Сергій ПРИСУХІН
доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії
“Розглядаючи творчий шлях і кар’єрні стежки Мирослава Поповича, щоразу переконуєшся в слушності слів Гегеля, який афористично визначив філософію як епоху, схоплену думкою. В наукових працях М. В. Поповича, в їх змісті, в тематичній та ідейній спрямованості як у краплі води віддзеркалюються всі особливості нашої новітньої історії, котрі як віхи позначають пройдені нелегкі дороги” (П. Ф. Йолон1).
Творчість академіка Мирослава Поповича (1930–2018 рр.) – видатного українського філософа, багаторічного очільника Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, посідає особливе місце поряд із кращими вітчизняними науковцями-гуманітаріями початку ХХІ ст. Ще за життя його особа з глибоким пошануванням сприймалась як у вітчизняному філософському співтоваристві, так і за кордоном, являючи зразок сучасного мислителя-гуманіста, представника академічної філософії. М. Попович був випускником філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1953 р.). Після “хрещення” вчительською працею в середній школі села Золотий Потік на Тернопіллі, де спочатку викладав історію, логіку тощо і згодом став її директором, вступив до аспірантури Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. Власне в цій інституції Попович гідно пропрацював як професор, академік і директор до останніх днів свого життя. В інституті зібрав колектив фахових філософів, які співпрацювали з ним, досліджуючи проблематику філософії науки, логіки і методології наукового пізнання, філософії культури, історії української культури, філософії свободи тощо.
У перші роки своєї наукової діяльності М. Попович займався дослідженням зарубіжної філософії, особливий інтерес був спрямований на тексти французькомовних мислителів, тому що він дуже добре володів французькою. Критичне сприйняття французьких ірраціоналістів було конструктивним і водночас допомагало філософу розібратись у власних філософських шуканнях, сприяло отриманню власних висновків та системи аргументації. Згодом Попович обирає для себе ще один предмет філософських уподобань — гносеологію (проблематика теорії пізнання, логіка та методологія науки тощо), захоплюється діалектичним методом пізнання, що віддзеркалювало його зацікавлення досягненнями німецької класичної філософії (діалектичним методом пізнання Ґ. Геґеля). Свідченням кардинальної зміни філософських пріоритетів М. Поповича стала монографія “Про філософський аналіз мови науки”, на основі якої у 1966 р. він захистив докторську дисертацію.
В умовах нових історичних обставин, коли Україна стала відновлювати незалежність і суверенітет державного устрою, академік Попович виокремлює для себе ще один напрям філософської рефлексії — соціокультурну та суспільно-політичну проблематику. Наукова і філософська діяльність мислителя зосереджується на двох блоках прикладних проблем: дослідження становлення і розвитку української філософської думки в межах вітчизняної духовної культури, а також дослідження соціально-політичних процесів, які відбувались у світовій культурі загалом та були конкретизовані особливостями суперечливого розвитку української держави.
Майже тридцять років свого творчого життя М. Попович присвятив дослідженню ґенези української культури, особистісного значення її фундаторів, серед яких першим із перших був Григорій Сковорода. Розпочате в 1972 р. за участі філософа С. Кримського та письменника І. Драча дослідження завершила спільна праця під назвою “Григорій Сковорода”, а в 2007 р. стараннями М. Поповича вийшла друком нова критично переосмислена праця “Григорій Сковорода: філософія свободи”. Це монографічне дослідження містило оригінальні історико-філософські інтерпретації життя і творчості геніального українського релігійного містика, аналіз його парадоксальних визначень свободи, змісту релігійно-містичної мудрості, що корелюється з новітнім (світським) визначенням культури (в її ідеологічних і політичних складових невід’ємно від цінностей християнської моралі, наприклад, цінностей милосердя, справедливості, діалогізму, прощення тощо).
