Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
У ці святкові Різдвяні й Новорічні дні давня українська Коляда своїм співом віншує всіх добрих людей, зичить їм миру, достатку й Божої благодаті. Водночас вона є також знаковим нагадуванням чванливим “путінцям” про те, якого ми Роду і Народу, звідки пішла і постала Руська земля – Україна. Бо коли українці, торжествуючи, колядували, щедрували, маланкували, сотворили в Києві та Львові наприкінці ХVІ ст. багатоголосий партесний спів, кількість голосів якого коливалася від 3–12 і до 48, поєднавши національні самобутні риси з хоровою європейською культурою, то на землях теперішньої Московії (окрім загарбаних українських етнічних територій) вміли лише мичати в півголоса. М. Дилецький тривалий час учив московитів співати, Смотрицький, Славинецький, Полоцький, Прокопович, Туптало, Яворський та багато інших навчали граматиці, духовним і церковним справам, дипломатії, латині, малярству, друкарству, відкривали школи й академії. “Ще в 1640 р., – пише І. Огієнко, – Київський митрополит Петро Могила писав цареві, що в Москві дуже потрібно завести науку, і він може йому прислати учителів (з України)”. Справді, науку там все-таки завели, вивчивши в Могилянській Академії їхніх “ломоносових”, а козацький син Кирило Разумовський понад 50 років очолював їхню імператорську академію. Московський академік Пипін на початку ХХ ст. заявив, що “в ХVІІ веке в Москве было наконец понято, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева”. У ті часи в Московії не тільки не вміли співати, колядувати, друкувати книги, навчати дітей, а навіть пекти хліб. Недарма з України ще в ХVІІ ст. просили привезти для царського двору “хлѢбника, который гараздЪ хлѢбов и пирогов печь”. Такою є правда.
Отож, навчили на свою голову. Хоча правильніше – явно недовчили, бо вони й досі, судячи з брехливого путінського інтерв’ю, вимірюють себе та світ так, ніби все суще на землі розпочинається з ленінського саркофагу або з байок (замість московської історії, якої тоді ще не було), які полюбляла читати “їхня” катерина. То є наш перший урок для засвоєння.
Однак нині не хочеться говорити про ницість. Людська душа прагне високого, колядуючи-щедруючи на два рівновеликі Різдва для українського і всього Світу чаруючим і величним “Щедриком”. Справжнім дарунком до цього стало урочисте відкриття 23 грудня в Києві на Андріївському узвозі пам’ятної дошки Олександру Кошицю – видатному культурному діячеві періоду УНР, композитору, диригенту, етнографу, творцю Української Республіканської капели. Завдяки національному сумлінню, ініціативі та праці низки громадських організацій (“Музичний батальйон”, “Всесвітній день вишиванки”, “Народний музей України”, Київський академічний драматичний театр на Подолі, “Інститут Леонтовича” та ін.) вдалося втілити прекрасну ідею відновлення у публічному просторі столиці життєпису славетного Українця. Інститути громадянського суспільства показали добрий і повчальний приклад, передовсім для міської влади (і не тільки), а якою має бути справжня культурна столиця України – Київ, колиска нашої національної історії. Очевидно, Пантеоном слави, звитяг і вершинних талантів Українського народу. А допоки в центрі Києва бовваніють руїни ленінського “ката-творця” невідомо якого народу, а в пустоти історії прамцує “щорсо-кінь”, то в кожного свідомого громадянина виникає природне запитання – а чи такою має бути поведінка української влади? Виникає й інше – чому досі (в умовах військової агресії Московії) україномовний режим не стає домінуючим в освітніх закладах, позашкільних установах української столиці? Мабуть, чекатимемо повноліття наших дітей, щоби їм, москвомовним, прискакалі ординці розпочали всучувати двоголові кремлівські паспорти, згідно з шовіністичною путінсько-лавровською “концепції”, що їх власниками ставатимуть усі “руськороті”. Бо не личить “культурно-освітнім” міністрам та уповноваженим захисникам, мерам столиці і великих міст “заколядовувати” суспільство лише формальною статистикою про 96% україномовність, адже вона ще й не таке витримувала. Однак треба дивитися правді у вічі й не ігнорувати головні підвалини національної безпеки. Адже імперативно діє рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року, який визнав конституційним Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Там зазначено: “Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Українська мова – доконечна умова державності України та її соборності. А тому будь-які зазіхання на юридичний статус української мови як державної на території України неприпустимі, оскільки порушують конституційний лад держави, загрожують національній безпеці та самому існуванню державності України”.
