Георгій ФІЛІПЧУК,
академік
Минулотижнева Всеукраїнська науково-практична конференція в Харкові “Освіта України – 30. Здобутки та перспективи”, заходи в Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди, зустріч з головою наукового товариства “Україна – Польща” Ф. Шльосеком, дискусії щодо якості освіти спонукають на певні роздуми “поза кадром”.
Оприлюднено результати ЗНО з математики, які шокували професійне середовище. 31% від тих, хто складає іспити, не впоралися із завданнями (76 тис. не отримали мінімальних 10 балів із 67). Уперше зафіксовано таку низьку математичну грамотність. Показники міжнародного дослідження PISA 2018 року (відставання України – 1,5 років навчання); погіршення якості знань сільських школярів у порівнянні з міськими (у 3-4 рази з базових дисциплін) – свідчення освітньої кризи. Невдалою була і спроба МОНу, починаючи з 2015-го, “зачистити” гуманітаристику. Адже алогічно мінімізовувати навчальні години на мову, літературу, історію, культуру, філософію, педагогіку, психологію, мистецтво, які є людино-націє-державотворчими предметами.
Воююча країна потребує як армії для захисту, ефективного економічного господарювання, міцної й авторитетної влади для якісного управління, так і добротного виховання нації. Залежатиме це не тільки від праці майже 700 тис. вчителів, викладачів, але й від суспільства та держави, які вважатимуть національну освіту, культуру, мову, історію чинниками національної безпеки.
Григорій Ващенко у своїй роботі “Проблеми освіти та організації навчання” писав, що “система освіти має відповідати соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям”.
Проте виступи очільників Харкова та обласної Ради перенесли мене в паралельну реальність. Усупереч конституційним вимогам вони не використовували державну мову, а говорили “язиком москвинів”, “руськомірців”, окупантів і людиновбивць. Здалося, що молоде вино незміцнілої української незалежності знову наливають у старі “есесерівські” бурдюки. Це не метафора, а справжність панування духу Кернеса, Ложкіна-Райніна, Добкіна, Фукса, “елітарного” інтелігента Куркова, який пропонує “признать украинское русскоязычие украинской “культурной собственностью и взять украинский русский под свой филологический контроль”, а також, що “необходимо работать над созданием русскоязычия в Украине, как собственного явления”.
Був змушений покинути захід, оскільки моє перебування в залі стало несумісним з ігноруванням державної мови офіційними особами. Скажуть, що вчиняю не по-європейському. Навпаки. Пригадую нещодавній випадок, коли міністр фінансів Франції залишив засідання ЄС через неувагу до французької мови. Пригадую, як чверть століття тому в США українській делегації запропонували “культурно” представитись. “Наші” вирішили поспіхом презентувати Україну, заспівавши “подмосковные вечера”. І знову треба було публічно покидати “іудину вечерю”.
Українському суспільству постійно нав’язується ідеологія м’якої сили (“какая разница”), подвійної ідентичності в усіх сегментах життєдіяльності. Складається враження, що національно-державне заважає продажній гопоті будувати “свою Україну” (без української мови (окрім хатнього вжитку), культури, історії, Церкви, пісні).
Але держава сильнішатиме лише тоді, коли зміцнюватимемо українську ідентичність. “Панросійськість”, яку нам пропонують оберігати і розвивати в Україні, не сприятиме цьому, ідеологія “єдинородності” не служитиме Державі, не убезпечить “у своїй хаті” духовну свободу Людини. Передусім цю аксіому мають засвоїти “передні ряди” суспільства. Допоки народ стане національно свідомим, його провідники зобов’язані бути такими, що завжди сторожитимуть національні вартості.
Сучасна кремлівська доктрина не відрізняється від політики династії Романових, сталінських чи брежнєвських епох. Німецький історик Ґергард Сімон зауважив, що феодальна ідеологія (Росії) про єдиний великоросійський народ є передумовою та виправданням воєнної інтервенції, оскільки і досі не відмовилися від парадигми мислення XIX століття.