Захоплення здобутками української культури привело до низки нових досліджень філософа і відповідних публікацій, наприклад, видрук фундаментальної праці “Нариси історії української культури”, яка заслужено перевидавалась декілька разів. У 2001 р. за це дослідження її автору було присуджено Шевченківську премію. За своїм змістом текст книги віддзеркалив не простий, а почасти драматичний розвиток культури українського народу (від первісного суспільства до появи феномену слов’янства, а ще пізніше — утвердження союзу слов’янських народів, слов’янської мовної сім’ї та її історії в межах сучасних цивілізаційних процесів). Особливе місце надавав дослідженню наслідків специфічного діалогу української релігійної культури з культурою інших народів Західної і Східної цивілізацій та її внеску у скарбницю світової цивілізації. В монографії акцентується на кризових періодах в історії українського народу, суперечливих питаннях формування нації і державотворення (зокрема, в часи зіткнень із реакційною ідеологією та політикою Московського самодержавства).
У 2009 р. Попович продовжив видання серії власних праць, присвячених українській культурі, наприклад, “Ілюстрована енциклопедія України”. Науково-популярний виклад гасел енциклопедії ніс просвітницький зміст, який не принижував її наукової цінності, понад те, збагатив її біографіями видатних українців, розкриттям фактів їх героїчного чину.
До шереги останніх доробків академіка належить “Філософія свободи” (2018 р.) — збірник філософських праць Мирослава Поповича, які він особисто відібрав для опублікування, хоча кінцевого варіанту книги філософ за життя так і не побачив. Представлені тексти є різними за жанром (оригінальні філософські есеї, рефлексії на теми філософії науки, філософії культури, філософії політики тощо). Допитливий читач за зовнішньою багатоманітністю побачить позицію академіка, філософа, мудреця, який обґрунтовує практичну доцільність і логіку розбудови демократично зорієнтованої духовної культури в Україні.
Сьогодні є всі підстави стверджувати, що науковий спадок М. Поповича не обмежується лише результатами філософських і культурологічних розмислів провідного науковця, директора Інституту філософії НАН України. Без сумніву, найбільше вражає і важить його безперестанна громадсько-політична діяльність, яка щоразу підтверджувала його моральний авторитет народного героя України. Академік А. Єрмоленко в своїй статті “Філософія дискурсу Мирослава Поповича в контексті провідних тенденцій сучасної філософії” ще раз нагадав, що “моральність — це ключове визначення його громадської діяльності. Академік Попович – видатний громадсько-політичний діяч України, протагоніст соціал-демократичних цінностей і ліберально-демократичних практик”2.
Разом із В’ячеславом Брюховецьким, Богданом Гаврилишиним, Семеном Глузманом, кардиналом Любомиром Гузаром, Євгеном Сверстюком та іншими українськими інтелектуалами Мирослав Попович взяв безпосередню участь у створенні Ініціативної групи “Перше грудня” (2011 р.). В основі діяльності Ініціативної групи була покладена Декларація на користь об’єднання країни, народу та Хартія Вольної людини як система духовних цінностей особи та їх реалізація в умовах сучасної України. Декларація наголошувала на необхідності вільного розвитку всієї України через утвердження примату свободи і людської гідності в людському співтоваристві; співробітництва і взаємодопомоги; спроможності до самоорганізації у вирішенні і обстоюванні соціально-політичних питань замість політичного маніпулювання або схильності до зневіри; особливої посвяти і жертовності, передусім політиків, заради спільного блага, замість спекулятивної політики роз’єднання та антагоністичної ворожості; утвердження принципу діалогізму3.
Концептуально значущою філософсько-політологічною працею М. Поповича стала стаття “Концепція національної ідеї та механізмів її впровадження”, в якій він вже як філософ політики визначив українську національну ідею, яка, на його думку, “полягає в консолідації всіх основних політичних сил народу України, всіх її соціальних класів і верств, етнічних груп, усіх її регіонів для патріотичної мети – на основі українських національних традицій і у взаємодії з культурно національним розвитком всіх етносів України досягти передових рубежів у світовій матеріальній і духовній культурі, інтегруватися в європейську демократичну спільноту як її суверенний член, підтримувати взаємовигідні і добросусідські відносини з державами і народами зарубіжжя і забезпечити на цій основі добробут населення, надійний захист людської гідності, прав і свобод кожного громадянина України…”4.