Чому ж тоді давно “імпортовані” інформаційні глашатаї на кшталт шустерів, кисельових, співакових…; олігархізовані телеканали “нашистів” та “україн…”; обслинені, обціловані (за В. Симоненком) малороси на гордонівських діалогах продовжують руїну українства, розпочату ще царями, псарями, кочівниками й більшовиками?
Тому словами “Щедрика” закликаємо владу: “Вийди, вийди, господарю, / Подивися на кошару”, оціни своє газдування в столиці (і не тільки), та й запитай себе про наступне. Чи формуватиме такий суспільний простір, розбещений ганебними чужомовними шоу-програмами, шансонними “піснями”, вивісками та проституйованими інородними рекламами (від меладзів до шуфутинських) українську ідентичність та громадянську культуру Нації? Однозначно, ні. Бо в такому інформаційному кагалі лише вдаємо, що рухаємося в Європу, вперед, але, на жаль, з повернутою головою назад.
Невідомо, скільки наші владоможці та мери витрачають коштів платників податків на закордонні поїздки, що часто перетворюються на фуршетні вояжі. Чимало. Але “якби ви (ми) вчились так, як треба…”, то, очевидно, мали б інші результати. Адже в тій же Великій Британії замість рекламних білбордів з непристойними “обличчями” міський простір наповнюється творами мистецтва. Наприклад, кількарічний проєкт “Art is Everywhere” перетворив 22 тис. реклам на художні виставки на вулицях. Автобуси, трамваї, тролейбуси, рекламні щити, зупинки презентують мистецькі твори британських художників (не таке ганьбовисько, що нещодавно демонструвалося в київському метро з карикатурами Шевченка). Отож, якщо “ми” такі просунуті модерними перфомансами, то чому ж тоді не популяризуємо справжнє українське мистецтво, а продовжуємо каламутити воду й місити “проплачену” інформаційну багнюку в просторі, який належить Народу.
А тому українці мають відчути й зрозуміти, що немає для нас другого Дніпра, Києва, України. На цій землі наша честь, гідність, національні обереги. На землі Тараса і Богдана, а не в нав’язаних зайдами та їх обслугою “цінностях”, не в спасенному множинному громадянстві (треба ж додуматися до такої антиконституційної нечисті!). Тому й не випрошуємо, а зобов’язуємо усім миром творити український Київ, Україну, а не “Російську Україну”, яку зухвало впихують, куди влізе, нам чорносотенні руськомірці, всесвітники та інші “какієразніци”.
Мусимо згадувати, на жаль, про це в святошні дні, коли відбуваються напередодні Різдва та Нового Року етично охайні дійства, коли “Щедрик” Леонтовича урочисто звучить на всіх континентах, стаючи нашою історичною традицією, моральним взірцем поваги до своєї національної культури, ідентичності та достойною відповіддю тим московським рейхскомісарам, що воліють донині писати велику історичну Брехню для українства. І для того, щоби успішно протистояти забаганкам і намірам номадів з кремлівського улусу, треба безустанно навертатися до власних джерел та рідних витоків, де міститься оберіг нашої правди і сили.
Бо, опираючись саме на них, сто років тому талановиті виступи Капели Кошиця в Європі та Америці зробили всесвітньо відомим не тільки твір Леонтовича, ставши найпопулярнішою різдвяною піснею ХХ–ХХІ століть, вони “відкрили” Україну, утверджуючи престиж української нації. Творче дійство спричинило бурхливий розвиток хорового мистецтва в багатьох країнах світу, передовсім у США. А в середині 30-х (1936 р.) американський українець П. Вільговський написав усіма знану сьогодні англомовну версію “Щедрика” – “Дзвінка колядка, Колядка дзвонів”. О. Кошиць протягом кількох десятиріч залишався одним з найвідоміших хорових маестро в Північній та Південній Америці, записавши десять платівок з піснями різних регіонів дорогої йому України. Понад сорок українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця стали популярними хітами і були видані (англійською) мільйонними тиражами, а хори Кошиця знімалися у Голівуді.