Для них Україна ніколи не була суб’єктом історичного буття, а українськість – найбільше роздратування імперії. Вона звіріла, коли 1863 року (Валуєвський циркуляр) у львівському часописі “Мета” опублікували вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” (перша редакція): “Ой Богдане, Богдане, / Славний нашъ гетьмане! / Нащо віддавъ Украіну Москалям поганимъ?! / Щобъ вернути іі честь, /Ляжемъ головами, / Назовемся Украіни / Вірними синами!..”.
Що бісило російського монарха 1876 року (Емський указ)? Від’єднання Наддніпрянської України, сепаратистські настрої в Києві й Чернігові, непогамована Галичина. Але бідою було те, що часто їх служками ставали “кочубеї”, “новицькі”, “левицькі”, “юзефовичі”. Цих попихачів не вшановували навіть сюзерени, а в народній пам’яті вони запроданці.
Тому педагогічно-виховний потенціал має містити не тільки правдиві оцінки про колоністів і зайд, а й “землячків”, що зраджували Україну, продавшись за земельні десятини й срібняки імперії, Петру, що “з моєї України колонію зробив” (за В. Сосюрою).
Згубно, коли на цю стезю стають науковці, окремі представники інтелігенції, що як “приручені Гомери” фальшують історію, нехтують правдою, кон’юнктурно заробляючи “на хліб”, отримуючи винагороди, посади, звання і ласку за холуйство. Про таких Д. Донцов говорив, що спочатку їм за зрадництво платили й наливали чарку, пізніше – дякували, а потім таким перевертням наказували дякувати самим собі. Ці люди нічого доброго не приносять народу, бо живуть національною роздвоєністю і затертим відчуттям гідности. Історія визначила їх долю. Запопадливі стають непотребом, хворі “інтернаціональністю” знекорінюються, зрадників не забувають, “винагороджуючи” їх пеклом, а “братерських” зневажають.
Такою є сутність “єдинородності”, яку культивує кремлівсько-ординський улус. Історія 24 російсько-українських воєн є тому підтвердженням. За “братнім визволенням” завжди марширували напасть і трагедія. Пригадаймо період першої світової війни, коли Львів відвідав російський цар. Доказами цієї “єдності” були репресії, знищення українських шкіл, газет, просвітницьких організацій та заборони відзначати 100-річчя Тараса Шевченка. Злісна антиукраїнськість характеризувала харківський судовий процес періоду радянщини над членами “Спілки Визволення України”, коли нищилися визначні діячі української науки, культури, освіти, церкви. Еталоном і стандартом “єдності” була заява слідчого С. Брука: “украинскую интеллигенцию надо поставить на колени. Кого не поставим – перестреляем”.
Убивцями мови, культури, ідентичності українства були сталіни-брежнєви-андропови. І. Огієнко дав таким зле прізвисько – “скорпіони на українське слово”. Лінгвоцид українства був знаком мововбивчого ХХ століття. Кожного року в СРСР зникала (знищувалася) одна мова. У 1939-1989 роках було зліквідовано 50 мов, що тотожно кількості зниклих народів, етносів, культур. Найбільшої сили наруга проявлялася у ставленні до української мови. Імперці добре усвідомлювали її значущість для національного відродження українства, його самостійницького життя. Московія (тоді і зараз) усвідомлювала масштаби її небезпеки для “самодержавія”. Ще П. Куліш у “Зазивному листі до української інтелігенції” писав, згадуючи українофоба М. Каткова, що “польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстанням Літературної України… Мова, ставши Літературною, розколе імперію на самій серцевині”.
За імперською інерцією цей процес намагаються всіляко продовжувати на пострадянських теренах. Намагання запровадити навчання для іноземців у вишах України окупаційним “язиком”, гальмування “новими обличчями” діючого Закону нагадує реакційність мовної політики часів “Ка-Ка”.
На поталу чужинцям знову віддається Мова, Ідентичність, зраджується народ, якого воліють перетворити з “живого” в “мертвого” (за Фіхте).
