Галина Дацюк,
журналістка
Їхні історії – піднесені й трагічні. Романтички, вони не вірили, що за кілька записок, покладених у дупло липи, вив’язаний светр чи зібрані хлібини для побратимів можна заробити 25 років каторги в Сибіру. Не вірили, що переживуть допити й табори. Мали сумнів, що комусь буде цікава й потрібна їхня правда. Але завжди вірили в Україну, тому хоробро виступили проти тоталітарного режиму за її свободу. Напередодні 80ліття УПА їхня правда виходить з підпілля на сонце, щоб засвідчити: без жінок не було б боєздатної повносилої Повстанської Армії. Вони були її зв’язком, ліками, молитвою, хлібом і кров’ю.
Таке от диво – авторські примірники (Галина Дацюк, Анатолій Лукащук, “Жіноча справа”, “Букрек”, 2021) – одержала на Різдво. Книжка про жіночу станичну ОУН мого рідного села Кордишів, яка діяла у 1943–1946 рр. І сьогодні від ранку думаю про них. Про зовсім юних кордишівлянок, які 80 років тому творили Дух Різдва, колядку, очікували Дива. Але прийшли радянські окупанти, і дівчата стали на боротьбу з тоталітарною системою.
Робота над книжкою була болючою і захопливою. Історії підпільниць відкривали незнайоме досі село, у якому діяла потужна Організація, що ставила за мету здобуття Самостійної України. Каральна система нової окупаційної влади жорстоко розправилася з підпіллям. Усі учасниці, яким ледве виповнилося 1718 років, були заарештовані і відправлені в Сибір. Виселили і їхні родини від найменшого до найстаршого…
Ми творили книжку удвох з моїм побратимом краєзнавцем Анатолієм Лукащуком. Дякую, дорогий Анатолію, що розпочав! Надсилав щойно відкриті в обласних архівах СБУ і МВС України слідчі справи, я рясно окроплювала їх слізьми і корвалолом і творила тексти. Багато пригадувалося, бо ж героїні жили поруч, повернувшись у Кордишів після ГУЛАГу і заслання. Це були мами моїх однокласниць і однокласників, які ніколи не відкривали цієї сторінки… Незабуті історії під назвою “Жіноча справа” друкувалися в липніжовтні у тижневику “Слово Просвіти”, за що безмежно дякую головній редакторці пані Любові Голоті, яка підтримувала і заохочувала. Дякую керівниці проєкту Марині Олександрівні Ягодинській, директорці Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини. Це дивовижна науковиця, яка багато років очолює археологічні розкопки в Кордишеві, відкриваючи тисячолітні пласти культури та історії села. Дякую прекрасній директорці ВД “Букрек”, моїй подрузі Дарині Максимець і всій творчій команді, які вклали цей подарунок у скриньку “Нової Пошти” хвилина в хвилину! Дякую талановитій художниці Анні Андрєєвій, яка відчула кожну долю. Дякую родинам учасниць підпілля, які ділилися світлинами і спогадами, – Вірі Романовій, Любові Гончаренко, Ользі Дацюк. Книжка на Різдво – Божий промисел для усіх причетних до неї – на землі. І для світлої пам’яті дорогих моїх відважних землячок.
Любов Голота, письменниця:
Це справді різдвяне диво, яке сягає у відкриті небеса над Кордишевим, Чернівцями і всією Україною. Думаю, що радіє душа Олени Федорівни Кузьменко (в дівоцтві – Бойко з Великого Кропивника, ІваноФранківщина), яка мені в 70х потроху, обережно розказувала про УПА і про свою ув’язнену долю, усміхається духовне серце мами моєї подруги Галі Савченко (хай царствує!) пані Ніни Стрільчук, зв’язкової УПА з Тернопільщини, що зберегла завзяту українську впертість до останніх своїх земних днів.
Багато публікацій, книжок незалежного 30річчя дали мені розуміння, що то був справді народний рух опору – за Україну… Ваша книжка в цьому ряду стала (наче в кіно) дуже своєрідним укрупненим кадром: це про звичайних жінок звичайного волинського селища (я не про історію загалом), які робили все, що могли – для України, віддавали все, що мали – Україні, не вглибаючи в подробиці, не запам’ятовуючи імен, воістину, як в євангелічній пораді: аби ліва рука не знала, що чинить права. Всі ці дівчата раптом стали для мене якимось давнім апокрифом – невісти без наречених, зраджені і запродані своїми ж односельцями (від них залишилися клички, присвоєні катами), мучениці, які не розуміли своєї вини, вигнанниці, яким не давали прихистку в їхніх же порожніх хатах місцеві владці… Врешті, як буває у мучеників за віру і героїв, що її обороняють, перемогли ці юнки. Напилися води з дідівських криниць. Затопили в бабиних печах. Посадили свої сади. Народили дітей…
Вибачте що не втрималася від пафосу: Різдво таке, воно має свій пафос, бо несе усім нам надію перемоги Життя над Смертю. Власне, це й тримало на силі Ваших землячок. І нинішніх земляків, для яких Ви зробили Добро. Так, справжнє добро виростає з грудки болю і зернини любові. А у Вас того болю і тієї любові – ще досить, на многії десятиріччя, аби виписати його на білім папері… Вчинили діжу, то маєте завдати й хліби…
Дякую всім причетним до книги. Хай звучить для всіх різдвяний кондак: “Слава у вишніх Богу і на землі – мир!”
Микола Тимошик, професор:
Це без перебільшення живий пам’ятник не лише волинському Кордишеву, а й усім тим сотням тисяч чистих і світлих душ, хто під прапорами ОУН, УПА свідомо й самозречено боровся за українську Україну. І такою запізнілою Правдою про них, уречевленою в такій дивній Книзі, ці душі ніби як причастилися й просвітліли напередодні найдобрішого, найоптимістичнішого для українців Різдвяного Дня. Доєднуюся до кола тих, хто щиро радіє за таку знакову книжкову новинку!
