У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра активно співпрацюють із молодими режисерами не лише з України, а й з-за кордону. Нещодавно білоруський режисер Євген Корняг поставив тут виставу “Одіссею, повертайся додому” за мотивами поеми Гомера. Адаптацію тексту здійснив український драматург Павло Ар’є. Художниця вистави – Тетяна Нерсісян (Білорусь), композитор – Микита Золотар (Бельгія).
Історія Пенелопи та Одіссея – заперечення думки, що немає незамінних. Адже всім хочеться знати, що для когось ти є цією незамінною людиною, як Одіссей для Пенелопи. У новій постановці глядач не побачить історичної реконструкції, переказу чи адаптації відомого більшості твору. На сцені фізичний театр, пластика тіла і художньо виписані монологи. Лише фантазії, марення та уривки з пам’яті.
– Що нас розділяє? – запитує Павло Ар’є. – Знання та незнання мов. Але існує дві універсальні мови. Це музика і мова рухів. Вистава “Одіссею, повертайся додому” не просто пластична, а й надзвичайно музична. Вся музика спеціально створювалася для цієї вистави. Вона накладається на рухи та жести акторів. Так з’являється відчуття магії на сцені.
– Фізичний театр – це театр, в якому я бачу реальність, – продовжує Євген Корняг. – Він оснований на рухах тіла, у ньому мало слів. Слова більш точні, а в рухах може бути багато трактувань. Фізичний театр мені ближчий, бо він більш зашифрований, більш метафоричний. Ще він міжнародний, бо не залежить від мови. У нашій виставі є слова, але і без них, від контексту можна здогадатись про що йде мова. Бо фізичний театр тримається на образах, що людина вибудовує виходячи з власного досвіду.
Це вже моя друга режисерська робота у Театрі драми і комедії. Тут йде створена мною вистава “Вино”, яка була відзначена премію фестивалю “ГРА” як найкраща драматична вистава в Україні.
Мене дуже зацікавила поема Гомера, бо я сам певною мірою вважаю себе Одіссеєм. Звернувся з цією ідеєю до директора театру Стаса Жиркова. Він дав добро і запросив мене до постановки.
Зізнаюся, що питання дому для мене дуже важливе, бо я сам вже півроку не був у себе вдома. З часом поняття дому навіть втрачається, бо я не хочу жити там у зв’язку з подіями в Білорусі. Не знаю, чи рідний Мінськ – це мій дім, бо не бачу там перспектив. Але чи можу я вважати домом квартиру, яку винаймаю в Києві? Теж ні. Намагаюся зрозуміти, що таке дім. Це друзі, будинок чи щось іще. І де людина посправжньому відчуває себе вдома.
Однак повністю зв’язків зі своєю Батьківщиною не пориваю. Одну виставу на рік ставлю в Мінську, решту – за кордоном, далеко від дому.
Репетиції вистави тривали три місяці. Маємо два акторських склади. І другий не менш цікавий, ніж перший. Можна навіть сказати, що вийшло дві повноцінні прем’єри. Дуже подобається працювати з українськими акторами. Вони просто шаленіють на сцені, у хорошому розумінні цього слова. Дають багато енергії, приносять цікаві ідеї.
Деякі сцени, приміром, коли героїня проштрикує себе списом, з’явилися випадково. І потрібно було два місяці, аби її розшифрувати.
З самого початку знав, що буде багато Одіссеїв. Одна людина не може умістити в себе так багато почуттів. В уяві кожного, хто читає Гомера, виникає інший Одіссей. Він може бути атлетом або хлопчиком. Тому на сцені їх шість. А Пенелопа – одна. А всі інші акторки – це її почуття.
Намагаємося показати, що в кожного чоловіка, скільки б йому не було років, присутня частка дитинства. Навіть якщо він уже відповідає за цілу родину. На початку вистави бачимо п’ятилітнього хлопчика, який грає у кораблики. А в кінці – зрілу людину, що повертається додому. Пенелопа чекала його 20 років і перед глядачем за дві години пролітає все її життя.
Не випадково басейн у центрі сцени складений з поліетиленових пакетів. Адже ними устелене все одно океанів. Таким чином підіймаємо проблему екології.
Давня Греція – це культ людського тіла. Разом із художником одразу вирішили, що тут будуть змагання з плавання. Відповідно до сценографії робили й костюми.
Після прем’єрного показу побачив деякі недоліки, вніс певні зміни. Але в цілому залишився задоволеним результатами нашої спільної роботи. Дуже хотів би ще попрацювати з цим театром.
А поки що тимчасово повертаюся до Мінська. Звернуся до творчості рідного народу, це буде вистава за білоруськими народними піснями, що стане другою частиною задуманої мною трилогії.
А на малій сцені театру відбулася прем’єра нового проєкту “Несмішний стендап”. Про те, як створювався цей проєкт розповіла його режисерка та головна режисерка театру Тамара Трунова. Пані Тамара зокрема зазначила, що цей проєкт створювався за підтримки Українського культурного фонду, а прем’єрний показ відбувався за підтримки Національної спілки театральних діячів України та самого театру.
Перед глядачами виступили молоді, але вже досвідчені актори Театру на лівому березі Дніпра Костянтин Кириленко, Михайло Досенко, Дмитро Соловйов, Катерина Савенкова, Ірина Ткаченко, Марина Клімова та Володимир Кравчук. Вони відверто розповіли про найінтимніші подробиці свого життя, про які не завжди розкажеш навіть найріднішій людині. На екрані можна було побачити сучасні світлини акторів та їхні дитячі знімки. Всі ці незвичайні зізнання досить дотепно підсумував запрошений експерт Петро Чорноморець. Після цього пан Петро поділився перед присутніми і деякими таємницями свого життя.
У театрі ще не наважилися виносити цей проєкт на суд глядача. На прем’єрний показ запросили друзів виконавців. Та їм теж потрібен був певний час, аби осмислити почуте. Тож після акторських зізнань зробили невеликий антракт, після чого відбулося жваве обговорення почутого.
Хтось може сприйняти такі експерименти із захопленням, хтось буде категорично їх заперечувати. Але вони навряд чи залишать когось байдужим. Чи зважаться у театрі виносити цей проєкт на публіку – покаже час.
Фото Анастасії МАНТАЧ
Сторінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