У кінці грудня 1922 р., коли Україна морилася першим голодомором та “входила” в смертельну пастку створюваного на крові більшовицького СРСР, Кошиць продовжував дивувати й захоплювати світ українським мистецтвом. Це були ті окремі проблиски правди про Україну, які засвідчували, що на Землі існує Україна, великий і талановитий Український народ, котрий не переставав боротися за свободу.
А розпочиналася ця знакова для національної і світової культури подія (створення Української республіканської капели) дещо несподівано, про що О. Кошиць розповідає у своїх щоденниках (ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2. Спр. 95. Арк. 2-3). Тоді “1 січня 1919 р., – зазначив він, – на святкуванні М. Вороного Симон Петлюра, здоровкаючись зі мною, сказав: “Ол. Ант! Заберіть з собою Стеценка і приходіть до мене завтра, – єсть важні справи… До Петлюри пішли ми вдвох. На аудієнції, звертаючись до мене, сказав: “Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, добавив сміючись, – розстріляю”.
Відразу в січні державним законом УНР й було утворено Українську республіканську хорову капелу, в репертуарі якої поважне місце займали твори М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, самого О. Кошиця. Її призначення – через національну культуру Україна мала бути почутою світом у часи боротьби народу проти російського більшовизму. Воістину це був класичний приклад державної і народної культурної дипломатії, що втілювалася О. Кошицем зі своїм творчим колективом у світовому культурному й політичному просторі. Про це заграничне турне Капели і почесну місію української культури, талановиту, окутану українською ідеєю, постать О. Кошиця цікаво “розповідає” впродовж тривалого часу дослідницькими розвідками Тіна Пересунько, які нині стали основою виставки “Світовий тріумф „Щедрика“ – 100 років культурної дипломатії України”.
Ушанування пам’яті Кошиця, цього знакового ймення українського “ренесансу”, є важливою подією для днів сьогоднішніх, оскільки забезпечує неперервну тяглість вічних цінностей національної культури, формує громадянську позицію суспільства у ставленні до національних надбань. Цими скрижалями зміцнюється безперервний, видимий і невидимий зв’язок поколінь, що несуть знамено української культури, забезпечуючи її вічність, розвій і досконалість. Безпомильність відчуттів такого стану сприймається тоді, коли слухаєш Народну хорову капелу „Дніпро“ Київського національного університету імені Тараса Шевченка (найдавніший співочий осередок України (1843 р.), спадкоємицю капели О. Кошиця; Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Григорія Верьовки, створений століття потому; Духовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут чи відомого скрипаля України К. Стеценка, голову Київської “Просвіти” та інших, які брали участь у заході по вшануванню О. Кошиця. Відчутно, як “мертві, живі й ненарожденні” українці стають носіями тієї великої ідеї, закладеної в буремні роки українських національно-визвольних змагань, коли феномен Кошиця заставив здригнутися культурний світ. Водночас ця історична постава чину Кошиця – яскравий прояв і доказ того, якою, насправді, була політика відновленої української державності. А ще більше – вона спонукає замислитись, якою повинна бути культурна політика в сучасній Незалежній Україні.
Бо тоді навіть війна з більшовиками Московії, розруха, холод і голод не змогли зупинити поступ на шляху до становлення (політично, духовно, культурно) суверенної України, про що засвідчувала націєтворча спрямованість діяльності Української Народної Республіки. Адже в тому ж січні-лютому 1919 року приймаються законодавчі й урядові акти, зорієнтовані на зміцнення й розвиток національної ідентичності, українськості, формуючи нову свідомість, українця, неуярмленого Московією, який мав жити в лоні рідної мови, школи, Церкви, своєї історичної пам’яті. Без цієї політичної лінії, що проводилася УНР, неможливим був би світовий тріумф Кошиця.
Матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) засвідчують, що лише за півтора місяця зазначеного періоду були прийняті Закони УНР: про державну мову в Українській Народній Республіці; про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві Православної соборної церкви; про встановлення дня проголошення самостійності України 22 січня; про утворення відзнак “Республіка”, “Слава України” та про заборону носити ордени та відзнаки колишньої Російської держави; про українські написи на кінематографічних фільмах в Українській Народній Республіці. Постановами, розпорядженнями Ради Народних Міністрів УНР, наказами Міністерств народної освіти та культів УНР зобов’язували викладати лекції українською мовою в школах; використовувати українську мову духовним правлінням інославних ісповідань у діловодстві та офіційних взаємовідносинах; створити Український національний архів у м. Києві; виділяти кошти директору Департаменту позашкільної освіти Міністерства народної освіти УНР С. Русовій для утримання дитячих притулків на Південній Волині; виділяти кошти на допомогу Українським культурним організаціям в Галичині; виділяти кошти Лук’янівському народному дому на улаштування бібліотеки та позашкільну освіту; асигнувати кошти на утримання Холмської духовної колегії та багато інших актів стосовно національно-культурного розвитку України.
Тому доволі спірними є оцінки й думки, висловлені окремими істориками, що аналізували соціокультурну ситуацію в УНР часів Директорії, намагаючись протиставляти культурну політику Української держави гетьмана П. Скоропадського та уряду УНР. Так, у 10 томі академічного видання (Українські визвольні змагання 1917–1921 рр., 1999) зазначено: “Після приходу Директорії до влади, за свідченням сучасників тих подій, єдиним її заходом, який вона встигла не лише задекларувати, а й здійснити, стала українізація вивісок у столиці”. Для підтвердження цього наводяться саркастичні слова Винниченка, який писав: “Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї “політичної” діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски…”. Подібні джерела є не найкращими свідченнями про зміст національно-культурної, науково-освітньої політики української влади періоду Директорії. Цю необ’єктивну версію спростовують не тільки великий масив нині відкритих для суспільного загалу архівних матеріалів, але й ознайомлення з персональною діяльністю окремих очільників у тодішній владі, зокрема Івана Огієнка, який був Міністром освіти, Міністром культів, ректором Кам’янець-Подільського Українського Державного університету, Дмитра Антоновича, що очолював Міністерство мистецтв, та інших. Мабуть, така точка зору може задовольняти лише тих, хто вважає для себе імперативом “істину” про нібито “прихильність окремих діячів до насильницької українізації”. Гадаю, що невдалим для таких умовиводів є як посилання на Винниченка, так і той порівняльний зріз, застосований до причин створення Української Республіканської капели, яка нібито появилася замість державного симфонічного оркестру, народженого раніше законом гетьманського уряду.
Справді, до капели була прикута увага на найвищому рівні державної влади УНР, оскільки ця творча інституція відображала не тільки загальний поступ молодої республіки на шляху українізації суспільного життя, але й слугувала головним складником її культурної дипломатії, візитівкою України за кордоном. Капела була ефективним інструментом, що формував українську ідеологію, що впроваджувалася в життя незалежно від політичної ситуації. Цікавим документальним матеріалом для кращого розуміння тогочасних завдань є маловідома стаття О. Доценка “Заповіт Головного Отамана С. Петлюри”, написана до десятих роковин Його трагічної смерті. У ній стверджувалося про нагальну необхідність існування (за будь-яких обставин) Українського Державного Центру, який має виконувати два завдання: а) створення єдиного національного фронту і б) обґрунтування та поглиблення української державної ідеології… А опинившися на чужій території, здійснювати заходи політично-дипломатичного характеру, консолідувати всі громадські сили в суцільне однолите життя. Невдовзі цю місію активно реалізовувала культурною дипломатією Капела Кошиця. Не дивно, що на посаду очільника пропонувалися високо достойні кандидатури. О. Кошиць у своїх щоденниках так описує тодішню ситуацію: “Після затвердження Директорією законопроекту про капелу почали вибирати дірігента. Назвали кандидатів: Стеценка, Приходька, Леонтовича й мене. Усі зріклись, крім мене: кандидатуру не знімаю і буду щасливий, коли вибір упаде на мене… Через хвилину об’явили, що обрано мене”.
