служба – то служба народу, // Бо служба народу – то служба мені” [Іларіон. Народження людини. – Вінніпег, 1948]. Ці слова перегукуються із життєвим кредо самого автора: “Служити народові – то служити Богові”.
Іван Огієнко добре розумів, що найболючіші, найдраматичніші сторінки української історії, злети і занепад національновизвольного руху, катастрофічні потрясіння найкраще трактуються через духовну силу і дію красного письменства. Саме тому вагоме місце в його творчості посідають драми історичної тематики – “Вікові наші рани” та епопея у двох частинах “Наш бій за державність”.
Цикл драматичних поем, об’єднаних в одному томі з назвою “Вікові наші рани”, концентрує головне їх змістове наповнення: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові, але незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, волелюбний дух українців, їхнє прагнення до свободи й незалежності, їхню любов до Батьківщини не вдавалося здолати нікому.
До першого тому “Наш бій за Державність” увійшли історична картина на одну дію “За волю” (Хмелеві кобзарі), історична епопея “Недоспівана пісня” (Богдан Хмельницький), історичні драми “Сповідь Гетьмана” (Гетьман Іван Виговський) і “Розп’ятий Мазепа” (вийшла окремим виданням 1961 р.), поемалегенда “Скитальник” (Юрій Хмильниченко), історичні поеми “Туми” та “Наша церква – Первозванна”. До другого – історичні драми “За Божу Правду” та “Останній лицар”, поеми “Конання України” (монолог Олександра Розумовського 1762 р.), “На Голготі” і “Поруйнований Рай”.
Як зазначав Іван Огієнко, твір “Наш Бій за Державність” він “виношував довгим життям своїм, а писав кров’ю серця свого…”. Самою назвою автор розкриває зміст вміщених у них поем – це боротьба нашого народу за створення незалежної Української держави. Велика роль у цій національновизвольній боротьбі належала її провідникам. І першим у їхньому ряду стоїть гетьман Богдан Хмельницький.
На думку відомого огієнкознавця професора Миколи Тимошика, за драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю порушених проблем для сучасного етапу українського державотворення історична драма “Розп’ятий Мазепа” – це вершинний твір Івана Огієнка. Ним автор повертає українському читачеві сфальшований російською історіографією образ великого будівничого Української держави гетьмана Івана Мазепи. Проте на мій погляд, не менш літературно вартісний твір митрополита Іларіона для українського сьогодення – історична поема “Недоспівана пісня”.
У ній гетьман Богдан Хмельницький постає у справжньому образі, з усіма звичками і недоліками, а ще автор правдиво вказує на причини правікових українських негараздів, через які українці не змогли створити незалежної держави, а змушені животіти на рідній землі, загарбаній сусідніми країнами. Найголовніші з них – боротьба панівної верхівки за владу, низька національна свідомість мас, заздрість, зрадництво, нерішучість.
У “Недоспіваній пісні” Іван Огієнко показує весь трагізм українського народу, який волею долі опинився посеред двох вогнів – польського і російського. Він правдиво змальовує гетьмана Богдана Хмельницького, який не раз постає перед складним вибором, що вказує на його сильні й слабкі риси характеру.
На початку твору автор детально відтворює неймовірне піднесення українців, спричинене перемогою козаків під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями. Слава лине про козаків Хмельницького на всю Україну. У народу великий запал, кожний українець хоче стати козаком. Про Богдана складають пісні. Духовенство переходить на бік козацтва. У Києві гудуть дзвони великодні на честь перемоги і визволення України. Святково вбраний гетьман виступає перед народом. Усі київські церкви (а їх понад 200!) відтепер православні, а не уніатські. Козаки проходять маршем по Києву; велике свято для народу, який урочисто вигукує “Слава! Слава! Слава!” Держава РусьУкраїна відновлюється під проводом гетьмана Хмельницького.
А чи не те саме відбувалося вже в новітній української історії – після проголошення Незалежності, під час Майдану та Революції Гідності?
Але польське панство мріяло про помсту. Хитре та підступне, воно зорганізувало збройний похід на молоду Українську державу. І знову війна… І. Огієнко віддає належне не тільки козакам, а й українським жінкам, які стали поряд із чоловіками у цій смертельній боротьбі за незалежну Україну.
“Жінки за Гетьмана Богдана
Ішли в огонь, як чоловіки,
й при кожному його кохана
Жіноцтво вславила навіки.
