Наталя КОВШЕВНА,
м. Житомир
Медицина, історія, література й квіти – це чотири покликання, які гармонійно переплелися в долі житомирського просвітянина Олексія Боржковського. Двадцять сьомого листопада йому виповнилося 87 років. Людина-епоха. Людина, сповнена енергії й задумів. Саме про Олексія Васильовича Боржковського – нова книга заслуженого журналіста України, лавреата Всеукраїнської літературної премії імені Івана Огієнка, професора Поліського національного агроекологічного університету Святослава Васильчука.
У книзі майже 120 сторінок із фотоілюстраціями, проте читається вона, сповнена екскурсів у минуле, цікавих розповідей про сьогодення і ненав’язливих історико-культурних узагальнень, на одному подиху. Той, хто особисто знайомий зі Святославом Карповичем Васильчуком, читаючи його книгу, буквально чутиме голос цього письменника й журналіста: відточений упродовж років стиль, яскравий, упізнаваний, високохудожній та водночас простий і задушевний.
Із назви книги дізнаємося, що Олексій Боржковський – зі славного роду Руданських. Так, він правнучатий племінник славетного Степана Руданського. І в пам’яті одразу зринають “Співомовки” видатного поета. І “Повій, вітре, на Вкраїну”, а ще – “Та гей, бики! Чого ж ви стали?”. Гумористичний і ліричний Руданський… Лікар і поет Степан Руданський – насамперед великий український патріот, людина честі й чину, яка своєю творчістю й громадською діяльністю додала наснаги не одному поколінню борців за свободу й державність України. Усе життя досліджуючи й пропагуючи життєвий і творчий шлях свого прадіда, Олексій Боржковський акцентує саме на цьому, звертає увагу читачів на його заборонені в радянський час вірші. Про це пише в своїй книзі і Святослав Васильчук, підкреслюючи патріотичну сутність самої постаті Степана Руданського. У книзі він розмістив вибрані твори поета, серед яких і колись заборонені. Є тут і гумореска “Московська ікра”, яку знають нині й наші воїни на передовій, захищаючи Україну у війні проти тих самих московитів.
Московська ікра
Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба:
“А що то?” – питає.
“А что ж! Ікра салдацкая, –
Став москаль брехати. –
Віть с етаво у нас, бабка,
Виходют салдати!..”
“Почекай же, бісів сину, –
Стара собі каже, –
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!”
Тілько лихе москалину
З хати відвернуло –
Баба порох – та до печі, –
Печі як не було!..
“Чи ж не біс, – говорить баба,
З вражою ікрою!
І в ікрі ще москалина,
А смердить москвою!”
Як же потрапила ця пісня на Донбас? Про це теж розповідає у книзі Святослав Васильчук. Це була ідея Олексія Боржковського – запропонувати вінницьким письменникам видати антиокупаційну збірку сатири під назвою “Московська ікра” для підняття бойового духу воїнів, які захищають Україну від московських агресорів, і стати одним із тих, хто надав фінансову допомогу видавцям. Її тисячний наклад привезли воїнам на протимосковський фронт на Донбасі. У книзі – сатиричні поезії Олега Чорногуза, Анатолія Бортняка, Володимира Рабенчука, Леоніда Куцого, Миколи Пасічника, Олексія Бойка, Віктора Цимбала, Олександра Височанського і, звичайно, Степана Руданського.
Ось так переплітається минуле із сьогоденням і майбутнім у долях Степана Руданського та Олексія Боржковського. Це тонко підмітив у своїй книзі Святослав Васильчук.
У виданні вперше опублікована унікальна світлина, яка стала ілюстрацією до історичних розповідей про початок минулого століття. На ній – шестеро молодих інтелігентних чоловіків у костюмах із краватками і без. Внизу – друкований підпис: Видавництво “Вік”, Київ, 1907 рік. На фото – відомі на той час вчені, письменники, видавці: Федір Матушевський (у роки Української революції 1917–1920 років – член Української Центральної Ради), Сергій Єфремов, Василь Доманицький, Володимир Страшкевич, Володимир Дурдуківський, Олександр Лотоцький. Саме в цьому видавництві вийшла книга співомовок Степана Руданського завдяки подолянину Олександру Лотоцькому.