Обрання керівником капели саме Кошиця окреслило пріоритети політики УНР, спрямовані на необхідність утвердження культурної україноцентричності, здійснюваної в освіті, науці, церковному житті, урядуванні. Це був той удалий випадок, коли творилася гармонія високої професійної майстерності митця разом з його жертовною відданістю Україні. Труднощі, виклики, переплетені з творчими пошуками робили його щасливим. Сам він так відгукувався про свою життєву долю: “Для мене особисто, Капела була край моїх ждань і мрія всего мого життя”.
З такими настроями, бажаннями, сподіваннями на початку березня 1919 року Кошиць вирушив з мистецьким колективом (понад 70 співаків) з Кам’янця-Подільського до Європи.
Це були важкі часи для УНР, адже в Харкові вже домінували більшовики на чолі з головою Тимчасового робітничо-селянського уряду Х. Раковським, який в лютому 1919-го в Київській раді заявив (як чужинський емісар) про неприйнятність національних устремлінь українців. В Україні вже постала реальна загроза “единой и неделимой” криваво-червоної імперії, хоча Кошиць та його творчі побратими сповна не усвідомлювали, що вороття назад в Україну не буде.
За таких обставин розпочинався резонансний успіх української хорової Капели. У доповіді О. Кошиця як Головного диригента Української республіканської капели Головноуправляючому мистецтвом та культурою УНР про гастролі у Франції та Іспанії від 26 лютого 1921 р. зазначено: “15 січня співали концерт у найкращому з театрів Парижа Champe-Elyses. Поспіх був надзвичайний… Весь артистичний, аристократичний і “власть маючий” мир перебуває на усіх концертах. Не бути на тому – ознака поганого тону. Про Капелу пишуть, що це саме артистичне явище в Парижі” (ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2.).
З Кошицем та його колективом бажали співпрацювати багато зарубіжних культурних діячів, а “знаменита Айседора Дункан пропонувала з’єднати своє мистецтво з нашим”. Подібне пропонували також Дягілєв і композитор Стравінський щодо “федеріровання”, “але ми ухилились”. Французька критика 1921 року стверджувала, що український хор має античну цивілізаційність і багатющий фольклор, а професори Сорбони вважали українську пісню у виконанні Капели найдосконалішою пропагандою для пізнання світом української нації. Рівного цьому хору немає серед наших, заявляли німці.
Проте, незважаючи на блискучий тріумф, не маючи належної підтримки власної держави, “ми були сплутані, – писав Кошиць, – по рукам і ногам, і не можна було зробити те, що корисно для Української Справи”. Принижень зазнавали особливо в Польщі, куди Кошиць був посланий урядом Директорії для організації концертів інтернованим українським воякам, і де його та українських генералів могли зневажати навіть рядові польські жовніри та ад’ютанти. Він шукав правди і надіявся колись таки повернутись в Україну, однак совдепія, надавши такі дозволи Грушевському й Винниченку, йому відмовила. Його мрії вимушеного емігранта так і не судилося збутися, щоби “бути дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну”.
Мимоволі згадуються слова із вірша Богдана Лепкого “Питання”, надрукованого в альманаху “Дніпро” (Львів, 1935): “Коли б ти знав, як тужить він за краєм, / Який гіркий йому з чужої ниви хліб!” Нібито про Кошиця, хоча ця туга була збірним болем усього українства, позбавленого власної державності, коли відсутні „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля..“
Очевидно, що одного захоплення хоровим мистецтвом чи унікальним виконанням Кошицем знаменитого “Щедрика” замало, щоби правдиво оцінити національну значущість життєтворчості цього великого Українця. Викинутий українською трагедією за межі рідної землі, він знайшов сили й снагу, громадянську мужність, щоби попри всі незгоди голос упокореної України постав у всій величі її Музи, не зійшовши з українського шляху, гідно несучи національну ідею.
Дослідник історії української культури М. Семчишин зазначає, що організована в Києві Українська Державна Капела під керівництвом Олександра Кошиця згодом стала за кордоном славною своїми виступами в усьому культурному світі. Нещодавно в публікаціях архівних документів (О. Єфремова) з’явився спомин В. Короліва-Старого “Олександр Кошиць” (1929 р.), в якому згадується, що жаден з артистів-українців, за виїмком хіба тільки Шевченка, не мав такої літератури про себе, як О. Кошиць. Тріумф концертів засвідчував пророчі Шевченкові слова, що “наша пісня не вмре, не загине”, й що в ній, справді, – “Слава України!”
