ДЕПУТАТ ІВАН ЗАЄЦЬ ВІДВІДАВ ДОНЕЧЧИНУ

Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк На запрошення “Просвіти” Іван Заєць, депутат ВР України, разом з колективом редакції єдиної українськомовної газети “Донеччина”, представниками Управління освіти та науки ОДА, обласної організації Національної спілки краєзнавців України, просвітянами взяв участь у відзначенні школярів — переможців конкурсу “Невмируще українське слово”. Конкурс викликав великий інтерес серед учнів багатьох шкіл. Крім відповідей на запитання, дехто надсилав свої поетичні твори про мову, як, наприклад, Ліза Огнєва з Очеретинської ЗОШ Ясинуватського району: “Моя ти мово,//Красива, ніжна та барвиста,//Як літній вітерець,//Як сонця теплий промінець.//Це тиха колискова мами…Любіть, шануйте рідну мову!//Не зраджуйте…

Іван ЗАЄЦЬ: «ЦЕ ЗОНА НАШИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»

У складі нашої делегації, що відвідала Придністров’я, був і член Президії УВКР, заступник голови УНП, народний депутат Іван ЗАЄЦЬ. Його головне враження: брак чіткої державницької політики нашої влади щодо цього важливого регіону. — Я дотримуюся принципу непорушності кордонів Європи. Питання лише, щоб Молдова, Придністров’я гарантували українцям права такою мірою, як ми гарантуємо їхнім меншинам тут, в Україні. Та в Молдові поширюються політичні рухи за об’єднання з Румунією. Тож виникне територіальне питання. Адже в Придністров’ї на своїх автохтонних землях живе  130 тисяч громадян України, це сусідня з нами територія. І зона…

ІВАН ЗАЄЦЬ: ТРЕТЯ УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ ВЖЕ СТУКАЄ В ДВЕРІ