Рідні Олексію Боржківському Поділля, а тепер уже й Полісся, Ялта, де працював лікарем Степан Руданський і де пропагував творчість та рідне слово загалом його нащадок, Далекий Схід, на якому служив військовим лікарем і куди ніс українську ідею Олексій Васильович, – усе в книзі Святослава Васильчука обертається навколо одного – України. Як і в житті двох ключових постатей видання – Степана Руданського й Олексія Боржковського.
Олексій Боржковський – лікар, як і його славетний предок. Високопрофесійний, із добрим серцем. Служив на Далекому Сході, у Німеччині, у Прикарпатському військовому окрузі. Відставником переїхав до Житомира і пропрацював у тутешньому шпиталі ЛОР-лікарем 25 років, згодом – лікарем міської профспілкової поліклініки, у Черняхівській районній лікарні, Житомирському міському центрі профілактичної медицини.
І поряд із цим – титанічна робота з дослідження й популяризації родоводу Степана Руданського, його творчості. Розповідь про всі ці факти й події у виконанні Святослава Васильчука – цікава й повчальна, особливо для молодого покоління: патріотичному роду нема переводу – беріть приклад, зростайте відданими синами й доньками України.
У цьому аспекті надзвичайно цікавою для читачів книги буде доля ще одного вірша Степана Руданського, який став піснею – “Гей, браття козаки, сідлайте-но коні!”. Цю пісню з бадьорим маршевим ритмом Святослав Васильчук чув у ранньому дитинстві. Її співала в їхній хаті боївка повстанців УПА. Підтягували його старші сестри Ганя й Надя з братом Тарасом. Співав її в 60-х студент Святослав Васильчук із однокурсниками. Співають її нині на передовій – донесли пісню до вояків житомирські просвітяни, видавши її кількатисячним тиражем.
А ще в книзі Святослава Карповича – захопливі розповіді про мандрівки, адже Олексій Боржковський побував у всіх місцях, пов’язаних з іменем Степана Руданського: Санкт-Петербург, Ялта, Хомутинці, Шаргород, Кам’янець-Подільський, Руданське, Хотин, Сімферополь, Бахчисарай та багато інших. Працював у музеях, бібліотеках, архівах, зустрічався зі студентами та учнями в багатьох куточках України і скрізь дарував світлини, ксерокопії, фотостенди, присвячені поету й лікарю.
Брав участь у літературно-мистецьких святах у багатьох куточках України, допомагав в обладнанні музейних кімнат, у тому числі в Криму, встановлював власним коштом меморіальні дошки.
Спільно з житомирськими просвітянами брав участь у презентації історико-документального фільму “Степан Руданський – духовна єдність поколінь”, а також короткометражних відеофільмів “Берегти пам’ять роду”, “Бережімо Україну словом”, “Жива пам’ять”, “Пам’ятаємо, не здаємось”, які створили в 2015–2017 роках житомирянки-журналістки Людмила Натикач та Віра Чернець.
У своїй книзі Святослав Васильчук звернув увагу ще на одну грань таланту Олекси Боржковського – садівничо-квітникарську. У густо забудованому кварталі Житомира він має соток зо три, які зробив живою оазою в камінних міських джунглях. Уже багато літ вирощує тут сад. Кожному відвідувачеві пан Олекса збирає чималий букет квітів або пропонує відеречко абрикосів, сливок, порічок, ягід шовковиці. Живе для людей. Створювати їм гарний настрій і радість – найбільша йому насолода.
Святослав Васильчук із гордістю пише про багаторічне членство Олекси Васильовича в Житомирському обласному об’єднанні Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. І ми, молодші просвітяни, теж пишаємося цією людиною й тішимося його присутністю поміж нас. Беремо приклад, надихаємося й хочемо, щоб цю цікаву й корисну книгу прочитало якомога більше людей.