Знаменно, що в цей же час (1928 р.) в США виступала видатна українська співачка міланської опери “Ла-Скала” Соломія Крушельницька, про яку газета “Америка” написала: “Скрізь по широкому світі вона ступала по квітах слави в товаристві рідної пісні”. А в “The New York Times” зазначалося, що це “співачка з могутнім голосом – прославилася на оперних сценах Італії та Америки і добре відома в багатьох країнах”. Вона, як і Кошиць, закохані в українську пісню, зробили її візитною карткою бездержавної України, оповідаючи нею прадавню історію рідного народу, його багаті традиції та високу музичну культуру.
У ХХ столітті світ, культурні Франція, Німеччина, інші країни пізнавали Україну через Кошиця. А раніше вони це робили через Мазепу завдяки творам Вольтера, Гюго, Готшаля, Байрона, Словацького, Ліста, оспівуючи героїку вільнодумного українця, роблячи його страшенно популярним в європейській літературі та культурі. “Мазепинство” з незаслуженої ганьби переросло у відзнаку, у символ, у політичний прапор української нації саме завдяки Мистецтву. Мазепа став видатним діячем видатної доби. І коли французькому школяреві нагадували про Україну, він вигукував: “А, так, Україна – це край Мазепи!”
Ці передріздвяні розкидані замальовки про славетних українців, різночасові перегуки, не стиковані паралелі їх життєтворчості необхідні, насамперед, для того, щоби засвідчити про значущість Культури, Мистецтва, Музи для життя, боротьби і поступу Нації. Бо саме культура, національна культура дає відчуття твоєї приналежності до української ідентичності, державності, формує національну самосвідомість творить цінності й переконання, народжує емоцію Серця Українця.
Культура і мистецтво в українській школі на всіх рівнях мають стати найвищими компонентами всебічної освіти, що забезпечує повний розвиток особистості. А мистецька освіта, як зазначено в Дорожній карті ЮНЕСКО, мусить бути тим засобом, який сприятиме розвитку людських ресурсів, культурного капіталу. Благо, що поки що окремі досягнення національної культури є найбільш “конвертовані” в європейському і світовому просторі. У Парижі 18 грудня 2021 року на сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО акредитовано Національну спілку майстрів народного мистецтва України при ЮНЕСКО. Тому дуже важливо в умовах нинішньої кризи зберегти для України суспільну і державну повагу до Культури. Бо ми дуже відстали від європейськості, адже початковою мистецькою освітою охоплено лише 8% дітей шкільного віку!
У недавньому зверненні української інтелігенції до вищої державної влади говориться, що культура – найпереконливіший показник розвитку держави, нації і громадянського суспільства, промовистий маркер національної ідентичності та самобутності народу, дієвий засіб вирішення політичних і соціально-економічних викликів.
Зігнорувавши окреслене, означає навічно відстати та бути розчиненим серед “інших”. Адже найпрестижніші університети світу сьогодні утверджують культуру своїм вищим пріоритетом. Своєрідний культ культури в освіті. Отримати музичну освіту в Гарвардському університеті вважається вищим досягненням, адже там викладають найкращі мистецькі фахівці світу. А головне – існує відповідальне розуміння значимості культурності й олюдненості Особистості. Адже в технократичній Німеччині в загальноосвітній старшій школі гуманітарного профілю практикують не менше 2-3 уроків музики на тиждень. Музична культура така ж важлива для учня, студента, як і математика, природничі чи гуманітарні дисципліни.
Бо “майбутнє, якого ми хочемо, з культурою”. Це глобальний принцип сталого розвитку, виживання й прогресу людства, що в повній мірі “перекладається” на українську дійсність. І в ці святошні дні, коли “Україна колядує! / Колядує вся земля! / В небі ангели співають, / Прославляємо Христа!”, українці віддають шану великому Метру Національної Культури Олександру Кошицю, який українським “Щедриком” зачарував Світ, обдаровуючи людей надією на благії літа, мир, добро і Боже світло.