Аналізуючи історію, розмірковуємо над непростими проблемами єдності національно-демократичних сил Мені болить, що так повільно вчимося відзначати перемоги і шанувати переможців. Не просто було домогтися відзначення на державному рівні 20-річчя створення справді легендарної організації — Народного руху України за перебудову, діяльність якої кардинально змінила не тільки долю українців, а й геополітичну карту світу. Там, де державні чинники мали б автоматично забезпечити таке відзначення, ініціативу знову довелося виявляти громадськості. І потрібно було докласти чимало зусиль, щоб її зреалізувати.Півроку ця ініціатива “блукала” коридорами Секретаріату Президента. Указ з’явився лише з особистої волі Президента Віктора Ющенка. Ще майже півроку знадобилося теперішньому уряду, щоб прийняти рішення на реалізацію указу. Чотири чи п’ять разів робилися спроби прийняти в парламенті відповідну постанову.Цілком інакше ставлення влади до подібних подій бачимо в Польщі й країнах Балтії. Там урочистості проходили за активною спільною участю всіх державних чинників і громадськості та на широкій міжнародній основі.У нас же політичні лідери воліють мати власний окремий захід: хтось у Київській політехніці, хтось — ще десь. Слава Богу, що Президент виявив державну позицію, і ці відзначення відбулися на державному рівні, в Палаці “Україна”. Найвищий вияв уваги держави до подій, яким двадцять років, цілком відповідає тій ролі Руху, яку він відіграв у долі української нації. Саме під проводом Руху українці зреалізували історичне завдання нації — створили власну державу. Саме українська державність завдала смертельного удару по російській комуністичній імперії, а, отже, по світовій комуністичній системі. Саме поява Української держави прискорила закінчення холодної війни і створила можливості для побудови нової Європи — безпечнішої й без розподільчих ліній. На жаль, цей внесок українців ще належно не поцінований світом. Частково через те, що ще самі для себе ми не виробили власного погляду на роль України в світових процесах. Журюсь, що дуже повільно українці виплутуються з тенет ворожих міфів. Нерідко можна почути, що українська державність зненацька звалилася на голови українців: чи то через розвал СРСР, чи з ласки горбачовського Кремля або єльцинської Москви.Нинішнім державним відзначенням 20-річчя створення Руху ми остаточно відкидаємо міф про дарованість українцям державності. Українська держава виборена самими українцями. Нам ніхто і ніколи не допомагав здобути державність і незалежність: ні в часи козацької доби, ні на початку чи в середині ХХ століття, ні тепер. За незалежність українці заплатили велику ціну. Наша дорога до волі рясно полита кров’ю мільйонів патріотів.Якби ми прийняли цей міф, то мусили б відректися від лицарської історії козацької доби, від славних звершень українських інтелектуалів ХІХ—ХХ століть, від звитяжної боротьби Української Повстанської Армії. Ми мусили б перекреслити історію правозахисного, дисидентського руху, рухівський внесок у здобуття незалежності України. Визнання міфу про дарованість української державності рівносильне визнанню бездержавності української нації, що здатне суттєво ослабити її волю до життя. Ми, українці, ніколи з цим не погодимось, не змиримось. Бо наша нація — велика, історична, державна. Наш народ є древнім народом з глибоким історичним корінням і досвідом.Ми так само категорично відкидаємо міф про тодішній Рух як дитя капеесесівської політики перебудови другої половини 80-х років минулого століття. Наші кляті друзі (чи воріженьки) договорилися до того, що Рух начебто створили КПРС—КПУ та її репресивний орган КДБ для власного порятунку.Насправді Рух породжений ініціативою найширшого громадянства. Він став відповіддю українства на екзистенційну загрозу нації, загрозу її існування як окремішньої етнічної спільноти. ХХ століття позначене цілеспрямованим винищенням російською імперією української нації в усіх виявах її буття. Саме в ХХ столітті перед українцями вперше постало питання і духовного, і фізичного існування.В українському суспільстві завжди були люди, які відчували цю небезпеку і героїчно боролися за її відвернення. Але це відчуття не виходило за межі відносно невеликого середовища.Хоч як це парадоксально, але саме Чорнобиль остаточно пробудив українців і поширив відчуття загрози на всю націю, зробив очевидним для мільйонів людей потребу активної позиції й рішучих конкретних дій з її відвернення.Українці почали самоорганізовуватися в тисячах різноманітних неформальних організацій для відстоювання своїх прав та інтересів, загрожених Чорнобилем, русифікаторською політикою московського Кремля й тоталітаризмом комуністичної імперії.Незабаром ці неформальні об’єднання громадян виявилися заплідненими ідеями національного відродження, що тісно переплело їхню діяльність. Знадобилося не так багато часу, щоб укріпився правозахисний рух, сформувався і розвинувся екологічний, культурологічний та загальнодемократичний рухи. Для повної інтеграції й злиття воєдино цього моря стихійної енергії потрібна була об’єднавча ідея. І таку ідею дав Народний рух України. Це ідея незалежності й власної національної демократичної європейської держави.Рух був тоді новою якістю національного поступу українців, новітньою формою їхньої самоорганізації в національно-визвольних змаганнях наприкінці ХХ століття.Рух висунув завдання зламу комуністичної системи і виходу України з російської комуністичної імперії — Радянського Союзу. Успіх Руху забезпечувало те, що він об’єднував людей навколо двох базових ідей — національної державності й демократії, що він поєднав права людини і права нації. Рух тоді дав суспільству альтернативу до чинного ладу. Він озброїв суспільство цілком реалістичними програмами національного державотворення. Зокрема до порядку денного було включено політику глибокої деколонізації та декомунізації України. Своїми масовими акціями (Ланцюг Злуки, відзначення 500-річчя козацтва тощо) Рух поглиблював національну ідентичність українців і соборність нації.Якщо перекинути місток з того часу в сьогодні, то можна сказати, що світ ми змінили, але своїх авгієвих стаєнь не вичистили. Нам так і не вдалося за 18 років самостійного життя остаточно деколонізувати і декомунізувати Україну. І річ не тільки в тому, що країна не очищена від символів тоталітарного минулого, від пам’ятників катам українського народу. А й у тому, що й досі не маємо патріотичної ефективної влади, яка нарешті подбала б про українську справу і справедливість. За своїм переважним складом і духом теперішня влада, чиновництво залишаються прямими нащадками колишньої радянської компартноменклатури. Це призводить до посилення впливу лівих партій ортодоксально-комуністичної антидержавної природи.Вимога “Творити українське. Шанувати українське. Підтримувати українське. Берегти українське”, тобто будувати українську Україну ніяк не може оселитися в серцях і головах так званої української політичної еліти. Багатьом із такої еліти легше бігати з намальованим серцем на партійних штандартах, ніж жити з Україною в серці.За 18 років не вдалося створити із сегменту так званого народногосподарського комплексу колишнього СРСР цілісної повноструктурної модернізованої економіки з розвиненим внутрішнім ринком, сформованим національним виробником.Журюся, що багато хто, передусім із влади, відходить від народного звичаю й традиції, від національної моралі та народної мудрості, щоб вхопитися за їхні сурогатні замінники для виправдання своєї байдужості до української справи і бездіяльності. Чого вартий лише вислів першого Президента України Леоніда Кравчука: “Маємо те, що маємо”. Не лукавте, панове. Краще згадайте давньонародне — “Як дбаєш, так і маєш”. Уже пора владі подбати про загальну для нації справу, а не тільки про власні бізнесові інтереси, про духовне відродження народу, а не про дух матеріального споживацтва. Україна має стати країною громадян, а не споживачів. Треба схаменутися всім, бо третя українська хвиля, хвиля українського духу буде “справедливішою”, ніж попередні, до тих, хто забув за Україну. А вона вже стукає у двері приглушеним ремствуванням багатьох людей. Тривожуся, що за 18 років остаточно не убезпечена наша молода держава, що загрози (внутрішні й зовнішні) для нації не відступили і не ослабли. Доказ цього — звернення президента Росії Медведєва до Президента України Віктора Ющенка, в якому неприкрито проступає політика Кремля з обмеження ключових, найважливіших суверенних прав України. І тоді, у 80—90-ті роки ХХ століття, і тепер українці мають мобілізуватися на відвернення цих загроз, зокрема і через об’єднання патріотичних сил і творення нових народних рухів.Але радісно мені, що ми знову разом. Що гаряча любов до Вітчизни і відповідальність за її долю у нас не ослабли, а зміцніли. Що наша віра у зроблену 20 років тому справу ще більш укріпилась.Нам є чим пишатися. Саме рухівська подвижницька, а часто і жертовна праця забезпечила успішне завершення вікової боротьби нації за волю і свободу, за державність і незалежність.Здобути державу — завжди і скрізь вважається вершинною історичною перемогою для будь-якого народу. А в наших умовах — і поготів. Наша воля, воля нації на цьому шляху виявилася сильнішою від усіх перешкод.Ми — найщасливіше покоління українців, бо були не спостерігачами, а активними учасниками вікопомних для нації подій.Виборена нами держава існуватиме вічно. Українська спільнота вже збирає свою енергію для проведення, врешті-решт, глибоких системних реформ і модернізації нації. Будьте готовими допомогти молодим людям здійснити ці вкрай нагальні й амбітні проекти.У нації ще достатньо сил, щоб не спостерігати мовчки за тим, як олігархи підгортають під себе владу, граються курсом гривні, нищать нашу природу й українську душу. Сподіваюся, що держава в особі Президента України до дня Свободи і до річниці грудневого 1991 року референдуму відзначить багатьох з рухівців високими державними нагородами, чим виявить справедливість щодо їхнього внеску в здобуття української державності. Прошу підтримати пропозицію присвоїти одному з перших великих рухівців Василеві Червонію (посмертно) звання Героя України. Для майбутнього нації ті великі часи і ті люди, які їх творили, повинні бути зафіксовані й у наших серцях, і в інституційній пам’яті держави. 

ІВАН ЗАЄЦЬ: «БЕЗ УКРАЇНИ ПОБУДУВАТИ НОВУ ЄВРОПУ ПРОСТО НЕМОЖЛИВО»

— Ще 1990 року Ви заявили, що Ваше завдання як політика — це Україна в НАТО. Ви і досі бачите перспективу для нашої держави в НАТО?— Новітня українська національно-демократична революція 1989—1991 років відбулася не лише під прапором створення Української держави, а й під прапором європеїзації України, що знайшло відображення у гаслі “Повернемо Україну назад, додому в Європу”. Ми це повернення в Європу розглядали і подавали як бажання українців жити за європейською шкалою цінностей, за демократичними принципами, за високими соціальними стандартами й за високим рівнем безпеки. Наприкінці 80-х — початку 90-х років саме така проєвропейська позиція націонал-демократів знайшла підтримку у наших громадян, стала одним із вирішальних факторів консолідації українців у здобутті незалежності України. Українська державність постала і як результат цивілізаційного вибору українського народу: ми повертаємося у звичне для нас європейське середовище з християнськими і демократичними цінностями, а не шукаємо якусь іншу перспективу. З огляду на це членство України в НАТО та ЄС — це практична реалізація європейського цивілізаційного вибору українців, зробленого ще під час української революції 1989—1991 років. Членство в НАТО — це й міжнародні гарантії нашої державності.— Хіба у ХХ сторіччі Україна не отримувала таких гарантій?— У першій половині ХХ сторіччя українці неодноразово проголошували свою незалежність. Згадаймо хоч би УНРівський період, Карпатську Україну тощо. Однак втрачали її, й значною мірою саме через відсутність міжнародних гарантій. Тому саме через членство в НАТО Україна одержить міжнародні гарантії власної безпеки і державності. — Нам хтось загрожує?— Дуже часто ми чуємо, що для України немає прямої військової загрози, а отже, чому нам пертися у те НАТО. Так, справді, нині прямої військової загрози немає. Однак це не гарантує, що вона не з’явиться в недалекому майбутньому, про що свідчить уся попередня історія людства, й України зокрема. На жаль, і досі актуальна стародавня мудрість: “Хочеш миру — готуйся до війни”. Доки у світі є зброя, доти є небезпека виникнення прямої військової загрози. Питання безпеки — це ключове питання для будь-якої влади, для будь-якого суспільства, для будь-якої нації. Не варто так швидко забувати Тузлу, недавні вислови Путіна, який лякав нас націленням на Україну ядерних ракет. Пам’ятаймо і те, що в нашому Севастополі є чужий російський Чорноморський флот. Крім того, в сучасному світі держави зазнають загроз через інтенсивні зовнішні впливи в гуманітарній, економічній, енергетичній, інформаційній та інших сферах. Вони виявляються в економічних і торговельних війнах, культурній експансії, нелегальній міграції, транскордонній злочинності й міжнародному тероризмі. Тобто можна знищити або підірвати державність тієї чи іншої нації не лише класичними видами зброї, а й з допомогою зазначених впливів. Нейтралізувати їх самотужки надзвичайно тяжко, їх легше відвертати солідарно з іншими демократичними державами у системі колективної безпеки. Важливо зрозуміти, що НАТО — саме така система колективної безпеки демократичного світу, через членство в якій ми хочемо відвернути від України всі негативні впливи і вберегти себе від можливої в майбутньому прямої військової загрози. — Отже, з якого боку не глянемо, членство України в НАТО вигідне? — Як член НАТО Україна повноцінно долучиться до системи колективних зусиль із ліквідації загроз, які становить неконтрольована міграція. Сьогодні це дуже серйозний новий виклик і загроза багатьом державам, зокрема і для України. Основний потік нелегальних мігрантів — з азійських країн. А це люди іншої культури, інших традицій, іншого менталітету. Неконтрольована міграція становить також небезпеку поширення зброї, тероризму, різних незвичних захворювань. Україна розташована в такому географічному місці, що ці шляхи значною мірою пролягають через нашу територію і самостійно з цією проблемою нам не впоратися. Пам’ятаймо, що наші східні кордони відкриті. Росія ж зацікавлена у неврегульованості кордонів із Україною, щоб не зупиняти неконтрольованого потоку міграції на своїй території, а спрямовувати мігрантів на нашу. Після вступу в дію угоди з ЄС про реадмісію неконтрольована міграція стала реальною загрозою для нашої країни.Не варто забувати і про сучасні інформаційні війни, зокрема так звані “кібератаки”. Дедалі більше грошей і товарів у світі рухаються каналами, які обслуговують на базі глобальних інформаційних мереж. Достатньо заблокувати інформаційні системи держави, щоб паралізувати звичний ритм життя країни й навіть спричинити банкрутство цілих галузей. Ми бачили вже такі спроби щодо Естонії, коли Росія організувала атаки хакерів на інформаційні системи цієї країни. “Кібератаки”, як і міжнародний тероризм та неконтрольована міграція — це новітній глобальний виклик, відповідь на який можна знайти лише в системі тісної міжнародної співпраці. До слова, НАТО створив в Естонії центр, покликаний розробляти системи захисту від таких атак. — Напевно, у співпраці з НАТО та ЄС Україна змушена буде грати за їхніми правилами?— Якщо Україна стане членом НАТО, а згодом і Європейського Союзу, то вона змушена буде прийняти європейські правила гри і в політиці, і в економіці, і в соціальній, екологічній, культурній, інформаційній та безпековій сферах. І це в інтересах українців.Влада змушена буде рахуватися з цим зовнішнім фактором, із європейськими правилами гри. Нарешті, закон буде один для всіх. Валовий внутрішній продукт вироблятимуть і розподілятимуть в інтересах найширшого кола наших громадян, а не лише в інтересах невеликої купки олігархів. Хто ж не погодиться, що нам потрібна така модель економіки, в якій основну частину економічного продукту становила б заробітна плата працюючих, і сам продукт розподілявся між більшістю громадян, і таким чином формувався “середній клас”? А це люди економічно не залежні від влади, люди, які є носіями демократії, національної традиції й національного закону. Отже, коли Україна стане членом НАТО і ЄС, то прийме систему правил, які спрямовані не на забезпечення розкішного життя невеликої купки олігархів та високопосадовців, а на забезпечення гідного людського життя переважної частини суспільства. Україна також одержить можливість захистити свою національну ідентичність, перетвориться з об’єкта на суб’єкт європейської політики.— Ви вважаєте, що Україна не може без членства в цих організаціях підвищити свій рівень життя?— Нині в світі конкурують і борються за ринки, ресурси, технології, зрештою за свій спосіб життя та свою традицію не окремі країни, а цілі групи держав, що діють солідарно як реґіональні цивілізації. Одну з таких груп становлять країни — члени ЄС, Канада і США. Можна виділити також групу мусульманських держав, групу південно-східно-азійських держав. Окремо перебувають такі гіганти як Китай та Індія. І якщо ми хочемо вистояти у цій боротьбі й посісти гідне місце у глобальній конкуренції за “місце під сонцем”, то мусимо прибиватися до якогось берега. Тут принцип “моя хата скраю” не діє, бо кожен знає, що в історичних бурях та негараздах першою горить саме та хата, що “скраю”. Цілком очевидно, що місце України — в європейській сім’ї народів та в євроатлантичних інтеграційних структурах.— То чому ж Росія проти того, щоб Україна вступила в НАТО?— Україна порівняно з Росією обрала інший вектор розвитку. Хоч і поволі, Україна послідовно виходить на шлях євроатлантичної інтеграції, на шлях демократії. В Росії ж нині утверджується курс на авторитаризм. Тож наші вектори розвитку різні. Російські провідники шукають для Росії якогось особливого цивілізаційного шляху, й з цією метою свідомо протиставляють себе Європі. А заразом спокушають та підбурюють й Україну на це протистояння. Росія боїться європеїзації України, боїться її демократизації. Водночас членство України в НАТО позбавить Росію фантомного імперського болю за втраченою колонією. Тільки приєднавшись до НАТО, Україна увійде в етап стабільного демократичного розвитку та стабільних і рівноправних відносин із Росією.— Але з Росії нас запевняють, що вступ України в НАТО загрожує їй.— Те, що Росія так заперечує членство України в НАТО, має дуже мало причин, насправді пов’язаних з її безпекою. Наприклад, російська влада заявляє, що вступ України в НАТО — це прихід НАТО до кордонів Росії. Але Росія уже давно має спільні кордони з країнами НАТО — з Норвегією, Польщею, Литвою, Латвією та Естонією. Окрім імперських мотивів, у позиції Росії проглядається ревність до України як до конкурента. Наприклад, Україна і Росія надають НАТО для перевезення військових вантажів свою авіацію. Отже, Росія зацікавлена у тому, аби усунути українську військово-транспортну авіацію як конкурента, а для цього треба віддалити Україну від НАТО. Членство в НАТО також створить можливості проникнення українських розробок у військовій сфері на західні ринки, а отже, суттєво посилить конкурентоспроможність українських підприємств ВПК щодо російських. Тому зрозуміло, що Росії такий конкурент, як Україна, не потрібен. Я хочу, щоб ми врешті-решт розвінчали міфи, створені навколо вступу України в НАТО. — І перший із них, напевно, той, що НАТО посварить нас із Росією?— Не посварить. Як не посварилася Росія з жодною із країн — членів НАТО. Тому що Росія сама опинилася перед дуже серйозними викликами і загрозами. Як і Заходу, Росії загрожує неконтрольована міграція, міжнародний тероризм і мусульманський фундаменталізм. Ці загрози їй не відвернути без широкого співробітництва з НАТО та європейськими структурами. Так само вона не впорається самостійно і з “кібератаками”. Існує багато факторів, які не залишають для Росії альтернативи крім тісної співпраці з НАТО. Це, зокрема, і технологічна відсталість Росії, і виклик для неї, породжений бурхливим розвитком Китаю. Росія приречена на дуже тісне співробітництво з країнами, які об’єднані в НАТО. Я переконаний, що без глибокої співпраці з Альянсом Росія не зможе гарантувати собі безпеку і територіальну цілісність.Членство України в НАТО лише сприятиме нормалізації відносин з Росією, яка врешті-решт припинить зазіхати на Україну і сконцентрується на розв’язанні власних проблем.— Дуже часто чуємо, що Україна своїм вступом у НАТО відривається від слов’янських коренів. Це так?— Це ще один міф. Ідучи до НАТО, українці не відриваються від слов’янського світу, як і від православного. Членами НАТО є такі православні держави як Болгарія, Греція і Румунія. А що ж до слов’янських народів, то в НАТО їх не один і не два — це поляки, чехи, словаки, словенці, болгари й хорвати. Тому ми не відриваємося від слов’янського материка, а розширюємо його в межах НАТО. І це треба усвідомлювати.— Поясніть ситуацію, чому суспільство недостатньо інформують щодо питань безпеки, зокрема НАТО. Навіть при президентові Кучмі було більше інформації про НАТО.— На це є кілька причин. По-перше, такі провідні політичні сили, як Партія реґіонів, БЮТ і, до певної міри, “Наша Україна” не ідеологічні партії, а швидше бізнес-холдинги. Вони, як правило, репрезентують інтереси великого капіталу, який зазвичай не має прозорих джерел походження. Значною частиною цей капітал зароджувався у кримінальному середовищі й нині зорієнтований на отримання надприбутків. Власники такого капіталу не бажають вступати до НАТО, бо усвідомлюють, що потраплять під дію європейських законів і їм доведеться рахуватися з тими цінностями, які сповідує Європа. Інтеграція України до євроатлантичних структур покладе край “дикому капіталізму” та пануванню “закону джунглів”, які зумовлюють масове пограбування громадян України. Тому представники великого бізнесу наймають різних вітренків, морозів, симоненків, платять ЗМІ, щоб вони формували ці стереотипи і відводили український народ від європейського вибору. Вони не думають про перспективи нації й держави. Хоча зрештою й великому бізнесу доведеться погодитися зі вступом України в НАТО. Бо для їхнього експортно орієнтованого бізнесу потрібні потужні зовнішні ринки. Ємкість ринків ЄС — це трильйони доларів, а не сотні мільярдів, як ринок Росії. Поки що у власників капіталу переважає сила звички і, до певної міри, ненажерливість і жадоба. Але з часом вони відчують потребу інтегруватися саме у західні ринки країн ЄС і НАТО. Передумова ж допуску на ці ринки — готовність країни поділяти спільні цінності та жити за принципом колективної солідарності з тими державами, які їх сформували. — Які ж інші причини інформаційної блокади щодо НАТО?— Наша влада і політика ще дуже податливі до іноземних впливів. Непоодинокі випадки, коли людина ще вчора була громадянином іншої держави або навіть співробітником іноземної спецслужби, а тепер вже сидить в українському парламенті чи на високій посаді у виконавчій владі. Вплив такої агентури дуже великий. Щодо Партії реґіонів, то її, безсумнівно, нині контролює радикальне крило “яструбів” на чолі з Януковичем, які проросійськи орієнтовані. Вони більше дбають про російські інтереси, ніж про інтереси України. Коли політична сила виходить у своїй діяльності на радикальні позиції, то для поміркованості й розуму місця не залишається. То чи знімуть вони інформаційну блокаду з НАТО в контрольованих ними ЗМІ?Не зацікавлені у правді про НАТО й ліві сили, зокрема, комуністи — ці вічні “професійні борці” за інтереси знедолених. В умовах перебування України в НАТО і ЄС комуністам місця просто не залишиться. Адже тоді в Україні сформується масовий “середній клас”, суттєво скоротиться бідність і зростуть соціальні стандарти. В таких умовах не буде місця для соціальної демагогії, на чому паразитують комуністи.Зрештою, й не всі представники демократичної коаліції, на жаль, усвідомлюють нагальну потребу вступу України в НАТО як засобу гарантування національної безпеки та глибокої модернізації країни.— Яким Вам бачиться місце НАТО в сучасному світі?— Якщо в минулому НАТО було військовим блоком, що протистояв силам Варшавського договору, то сам Альянс і його роль в світі інтенсивно змінюються. Весь світ нині перебуває в умовах глибинних трансформацій, які зачіпають більшість міжнародних інститутів. Загальновизнана потреба реформування ООН, реформують й міжнародні безпекові структури. Зокрема, НАТО трансформується із військового блоку в систему міжнародної колективної безпеки, яка відповідає на різноманітні сучасні загрози не лише на території країн — членів НАТО, а й в інших реґіонах світу. Бачимо це на прикладі санкціонованої ООН місії НАТО в Афганістані. Разом із НАТО активну діяльність там проводять такі нейтральні європейські країни як Фінляндія й Швеція. Більш того, НАТО допомагають далека Австралія й Росія, яка надає розвідувальні дані, повітряний простір для перевезення військово-транспортних вантажів тощо. Приклад Афганістану доводить, що сучасні загрози, зокрема наркотрафік, набирають глобального масштабу і вимагають об’єднання зусиль багатьох держав. Тому Росія й співпрацює з НАТО в Афганістані. Адже через її територію, за офіційними заявами, проникає на Захід більше третини наркотиків. Частина цього наркотрафіку проходить і через територію України. Адекватна відповідь на сучасні глобальні виклики і загрози вимагає стратегічного бачення всього комплексу світових трансформацій на 20, 30 чи навіть 50 років, а також активної міжнародної позиції та діяльності багатьох країн.— Які країни, на Ваш погляд, мають таке бачення?— На євроатлантичному просторі, вважаю, є два суб’єкти, які мають стратегічне мислення та бачать довгострокову перспективу. Передусім це США, а також держави Центрально-Східної Європи, які раніше належали до так званого “соціалістичного табору”, а нині є членами НАТО і ЄС. Останні, хоч і не мають такого глобального бачення, як США, але інтуїтивно відчувають, куди має рухатися Європа. Тому вони виступають за членство України в НАТО, бо розуміють, що без України збудувати стабільну Європу без розподільчих ліній просто неможливо.На цьому тлі розчаровують такі країни Старої Європи як Німеччина і Франція. Нинішні провідники цих країн демонструють абсолютно застаріле мислення, що інколи навіть нагадує політику початку ХХ сторіччя. Так, прем’єр-міністр Франції напередодні Бухарестського саміту договорився до того, що надання Україні й Грузії ПДЧ змінить “баланс сил в Європі”. Про який “баланс сил” у сучасних умовах говорить один із провідників Французької держави? Концепція “балансу сил” була властива Європі в епоху, що передувала Першій та Другій світовим війнам, і домінувала в часи “холодної війни”. Очевидно, що вона не лише давно застаріла, а й непродуктивна, якщо не шкідлива, і нині її сповідує лише Кремль. Європейська безпека ХХІ сторіччя вимагає вироблення єдиної системи безпеки, яка пронизуватиме весь євроатлантичний реґіон. Зрозуміло, що іншого кандидата на цю роль, окрім НАТО, немає.Якщо НАТО 1949 року творилося на ціннісних засадах захисту європейської цивілізації та демократичної спільноти, то теперішній канцлер Німеччини Меркель запропонувала політику меркантилізму, замішану на газі та сепаратній двосторонній співпраці Німеччини й Росії. Тож питання ПДЧ для України виявило серйозну проблему з новим поколінням західноєвропейських політиків. Якщо лідери післявоєнної Європи демонстрували далекоглядність і мужність в ухваленні рішень, то нинішні лідери Старої Європи замінюють геополітичне мислення тактичним розрахунком, орієнтованим на короткотермінову власну вигоду. Німеччина й Франція у боротьбі за лідерство на Європейському континенті випускають стратегічне бачення майбутнього Європи. Не думаю, що такий підхід має перспективу, і вважаю, що естафета стратегічного бачення розбудови нової Європи нині об’єктивно переходить до нових держав НАТО і ЄС. Стабільне майбутнє Європи неможливе і без пам’яті про уроки історії. Фактично ж Франція й Німеччина зайняли позицію “умиротворення агресора”, надаючи надмірної ваги фактору Росії. Німеччина з власної історії повинна розуміти, яка небезпека криється в такій політиці. Це дуже добре розуміють, наприклад, чехи, що стали жертвами політики “умиротворення агресора” через відому “Мюнхенську змову” великих держав 1938 року. Нарешті, спроба Німеччини та Франції запровадити якісь особливі критерії для допуску України та Грузії до ПДЧ є політикою подвійних стандартів і торпедує один із базових принципів існування НАТО — принцип “відкритих дверей”. Приєднання до ПДЧ — програми реформ — вимагає лише волі національної влади. Україна цю волю задекларувала ще 2003 року в Законі “Про основи національної безпеки України”, який передбачає досягнення членства в НАТО, а демократична влада її реалізує, зокрема через подання заявки щодо приєднання України до ПДЧ. — На що можна розраховувати Україні в такій складній міжнародній ситуації?— Я переконаний у тому, що поступ України до Європи не зупинять ніякі зовнішні чи внутрішні перепони та інтриги. Українцям треба жити власним розумом, вірити у свої сили та боротися за європейську долю.Спілкувалася Наталя Максименко

«Ладоньки» — це обереги

Світлана САДОВЕНКО, художній керівник зразкового те- атру пісні “Ладоньки” ЦПР Свя- тошинського р-ну м. Києва, кан- дидат педагогічних наук З разковий театр пісні “Ла- доньки” — художній колектив, що був створений для естетич- ного виховання дошкільнят на українському дитячому фолькло- рі. Сьогодні його відвідує близь- ко 100 дітей. Найменшим — по два рочки, а найстаршій — Ма- річці Нікольській — уже 16! Во- на з нами 12 років, від самого по- чатку створення колективу. А те- пер співає разом зі своїми сестра- ми Настею і Дариною, які підрос- ли і…

Маніфест розвитку життєдіяльності Нації

Сьогодні Україна у боротьбі із зовнішніми та внутрішніми ворогами стоїть перед викликом збереження суверенітету, духовної і політичної єдності Українського народу. Наявні загрози: — війна з ядерною Росією, яку український народ веде самотужки; — економічний розвал, спричинений діями фінансово-політичної олігархічної системи; — соціальні негаразди і зубожіння народу; — ігнорування українською національною ідентичністю як головного чинника націєдержавотворення обумовлюють головне завдання часу — мобілізувати весь національний потенціал, людські й природні ресурси, мужність та волю Українського народу для забезпечення успіху й перемоги нашої держави у протистоянні з агресором і темними силами зла. Ми, українські…

Конституційний Суд: ДУМИ НАД МОВОЮ…

Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор   17 листопада 2016 року Конституційний Суд України (винятково завдяки нашому невідступному тискові впродовж ДВОХ років) нарешті розпочав слухання в справі зініційованого мною подання 57 народних депутатів України VII скликання про неконституційність Закону України “Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року № 5029-VI (автори відверті агенти Росії В. Колесніченко, С. Ківалов). Конституційне подання зареєстроване в секретаріяті КСУ ще 10 липня 2014 року. Із порушенням усіх часових процедур щойно 13—14 грудня 2016 року відбулася безпосередня процедура усних слухань, де з аргументаційними промовами…

Літературний вечір “Червоне — то любов, а чорне — то журба” з нагоди виходу двокнижжя Дмитра Павличка “Спогади”

Літературний вечір “Червоне — то любов, а чорне — то журба” з нагоди виходу двокнижжя Дмитра Павличка “Спогади” (том І, ІІ)   27 жовтня, у четвер, о 17.00 у великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України у циклі передач “Радіоканал “Культура представляє” відбудеться літературний вечір “Червоне — то любов, а чорне — то журба” з нагоди виходу двокнижжя Дмитра Павличка “Спогади” (Т. 1, Т. 2). Слово про поета: Леонід Кравчук, Юрій Щербак, Костянтин Морозов, Володимир Огризко, Борис Тарасюк, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Іван Заєць, Сергій Гальченко, Любов Голота, Павло…

VІ Всесвітній Форум Українців успішно завершився

20—21 серпня 2016 року в Українському домі, в Києві, відбувся VІ Всесвітній Форум Українців. У цьому престижному зібранні світового українства взяли участь понад 500 делегатів і гостей. Зі звітною доповіддю виступив Голова УВКР Михайло Ратушний. Попри формальну відстороненість державних органів від організації й проведення Форуму, в його роботі взяли участь і державні діячі. Прозвучали виступи Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка. Віцепрем’єрміністр України з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко теж наголосив на необхідності тісніших зв’язків України із діаспорою. Цілий день з делегатами працювала міністр освіти і науки України Лілія Гриневич, два дні…

Звернення у зв’язку з порушенням парламентом Республіки Польща домовленостей щодо спільної оцінки польськоукраїнського протистояння у 1943—1945 роках

В ухвалених парламентом Республіки Польща постановах (Постанова Сенату від 7 липня 2016 р. та Постанова Сейму від 22 липня 2016 р.) польські парламентарі продовжили односторонній перегляд спільної політичної оцінки польськоукраїнського конфлікту під час Другої світової війни, яку було раніше погоджено в низці важливих українськопольських документів, зокрема таких як: — Заява Президентів України та Республіки Польща “До порозуміння і єднання” від 21 травня 1997 року; — Заява парламентів України та Республіки Польща у зв’язку з 60ю річницею Волинської трагедії від 10 липня 2003 року; — Спільна заява Президентів України та Республіки…