Особливого осуду заслуговують ті, хто торгує цінностями, здобуваючи “прихильність” на “виборах без вибору”, хто послуговується базіками від геополітики на кшталт куркових, котрі лякають, що “миллионы украинских русскоязычных граждан, избирателей, которые, если их игнорировать, могут повлиять на исход любых будущих выборов – и парламентских, и президентских”. Продовжується війна і нікому не дозволено задобрюватись здачею національних цінностей.
Стратегія Росії – знищення ідентичності, державності України. Успіх у цьому тривалому двобої залежить від нас, нашої сили духу, національної свідомості, єдності і віри. Щоби вистояти маємо “пізнати себе” у цьому жорстокому середовищі, де безперервно змагаються інтереси, мотивації держав, народів, націй, глобальних інституцій. Для цього треба стати єдиною Нацією. Її свідомість, культурність, освіченість, українськість є гарантом національної безпеки. Бо неосвічена Людина (як і народ), писав Гегель, лише споглядає, її очі закриті, вона не бачить навіть того, що знаходиться біля її ніг. Вона не бачить суті.
Усі країни роблять ставки на молодь. На окупованих територіях донецькі, луганські, сімферопольські і севастопольські учні, студенти якщо й отримують інформацію про Україну, то лише в негативному тлумаченні. Українська мова, література, історія, культура є заборонними. Москвини чинять по-варварському, не визнаючи, що українська мова є однією з найпоширеніших у світі (26-те місце), Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті… Ніякої альтернативи – окрім Росії і “руського міра”. Фальшується історичне минуле та сьогодення на тлі україноненависництва. Молодь отримує паспорти, стаючи громадянами РФ з чіткою антиукраїнською спрямованістю. Це вже не “вата”, а сформована агресивна маса, що “вихована” на ідеях держави-окупанта. Щороку кількість таких збільшується. “Вихованих” на українофобії, вакцинованих “руськомірським спутніком” намагаються імплементувати в суспільно-політичне життя України для послаблення її державного імунітету.
Недопустиме потурання агресії всередині українського суспільства. Політика лояльності до ідеології “какая разніца” вже привела до проблем “про кордони політичного тіла”, надірвала духовний і політичний організм українців, частина яких брала участь у сепаратистських “референдумах”.
Тому Український народ має “дихати” державною мовою, щоб не перетворювати в пустопорожню ілюзію ідею української єдності, патріотизму, любові до України. Необхідно викинути узбіч “руськоментальність” владоможців, вихованих на близькій їм культурі “щей и лаптей”. Бо “усе те зле і лихе, – писав П. Куліш – сталось через політичну темряву, коли страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства”.
Не вірмо “мураєвцям”, “гордонівцям”, “назаровцям”, що для українців не є значимими Цінності: національна ідея, національна культура, національна пам’ять, українська мова, Церква, а лише “мащена капуста” і “гамбургери”. Якщо нація піддасться на забалакуване “спочатку економіка…”, а душа, культура, мова, віра потім, укотре повірить у “гарантії” гарантів, то виявиться непридатною для боротьби і для життя.
З “буженинською” саранчею не можна боротися “лагідно”. Не переконаєш. Їх антиукраїнство сформоване зоологічно. Такі людці (незалежно від прізвиськ) не є рукопожатими, з ними не варто дискутувати про “ніщо”. Вони мають “розмовляти” лише самі з собою і подібними. “Бо дурному не скучно й самому” – так міркував мій дід.
Іван Огієнко писав, що розріст української мови сильно лякає російських націоналістів, особливо вчених, бо зростає свідомість нації. Успішно боротися й перемагати здатна лише свідома нація, об’єднана рідною Мовою.
Є спроби налаштувати НАРОД на регістри ідеалізації “вождів” і “героїв” (леніни-сталіни, жукови, кагановичі, “петри-катерини” та інша нечисть), які чужі для нас і пропихаються чужинцями. Тому вогнем національного очищення має стати наш вічний спротив катам українського народу. Бо зобов’язані пам’яттю “мертвих, живих і ненарожденних” величати тих, хто слугує Українській Ідеї.
Георгій ФІЛІПЧУК