Не вживаючи засобів адміністративного тиску, українська влада має спрямовувати мовну політику так, щоб мовою побуту і мовою міжнаціонального спілкування в Україні стала українська мова. Формуючи мовну політику, слід виходити з того, що йдеться про переважання в країні не просто української мови, а україномовної культури, яка не зможе утвердитися в культурному побуті країни доти, поки не стане більш привабливою за змістом6.
Як громадський діяч М. Попович проаналізував перспективи, мотиваційну складову суперечливих процесів державотворення в Україні, акцентуючи на необхідності подолання внутрішньо і зовнішньо політичної кризи в умовах розпочатої 2013 р. російсько-української війни (окупація територій Донецької та Луганської областей, анексія Кримського півострова). Попович констатував той факт, що військовий конфлікт із Росією є, безперечно, війною, що потребує відповідної міжнародної соціокультурної і соціополітичної, у тому числі філософської, рефлексії, а головне – адекватної відповіді ворогу з боку українських збройних сил. Висновки філософа були не абстрактно логічними гаслами, а мали характер практично доцільних рекомендацій українській владі.
Останні роки життя академік М. Попович провів у плідній праці і як науковець, і як директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. Помер 10 лютого 2018 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.
Є всі підстави погодитись з узагальнюючою оцінкою академіка Анатолія Єрмоленка: “Не буде перебільшенням сказати, що людські і наукові чесноти філософа Поповича – взірець для всіх нас і настанова для прийдешніх поколінь філософів. І ми й надалі звертатимемося до творчої спадщини Мирослава Володимировича як науковця, до його досвіду як людини в своїх дослідженнях, у своєму житті. “Бути людиною” для Мирослава Поповича – це не запитання, не констатація, це моральний імператив, імператив, яким керувався насамперед він сам. “Бути людиною” – це й заповіт великого філософа”8.
“Тільки з подоланням зневіри і байдужості, з розвитком національної самосвідомості, з утвердженням в українському суспільстві почуття особистої і національної гідності зможе народ України подолати всі труднощі і зайняти те місце в міжнародній спільноті, на яке він заслуговує”.5
“Україна веде свою вітчизняну війну.
Кожен учасник – а ми всі, незалежно від того, хочемо того чи ні, є її учасниками – є співавтором того трагічного колективного вчинку, яким є війна. У кожного з нас своя війна, але кожен з нас на своїй війні відчув високий смисл слова “ми”.
“Наша війна справедлива не тільки тому, що вона оборонна і що вона захищає нашу землю. Річ у тому моральному змісті, який вона має від початку. Ми воюємо за свободу, наша війна – це продовження нашого Майдану”7.
—————————
- Йолон П. Ф. Лицар істини і моральності // Попович Мирослав Володимирович. Біобібліогр. покажч. / укладач О. Є. Лукащук; авт. вступ. ст. П. Ф. Йолон. – К., 2010. – С. 3. – (Сер.: “Вчені НАН України”), друге видання, доповнене.
- Єрмоленко А.. Філософія дискурсу Мирослава Поповича в контексті провідних тенденцій сучасної філософії // Філософські діалоги’2018 / Бути людиною (пам’яті Мирослава Поповича). Зб. наук. Праць. – К., 2018. – С. 13.
- Декларація Ініціативної групи “Перше грудня”.
- Попович М. Концепція національної ідеї та механізмів її впровадження // Філософські діалоги’2018 / Бути людиною (пам’яті Мирослава Поповича). Зб. наук. Праць. – К., 2018. – С. 243.
- Попович М. Концепція національної ідеї та механізмів її впровадження // Філософські діалоги’2018 / Бути людиною (пам’яті Мирослава Поповича). Зб. наук. Праць. – К., 2018. – С. 244–245.
- Там само. – С. 245.
- Попович М. Війна і суспільство // Філософська думка. – 2015. – №1. – С. 5.
- Єрмоленко А.. Філософія дискурсу Мирослава Поповича в контексті провідних тенденцій сучасної філософії // Філософські діалоги’2018 / Бути людиною (пам’яті Мирослава Поповича). Зб. наук. Праць. – К., 2018. – С. 15.