Жінки хапалися за зброю
й летіли в бій за Віру й Волю,
І дух бадьорили до бою
Усім бійцям за щасну Долю”.
У цих пророчих рядках – немов віддзеркалення наших днів: українські жінки і молоденькі панянкистудентки разом із чоловіками боронили київський Євромайдан від “кривавих псів” режиму Януковича, а з початком російської агресії пішли добровольцями на священну війну.
У поемі І. Огієнко красномовно наголошує, що уроки історії українці погано вивчили, бо відразу за перемогами розпочинаються сварки, а разом з ними точиться боротьба за владу. Народ від того втомлюється, а зовнішні вороги тільки на те й чекають і гострять зброю. І зновутаки в цьому вбачаються паралелі із сьогоденням, коли Росія розпочинає війну проти України, а на владному українському Олімпі немає злагоди і порозуміння.
У “Недоспіваній пісні” І. Огієнко вказує на нерішучість Богдана Хмельницького. Козаки просять його об’єднатися і виступити проти поляків одним спільним фронтом, але він відмовляє, бо покладає надію на кримського хана. Чекаючи на допомогу, він марно втрачає дорогоцінний час. Відбувається кривава битва під Берестечком. Козаки перемагали поляків, але вже вкотре сталася зрада.
Тримати натиску невсилі:
Їх клали копами козаки,
В бою соколи орлокрилі!
Та враз назад біжить піхота:
Вчинив полковник Гурський зраду!
І почалася цим Голгота,
Бо не спинили вкуса гаду…
І Вишневецький кинувсь левом
На військо наше поріділе…
Зрештою ця битва не стала закінченням війни. Усі союзники відвернулися від Хмельницького, і він був змушений шукати допомоги в московського царя.
Та дурно ждеш собі, Богдане,
Руки міцної москаля:
Чуже звичайно все кохане,
Як гарні села віддаля…
Потрапив Хмельницький у жорна: з одного боку – Московія, з іншого – Польща, а ще й непорозуміння з татарами.
Його ж тягнули на Голготу…
Ота зрадлива пишна слава, –
Вона йому найтяжча рана,
Для нього все – своя Держава.
На козацькій раді полковник переяславський Павло Тетеря застерігав Хмельницького про підступність московського царя, але гетьман не дослухався до його слів, маючи на меті зберегти український народ у православній вірі.
І під Москву пішла Вкраїна,
Ляхи та унія загнали, –
І в нас зродилася Руїна,
Якої досі ми не знали…
І роз’єдналися дороги
Одного братнього народу,
І повиростали пороги,
Й зродили чвари та незгоду…
Хмельницький став намісником царя, а сама Московія за рахунок України зміцніла й розправила крила. Невдовзі у Вільні Польща з Московією укладала таємний договір про усунення Хмельницького та поділ України між собою. 1657 р. Богдан слабне, втрачає сили і дуже шкодує про своє рішення на об’єднання з Московією.
Однак автор поеми вірить у свободу й незалежність України. Про це він мовить піснею під бандуру у виконанні Богдана Хмельницького. Ця пісня – квінтесенція мрій гетьмана і самого Огієнка, який також боровся за волю народу, але зазнав поразки і вимушений був зустріти смерть на чужині.
Я глибоко вірю, що рано чи пізно,
Народ мій отримає Волю,
Й молюся Всевишньому серцем і слізно
Послати скоріш щасну Долю!
Завершення життя Богдана Хмельницького – як недоспівана пісня. Він боровся за Україну, жив заради вільної незалежної держави, але так і не зумів довести до завершення розпочату справу. Наприкінці поеми Іван Огієнко дає настанову майбутнім поколінням:
Яка солодка наша Мрія
Про незалежную Державу,
А йще солодшая – надія
Узріть її розцвілу в славу!
…І українцем ти не будеш,
Коли чужі не валиш ґрати,
Коли про Заповідь забудеш,
Коли свій Край тобі не Мати!..
Художня спадщина митрополита Іларіона пройшла випробування часом і затребувана в сучасних українських реаліях. Літературний світ Івана Огієнка, уквітчаний особливим відчуттям мови і відточений майстерністю письма, зачаровує високим внутрішнім ладом, природністю, первозданністю, адже його творчість – це насамперед вилив глибоких почувань, переживань, надій і мрій.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment