Різдво — це, перш за все, Слово. Різдвяна Коляда єднає небо і землю, які “нині торжествують”, розчулені віншування оживляють скам’янілі серця, традиції концентрують розслаблену волю сучасників, побажання добра об’єднують цілу націю у співпереживаннях за власне майбуття. Засівання відбувається не лише зерном, сім’ям, яке ляже в українську ріллю, але й словами, які проростуть в душах, уздоровивши тіло.Різдво… Світ стає симфонією звуків, поборює нашарування буденщини, Слово стає іменем Господнім, простір і час зливаються, вбираючи в себе радість оновлення, і всі ми об’єднуємося в мові рідній, благодатній, розуміючи, що ти, наша мово, — і простір, і час, й історія, й безвічність, що ти — Україна. Павло МОВЧАН,голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат УкраїниСвіт міфів, світ легенд, світ “нечистої сили”, світ особливих звуків, як наприклад, живого дерева, що при наближенні до нього раптом починає поскрипувати і ворушитись, якщо ти повертався після перших різдвяних півнів додому, — світ нерозгаданий, але який, я переконаний, пов’язаний з величезною і глибочезною нашою історією. Так званий світ тонких матерій, що оповивають не виключно людину, а й наші ландшафти. Адже історія не тільки в нас, а й поза нами, в надовколишньому світові.Людина живе не лише в певній біосфері, а й у сфері, створюваній нею самою, її культурною діяльністю.Людина опановує надовколишній світ, змінює ґрунт, рослинність, — про це свідчить уже Геродот, — створює свою власну культуру, мову, писемність, усі види мистецтв, звичаї та науку.Традиції, що передаються з покоління в покоління, у свою чергу, формують уже поведінку людей, впливають на психіку, на моральні та естетичні уявлення людини, формують, зрештою, світогляд, його гомосферу (вираз академіка Д. С. Ліхачова).І у кожного народу своя, властива лише йому гомосфера, що розшифровується як “людинооточення”. Аби сприймати культурну спадщину в її повноті, необхідно знати її походження, процес її створення та історичних змін, що відбивалися б в історичній пам’яті народу, і зафіксувалися б передовсім в обрядових піснях. І невипадково Ксенофонт Сосенко коляди пов’язує з культом астральних світил та вогню, в яких розкривається ідея Різдва часу. “Цей старовинний релігійний мотив долучила християнська Церква до своїх найсвяточніших містерій: культ творчого принципу злучила з культом троїстого Бога Творця в Боговиявленні, а культ животворної води — з освяченням Христовим хрещенням Йорданськими струями і в цей спосіб, — зазначає він, — завела за старовинним святочним календарем християнське свято”.В одній із давніх колядок зі збірника Вол. Гнатюка відбито нашу національну космогонію творення всесвіту трьома голубами, які сидять на прадереві чемерушці серед космічного моря.Порадившись поміж собою, один з голубів виніс з дна моря піску, а другий розсіяв його “на чотири часточки”:Перша часточка — світаннячко раннє, Другая часточка — сонце правидненьке, Третя часточка — ясен місяченько, Четверта часточка — дробен дощик сіє.Або в іншій коляді: “Що місячик — то господарик, Що сонечко — то господинька, Ясні зірки — його дітки”, — антропогенний принцип світобудови свідчить, що Всесвіт нашими пращурами узгоджувався на всіх рівнях з людиною.Людина в цих містеріях ставала справді космічною, і вона немовби одночасно жила у двох вимірах, у двох світах. Один з яких ми з наступом цивілізації вже втратили і намагаємось компенсувати вигаданим світом віртуальності, обмеживши себе досить суттєво. Адже людина — не лише істота мисляча, любляча, гнівлива, радісна і сумуюча, вона, за свідченнями біофізиків, ще й людина випромінююча: десять випромінювань властиві їй плюс гравітація.Ми наділені тяжінням, ми відчуваємо своє тіло, але не бачимо власного випромінювання і не фіксуємо тих космічних променів, які проймають наше єство, що, напевне, нагадує пульсуючий клубок хвиль та антихвиль. І ці ж хвилі, я глибоко переконаний, ідуть і від рідної землі.Зримі зоряні пульсування зливаються з незримими спектрами променів від землі, окремі з яких ми спроможні сприймати у вигляді привидів, марень, звукових чи світлових сигналів. І такі імпульси фіксуються тими, хто споріднений зі своєю землею. А з іншого боку, із Всесвіту долинають ті інформаційні імпульси, які для відкритих Великих душ оформлюються в безсмертні рядки Махабхарати, Упанішад, Біблії, Корану чи Книги перемін “Іцзин”… Ці імпульси закладені в наших невмирущих колядках та щедрівках. Ці імпульси лягали на папір видатним нашим поетам, авторам “Слова о полку Ігоревім”, “Слова про Закон і Благодать”, творцям дійсним, а не імітаторам, наснажуючи вже інших, хто прилучався і прилучається до цих першоджерел, до наших духовних витоків.Внутрішній світ людини — душа, зовнішній — весь Всесвіт, якому немає ані кінця, ані початку, як і самому життю. Отже, і людина через цю причетність відчувала, незважаючи на свою фізичну обмеженість, смертним тілом душевне безсмертя. Якщо життя — вища форма існування матерії, а людина — навершшя цього життя, то, зрозуміла річ, людина наділена від природи цим почуттям космічності, безмежності, а отже, і безсмертя. Христос рождається! Славімо його!
Read MoreАвтор: Firefly
Злісний адмін:)
Я ДЛЯ ТЕБЕ ГОРІВ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
Анатолій ЧЕРНОВ,голова Спілки екскурсоводів Полтавщини8 січня 1935 року — 14 грудня 1963-го… Оце й усе. Це дати його життя.22 травня 1962 року в Києві, на вечорі молодих поетів, кожен автор представляв себе аудиторії, розповідав автобіографію. Коли черга дійшла до Василя Симоненка, він сказав:— Я українець. Оце і вся моя біографія.Це і єсть ключ до пізнання явища в українській літературі на ім’я Симоненко.Народився він у степовому козацькому селі Біївцях, що розкинулось попід ярами, в заплаві річки Удай, на благословенній Лубенщині, в селянській сім’ї старовинного козацького роду. Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань довго зберігала спадок від батька — дворянську грамоту, отриману за військові заслуги. Прадіда Василя Панаса Щербаня, вважають засновником знаменитого роду. Його внук Федір започаткував відгалуження родини в Біївцях. Він працював волосним писарем у селі Тарандинцях, що за 10 км від Біївців. До речі, в це село Василь ходив пішки до школи. Василів дід Федір майстерно вишивав рушники й сорочки, полюбляв читати книжки, був чудовим оповідачем.Мати поетова Ганна Трохимівна замолоду була вродливою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені. Мріяла стати вчителькою, вступила до Лубенського педагогічного інституту, але провчилася недовго. Життєва стежина звела її із “зальотником” Андрієм Симоненком — самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго — недарма Василь називав його “пошти батьком”, він зник і провідав сина тільки після війни. Василь його не прийняв, і він подався у північні краї, де й прохолов його слід.Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, серед горя і сліз, нестерпимого ридання матерів над фронтовими похоронками:У баби Онисі було три сини.// У баби Онисі синів нема.// На кожній її волосині// Морозом тріщить зима.// Я горя на світі застав багато,// Страшнішого ж горя нема,// Ніж те, коли старість мати// В домівці стрічає сама. Нелегко жилося й після війни. У нього була лише мати й дід Федір, який навчав майбутнього поета мудрості, був першим другом і порадником.Мабуть, від дідових казок і пісень рідної землі зародилась нескорена вдача юнака, прагнення справедливості. “А вже правдолюбцем був, — згадує вчителька Марія Йосипівна, — страх, як не любив неправди — хоч якою і де вона зустрічалася на його шляху”. Професор МАУП В. Ярошенко, дослідник творчості поета, пише: “У шкільному журналі Василя Симоненка всі п’ятірки, але є й одна двійка за твір на тему “Моє щасливе дитинство”. Він написав твір з одного рядка: “У мене щасливого дитинства не було”. Й одержав двійку, хоч заслуговував ордена”.Писати вірші почав ще в школі. Нікому їх не показував, окрім матері, яка була його першою слухачкою. Василь казав: “Схоплюся дуже рано, іду до річки, в комиші, і там фантазую скільки завгодно”. Закінчив школу із золотою медаллю і вступив до Київського державного університету на факультет журналістики. З ним навчалися Ю. Мушкетик, Б. Олійник, В. Підпалий та інші.В університеті В. Симоненко був головою літературної студії “Січ”. Борис Олійник згадує: “З Василем мені пощастило жити в одному гуртожитку. Стрічались ми і на літературній студії. Він був середнього зросту, худорлявий. Високе чоло, гладко зачесане назад чорняве волосся, в міру довгообразий, смаглявий, од чого й усмішка була якоюсь смаглявою. Говорив повільно, неголосно, у вимові відчувалася м’яке полтавське “л”. Були в нього й тоді хороші поезії, але пізніше, вже коли роз’їхались по “роботах”, я натрапив у періодиці на його вірш “Дід умер”. З перших рядків перехопило подих. Оглушливо прості, вони, обминувши мозок, прямо і навиліт пронизали своїм трагізмом серце. Я зрозумів, що це поет з великої літери”.У роки навчання Симоненко писав багато, але з друком доробку не поспішав. Закінчив університет Василь Симоненко з червоним дипломом, і, як пише журналіст Едуард Кухаренко, одержав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював в обласній газеті “Черкаська правда”, потім очолив відділ пропаганди в газеті “Молодь Черкащини”, пізніше — власний кореспондент “Робітничої газети”. Не знайшовши однодумців у Черкасах, Симоненко, як тільки траплялася нагода, сідав на “ракету” і їхав Дніпром у Київ, щоб день-два серед близьких людей відвести душу. З гіркотою і жалем говорив, що в минулі роки написав чимало газетних віршів, за які йому соромно, що газета калічить поета своїм настирливим “треба”: треба до ювілею, до з’їзду, до конференції й так без кінця. Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула в середині 50-х. “Не було такого поета від Шевченка, — пише Р. Королецький, — що міг так разюче, так чутливо висловити соціально-політичні проблеми свого народу і таку щиру і глибоку любов до України”.Перша поетична збірка Василя Симоненка “Тиша і грім” вийшла з друку 1962 року. Дослідник творчості В. Симоненка В. Коваль писав: “Збірка “Тиша і грім” Громом розірвала Тишу, сколихнула застояні душі, збудила поснулих, освіжила, оживила”. Збірка “Берег чекань” ходила в рукописах, особливо серед молоді по всій Україні та в СРСР. Її надрукували за кордоном у видавництві “Сучасність” 1965 року. Збірка “Земне тяжіння” вийшла у Києві 1964-го. У львівському видавництві “Каменяр” 1965 року вийшла збірка новел “Вино з трояндами”.З 1966 до 1981 року жодне Симоненкове слово не потрапило до друку. Кадебісти-нишпорки полювали за його рукописними творами, які поширювалися таємно, зокрема поезії “Злодій”, “Курдському братові”, “Суд”, “Некролог кукурудзяному качанові” та “Щоденник”. Симоненко був провісником нашої незалежності. Він — як перший пролісок, скутий лютим морозом, мужній і водночас скромний:Скромна праця моя —// То не пишна окраса,// Але в тому, їй-Богу,// Не бачу біди —// Щось у мене було// І від діда Тараса,// І від прадіда —// Сковороди.Сучасники зазначали: “Серед нас не було і немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко”.Проти російського імперіалізму й шовінізму спрямована одна з найсильніших поезій Симоненка “Курдському братові” з епіграфом з поеми Шевченка “Кавказ”: “Борітеся — поборете”. У цьому вірші — пристрасть зболеного серця українського патріота:Жиріє з крові змучених народів// Наш найлютіший ворог — шовінізм.// Не заколисуй ненависті силу,// Тоді привітність візьмеш за девіз,// Коли впаде в роззявлену могилу// Останній на планеті шовініст.Упорядник і видавець поетичної збірки В. Симоненка “Берег чекань” І. Кошелівець пише: “Ця поезія є перегуком через століття з Шевченковим закликом боротися проти російської захланності, вона не побачила світ в радянських виданнях, але читачів має більше, ніж збірки патентованих поетів”.Викладач Тернопільського технікуму Микола Коц переробив цей вірш Симоненка, замінивши слово курд на слово “українець”. Розповсюдив 70 примірників вірша. Навесні 1968 року його засудили за це на сім років ув’язнення в таборах суворого режиму. На суді М. Коц не покаявся і не визнав себе винним.Працюючи в редакції, Василь Симоненко весь свій час віддавав нелегкій праці журналіста. Писав вірші у вільний від роботи час, виступав на літературних вечорах, консультував молодих поетів. Один із них Микола Рачук описує поета так: “Вищий середнього зросту, на ньому коричневий костюм і біла сорочка. Тонке бліднувате обличчя і високе з залисинами чоло, широко відкриті очі, так широко відкриті, ніби все хотіли ввібрати у себе, ледь припухлі губи і підборіддя з промовистою ямкою. А також тонка постава — все у ньому для мене відповідало ідеалові поета… Високе чоло, прямий ніс, карі, незахищені, як і весь його вигляд, очі, у яких просвічувалась наскрізно прямота і задума…” Михайло Шевченко згадує: “Симоненко був єдиним поетом, чиї збірки наприкінці 1960-х ми носили в кишені й читали один одному впереміж студентських доктрин про те, що “коли гайки перекручують — різьба обов’язково зірветься”. Ми ще й самі до пуття не знали, що означає наше образне визначення “різьба зірветься”, але інтуїтивно відчували його спорідненість із жагучою Симоненковою поезією, з його незборимим жаданням справедливості”. Борис Антоненко-Давидович у листі до Дмитра Чуба писав: “Симоненко кілька раз приїздив з Черкас до Києва, заходив до моєї господи. Це була дуже скромна людина в побуті, але вельми рішуча й безкомпромісна в своїй творчості. Його в нас любила й любить читати молодь”.Майже кожен вірш про Україну — це й вірш про матір. Мати (і поетова, і як узагальнений образ) присутня скрізь у поезії Симоненка (“Жорна”, “Дума про щастя”, “Лебеді материнства”). Апофеозом трагічного образу скривдженої матері є “Одинока матір”, що закінчується рядками:Мадонно мого часу!// Над тобою// Палають німби муки і скорбот,// І подвиг твій,// Обпечений ганьбою,// Благословив розстріляний народ.“Одинока матір” — разючий приклад, — пише І. Кошелівець, — як мотив “Катерини” більш ніж через 100 років повторився з такою дивовижною поетичною алегорією в творчості молодого поета”:Нехай духовні покидьки// Й заброди// Байстрям, безбатченком// Назвуть твоє дитя!// Найтяжчий злочин —// Вкрасти у народу// Тобі довірене життя.В інтерв’ю для українського радіо після виходу збірки “Тиша і грім” Василь Симоненко сказав: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”.“В нього було надто високе уявлення про літературу, — писав І. Дзюба, — надто високі ідеали й критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Вийшла перша його книжка, всі її хвалили, всі захоплювались, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він вже не любив її, бо переріс її. Сьогодні він стояв вище, ніж учора, а завтра ставав вище, як сьогодні”.За словами І. Кошелівця, “слідом за тими, що вже пройшли по океанах поезії, вибирається у творчу подорож з певністю, що знайде щось і він, досі не відкрите”. Юнацько-піднесеним закликом звучить його поезія “Гей нові Колумби, Магеллани”. В “океані рідного народу”, поет “відкриває духовні острови”.За три місяці до смерті Симоненко писав у щоденнику: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: “Літературна Україна” каструє мою статтю, журнал “Україна” знущається над віршами… Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям”.Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь,// Що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.// Моє життя — розтрощене корито, і світ для мене — каторга і кліть…// Та краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть.На 28-му році життя перестало битися серце Василя Симоненка, який писав:Я для тебе горів, український народе…// Ти у грудях моїх,// У чолі і в руках.// Упаду я зорею,// Мій вічний народе,// На трагічний і довгий// Чумацький твій шлях.У сузір’ї нашого Чумацького шляху засяяла блискуча зоря.Причиною ранньої смерті поета, за словами Василевого товариша по газеті “Молодь Черкащини” Віктора Онойка, стало те, що його побили на станції Сміла працівники міліції влітку 1962 року. Після цього він довго хворів і 14 грудня 1963 року помер. В Едуарда Кухаренка, полтавського літератора, який працював разом з Василем Симоненком у газеті “Молодь Черкащини”, власна версія: “Василь на початку 60-х років написав вірш про Микиту Хрущова, що якимсь дивом був надрукований. Потім Симоненка викликали в Москву до Хрущова. Василева мама мені пізніше розказувала, мовби між ними там відбувся такий діалог:— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один, — відповів Василь.Тому думаю, що до тієї пригоди якимось чином доклав руку Микита Сергійович. Очевидно, згори пішов відповідний сигнал”. В останні роки життя Василя Симоненка постійно цькували і переслідували. Тільки передчасна смерть врятувала його від московських казематів, концтаборів або психлікарні. Поховали його на міському цвинтарі в Черкасах. На пам’ятнику золотими літерами сяють слова із його “Лебедів материнства”:Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.60-річчя від дня народження Василя Симоненка широко відзначали не тільки на Полтавщині, а й в усіх куточках планети, де живуть сини й дочки України, яких доля занесла далеко від рідної землі. Йому посмертно присудили Державну премію імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози “Лебеді материнства”, “У твоєму імені живу”, “Народ мій завжди буде”.У селі Біївцях Симоненкова садиба стала садибою-музеєм, школу в Тарандинцях названо його ім’ям. Найкращим трудівникам села щороку присуджують премію імені В. Симоненка. У Черкасах на будинку, де жив поет, відкрито меморіальну дошку, а до 70-річчя з дня його народження запрацював меморіальний музей. 1975 року у Філадельфії створили капелу бандуристів імені Василя Симоненка.
Read MoreЛюбов ГОЛОТА ”ТАМ, ДЕ НІКОЛИ”
Уривок з однойменної повісті …Важка кована брама надійно оберігала новобуд і від казки, й від реальності. Червона цегла, майстерно складена в ряди стін і перестінків, мала перебути, перестояти сьогоднішнє, врости в прийдешні часи і там знайти своє ім’я. Може — Палац. А може, й таке собі щось, яке найменувати не вдавалося.Вибравшись із ярка, який все впевненіше вкривали липчиця, молодесенький чистотіл, кінський щавель і кропива, Зоя звично, хоч і вперше цієї весни подерлася на кручу аж до старого клена, обметаного сіро-зеленими кублами омели і воронячими гніздами. Здичавілі кущі бузку, бузини і невідь-чого ще відкривали вузеньку, в півстопи стежечку, і Зоя, обережно розводячи побруньковане патиччя руками, поволі піднімалася нагору, чомусь думаючи, що забарившись біля клена, не зможе повернутись назад: нагріта сонцем стежка заросте й не випустить її. Відпочивала, притулившись спиною до широкогрудого кленового стовбура, під корою якого вже рухалися весняні соки землі і деревини, а щось навіть сочилося крізь старі поломи гілок. Мурашки та жучки, що видобулися з-під торішнього листя, пожадливо снували по тих вологостях, ловлячи на тонюсінькі лапки по крапельці солоду. Клен милостиво грів її вихололе за зиму, благеньке, як і виношене пальтечко, тіло. Соки землі примушували Зоїну кров розігріватись і рухатись, будили оснулу краплину солоду в ній самій — несподіваний нестримний дрож проймав тіло від мізинця на хворій нозі до незарослої цятки родимчика на тім’ї, примушуючи Зою враз розвидненими очима примічати кожну одміну в цьому закинутому урвищі її життя, яке ось-ось має обвалитися, осунутися у викопане бульдозерами провалля, забравши з собою і кручу, і клена, і стежечку в півстопи, яку вона протоптала ще дитиною, шукаючи схованки. З-під клена на кручі люди видавалися маленькими і не страшними, не тривожили її ні поглядами, ні словами, роздивляючись її чудну ходу, за яку Петруня Пороша колись прозвала її Кривенькою Качечкою. Розповідала маленькій Зої казку про дівчинку, що налягає на ліву ніжку, як Зоя, але це не заважає їй бути красивою, розумною і помічною людям. І ніхто не наважився б сказати про ту Хромоніжку, що вона калікувата чи убогенька. — Ну й що, — казала Петруня Пороша, — кому до діла, що хтось ніжкою чеберяє, злегка підгрібає нею, мов кача між ряскою? Не клопочися тим, дівчинко: у тебе все до ладу. Намальована ти моя!Зоя обережненько вмостилася на стовбурищі відчахнутої гілки і відчула себе якщо не в Раю, то, видай, на його краєчку: коротша нога зіперлась на вивернуте із землі кореневище, вутлі плечі знайшли опертя і тепло, очі пливуть крізь верховіття в небо, пута страху поволі сповзають із неї, уже нетутешньої Кривенької Качечки. Тоненький пташиний голосок пробудив її із довгого сну із навстяж розплющеними очима. Повела головою за синиччиним цівканням і раптом напружилася: там, внизу, здригнулася і заскреготіла брама, за якою від чотирьох сторін світу ховався палац, що його можна роздивитися хіба що з неба. А Зоя якраз в небі — і вона, й круча, й клен стриміли над палацом і над парканом, над вулицею Нагірною і чотирма її провулками, і звісно ж, над тим чоловіком, що, заклавши руки в кишені, стояв на сходах палацу. Стояв далеко унизу, а Зої здалося, що його ставна впевнена постать стрімко піднялася врівень з нею, а потім повищала і сягла крони старого клена. Кривенька Качечка підхопилася зі свого гніздечка, злякано затріпотіла тоненькими крильцями і, боячись зірватися з кручі, схопилася за щось колюче, прохромивши долоню. Між середульшим і підмізинним пальцями набігала крапля крові, й Зоя, задивившись, як кругліє, а потім сочиться доріжкою до зап’ястя вишнева криївка її душі, обернулася лицем до клена, наче сподіваючись, що його потріскані губи похукають на її біль. Притулила долоню до кори, якраз біля вологої доріжки кленового соку — так, наче змішали вони з деревом свою кров і прийняли присягу побратимства: разом стояти на смерть, щоб там не було. А що має статись?..Хотіла легко перевести подих, а вийшло рвано, зі схлипом: глибоко, аж під сонячним сплетінням прокинулася і покотила важка хвиля тривоги, розпираючи груди. Шукаючи порятунку, Зоя намацала в кишені голівку ключа від дому і стисла її, переганяючи тривогу із обважнілих пучок у метал. Ключ швидко нагрівся, хоча тривога лишалася, морозяна і липка. Задерев’янілі пальці злилися з твердим, аж до металічного присмаку на зубах, тілом ключа, і від цього відчуття Зоя поволі почала набиратися спокою і рівноваги. Дім, у якім вона народилася, і клен, з якими її поєднували роки дружби?., любові?., співжиття?.. Жодне слово не влягалося у її думку, тож Зоя облишила шукати означення тому, що давало їй сили жити. Дім і дерево — оце і є вищий ступінь впевненості, якої їй не вдавалося досягти з принуки лікаря Варавви. Ні віртуальний морський прибій, ні шум соснового лісу за заґратованим вікном лікарні не допомагали їй забути про тих нещасних, які медитували поруч, стиснувши бліді повіки. Від чого їх лікували разом із нею? Від невдалих спроб знайти своє місце серед людей? Нещасливого кохання? Від зради? Материнської опіки чи від сирітства? Варавва повторював свої мантри, а Зоя, приплющившись, спостерігала за іншими пацієнтами: хтось, швидко дихаючи, занурювався в сон і вже за мить солодко спав, хтось плакав важким беззвучним плачем, і мутні сльози заливали беззахисне обличчя, кілька хвилин тому нестерпно агресивне. Бувало, що й чиєсь хихотіння, переходячи в нестримний регіт, примушувало інших здригатися від корчів безпричинного сміху… Варавва підходив до Зої. Клав їй руку на очі, спонукаючи до розслабленості, а натомість її аж виструнчувало від бажання вп’ястися зубами в цю пухку руку, що відвертала її від світу, у якім Зої й так нема за що вхопитися. А за Вараввиною долонею вона й сама зникає, зриваючись в бездонне провалля темноти. Тривога, яка постійно жила в ній, ще гостріше випинала своє жало, павутиння страху обліплювало свідомість, і Зоя перетворювалася на тінь, яка не контролює своїх думок і настроїв. У стані, близькому до коматозного, вона лежала в лікарняному ліжку, скрутившись калачиком, і дивилася в стінку з оплилими плямами на штукатурці — від доторку чиїхось пальців. …Мамуся віддала її в лікарню, бо хоче, аби їй вирівняли ніжку і Зоя стала красивою дівчинкою. Мамуся вірить, що Зоя потерпить і обов’язково стане такою, як всі: це зовсім не страшно — полежати в гіпсі і стати красивою дівчинкою…Дерев’яний щит поволі всмоктує її пласке, як тінь, дев’ятирічне тіло. “Ти моя тінь, мила”, — говорить мамуся і приносить жменьку кизилу від молодого деревця з їхнього саду. Червоні ягоди на маминій долоні нагадують довгастий рубін у її персні. Персня подарував Валерій Миколайович. Зоїн вітчим… Мамуся поїхала на море з тіткою Веронікою. Зою доглядає Петруня Пороша. Коли вона розчісує дівчинці коси, тій хочеться потертися щокою об смагляву гладеньку руку. Петруня Пороша пахне сонцем, і коли вона заходить в кімнату, Зої стає тепло… А від вітчима тягне холодом, злим і колючим, тому падчірці подобається, що Валерій Миколайович повертається пізно й одразу йде в свій кабінет. Вранці він заглядає до Зої й питає, чи вона всім задоволена. Його очі такі гострі, що Зої хочеться затулитися долонями…Того вечора Петруня Пороша купала Зою, примовляючи до неї, як до зовсім маленької: “і на шийку — хлюпці, і на ручки — купці…” Зоя засміялася і раптом відчула, як її щось вкололо. То Валерій Миколайович тихенько прочинив двері і спостерігав за ними. Петруня Пороша, схилена над Зоєю, нічого не помітила. А Зоя помітила, але нічого не сказала, лише дрібненькі сироти обсипали її шкіру і вона попрохала Петруню Порошу закутати її рушниками…Мамуся прислала листа, в якому написала, що Зоя неодмінно стане красивою дівчинкою, коли вирівняється ніжка, тільки треба потерпіти. Зоя прочитала маминого листа Петруні Пороші. “А ти вже красива. Як намальована!” — відказала Зоїна няня. А потім розказала казку про Кривеньку Качечку.“Я Іва, я Кривенька Качечка”, — повторювала, засинаючи, Зоя. І слово “кривенька” її зовсім не лякало. Кривенька Качечка була така красива!..…Того вечора Валерій Миколайович прийшов зовсім поночі, Зоя вже спала, але смужка світла з його кабінету все ширшала й стала така широка, що в ній вмістилася громіздка (“солідна” казала мамуся) постать Валерія Миколайовича. Прокинувшись, Зоя хотіла запитати, чи не приїжджає вранці мамуся і підвела голову, але Валерій Миколайович швидко підійшов до ліжка і великою пухкою рукою так притиснув Зоїне обличчя, щоб вона не могла заговорити, не могла дивитися, не могла закричати. Друга вітчимова рука, чомусь не пухка, а костяна, повзала по її грудях і животі, ніби збираючи дитяче тіло в жменю. “Я тільки подивлюся…”, — шепотів вітчим, а Зої здавалося, що вона падає у провалля, задихаючись під пухкою слиззю, що булькає над її тілом. Раптом її рот звільнився й судомно глитнув повітря, а очі побачили, що Петруня Пороша накинула довгого білого рушника на шию Валерію Миколайовичу і стягує петлю так, що гострі очиці кругліють, біліють і він падає на підлогу…Мамуся приїхала через два дні і довго про щось говорила з Петрунею Порошею у вітчимовім кабінеті за щільно причиненими дверима. Ще через кілька днів мамуся із двома величезними валізами від’їжджала в інше місто — вітчима перевели на відповідальну роботу, і він переказав мамусею, що даремно Зоя так злякалася, він просто хотів її полоскотати. Мамуся на мить присідає біля Зої, дорогий парфум щипає дівчинчині ніздрі і сльози мимохіть виповнюють очі. Мамуся кладе свою легеньку долоню на Зоїну щічку, і червоний камінь у її персні виграє гарячою кров’ю чи терпким соком перезрілого кизилу.Шофер забирає одну валізу, швидко повертається за іншою. Мамуся говорить “З Богом!”, киває Петруні Пороші і йде, війнувши пахучою сукнею. Мамуся така схвильована, що забула поцілувати Зою. Та й хто ж цілує власну тінь?.. Тіні належить мовчки волочитися за ногами того, кому вона належить. І дарма що страх і тривога з’їдають Кривеньку Качечку — згорнувшись клубочком, вона чекає, доки хтось кине їй пір’їнку з неба і вона полетить далеко-далеко, аж до своєї мамусі…Петруня Пороша ніколи не говорила із Зоєю про мамусю. Вона розповідала дівчинці казки, співала пісень, не вимагаючи від неї відповіді. Одного дня привела лікарку і та зняла гіпс, але звеліла ще трішки полежати, а потім починати ходити. Але Зої не хотілося вставати, не хотілося ходити. Їй хотілося зникнути. Оніміло не лише її тіло, а й голос.Якось Петруня Пороша зайшла до неї вранці, тримаючи в руках біленьке кошеня. Пустила на підлогу і вийшла. Кошеня, косолапо заточуючись, обійшло кімнату і зупинилося біля Зоїного ліжка.— Киць-киць, — несподівано для себе подала голос Зоя, і кошеня нявкнуло у відповідь, намагаючись видратися на ліжко. Зоя звісила руку, і кошеня обережно обнюхало їй палець, а потім попробувало на смак. Зоя засміялася й злякалася свого сміху, а кошеня тим часом вчепилося за край ковдри й смішно вертячи хвостиком, залізло до неї в ліжко й перевальцем рушило ближче, не зводячи очей із Зоїних рук. Зоя й незчулася, як клубочок білої шерсті примостився в неї на грудях і замуркотів, і їй не лишалося нічого іншого, як тихенько гладити його, питаючи: “Ти чиє? Як тебе звуть? Не знаєш? Я Кривенька Качечка. Зоя. А ти будеш… Ким же будеш ти? Ки-ця… Ка-ся. Ти будеш Киця Кася! Тобі подобається?” Кошеня розплющило очі і позіхнуло, а потім занявчало. “Ой! Ти ж голодне! Молочка хочеш?” — Зоїні щічки раптом почервоніли, вона набралася духу і голосно покликала Петруню Порошу:— Петрунечко! Порошенько! Кицька Кася молочка просить! Ось так і зажили вони втрьох: Петруня Пороша і Кася постаріли, а Зоя виросла. …Кривенька Качечка стриміла у весняному небі, і клен надійно ховав її від усього світу, хіба що стара ворона байдуже розглядала її, роздовбуючи чорний набубнявілий горіх, прихований з минулої осені. Ворона сиділа на сухій гілці сосни, яку пам’ятала ще молодюсінькою сосонкою. Так само пам’ятала вона й дівчинку Кривеньку Качечку, що ходить сюди п’ятнадцять років і тихенько стоїть під кленом, ніби засинаючи з відкритими очима, нічим і нікому не дошкуляючи. Ворона знала, що Кривенька Качечка не птах, але й не людина, бо від неї не віяло злом, вона не жбурлялася грудками, не кричала, розмахуючи руками. Постоїть і піде, назбиравши в торбинку кропиви, що повипиналася із землі трьома-чотирма листочками. Улітку шукатиме печериць. Восени — опеньків, червоних ягід шипшини й глоду. Правда, коли Кривенька Качечка бралася збирати горіхи, ворона сердито каркала, бо сама їх любила. Але дівчина збирала горіхи в траві, а ворона обривала їх на верхньому гіллі, тож каркала для знаку, аби Хромоніжка пам’ятала, що прийшла у вороняче царство. Спостерігши, що Кривенька Качечка почала скубти кропив’яні вершечки, ворона лінькувато дзьобнула підгнилий горіх і задивилася в двір нещодавно збудованого палацу. Через якусь мить і Кривенька Качечка, сполохана металічним скрипом важкої й повільної брами, зіп’ялася навшпиньки і завмерла, дивлячись, як половинки кованих воріт роз’їхалися врізнобіч, підкорюючись кнопці пульта і бажанню того самого чоловіка, якого Зоя бачила на сходах палацу раніше. Лискуче золотисте авто хвацько вкотилося на подвір’я, брама зімкнулася, добряче гуркнувши, і красень-господар, що чомусь видався дівчині упізнаваним, сам відкрив дверцята машини і подав руку гостеві. Масивна постать прибульця теж видалася Зої знайомою. Під сонячним сплетінням замлоїло, і вона перевела погляд на господаря, який, наче аж підтанцьовуючи, вів гостя алейкою, обсадженою чимось вічнозеленим, до мармурових, кривавих від призахідного сонця сходів.“Він і сам… вічнозелений”, — подумала Зоя про господаря і почала розглядати гостя, який стояв, приклавши до гладенького мармуру колони обидві долоні. Може, шліфовку перевіряв. А може, доторкався до глибин, із яких видобули цей благородний камінь, якому тепер належало знову вростати в землю, одночасно вглибаючи в майбутнє.Зоя всміхнулася своїй пародійній думці: закопатися у вічність по пояс. Або по шию… Мабуть, оті самовпевнені пани хочуть увійти в майбутнє на повен зріст. Стануть мармуровими пам’ятниками — якщо не на площі в столиці, то там, за парканом — точно!Якби лікар Варавва міг читати думки на відстані, то нині б пишався нею. Лікар їй радив бути іронічною, бо це найкращі ліки при низькому больовому порозі душі. Зоя тут же подумки заперечила Варавві: педальований скепсис розуму свідчить про маразм душі. Вона в цьому пересвідчилася, начитавшись їдучих і цинічних журналістів газети “КІЧ”. Газету ось уже півроку клали у їхню іржаву поштову скриньку безкоштовно, і Старлей перечитував її, позначаючи статті, які дозволяв читати Діві і Кривенькій Качечці. Петруня Пороша могла б читати все, але вона газет не читала. Вона любила слухати радіо і вчила напам’ять вірші… В поштовій скриньці Кривенька Качечка знаходила портрети тих, за кого можна було голосувати, і вони голосували, і кожен, навіть Петруня Пороша, обирав іншого — щоб не образити людей, які дарували їм яскраві календарі зі своїми портретами. Дівин обранець вивісив у їхньому провулку білборд і посміхався з нього так, що Діва червоніла й опускала очі, проходячи мимо. Зоя очей не опускала, тож щоб упізнати його, їй вистачило вже першого погляду. Це був господар Палацу. Але чому їй видається знайомою постать гостя?..Весняне сонце визирнуло із-за хмарки, і його навкісний широкий промінь увірвався на подвір’я палацу і безжально висвітлив грубу фігуру біля мармурової колони. Пухка рука прикривала очі від несподіваного світла, а другою він обмацував кишені — можливо, шукав чорні окуляри.Кривенька Качечка впізнала Валерія Миколайовича несподівано, тому скрикнула різко й тонко, як сполоханий птах. Вороняче царство, що граєм верталося додому, зірвалося високо в небо і закружляло над кручею, тривожним карканням перекриваючи Зоїн крик. Чоловік біля мармурової колони, уже в чорних окулярах, здійняв голову на галас воронячого граю, невдоволено покрутив товстелезною шиєю, від чого затряслися його опасисті щоки, помережані червоно-синіми судинами, і невдоволено прорік до господаря палацу:— Це що, ти їх розплодив? Воронячі демократи… Стріляти їх пора… Чуєш, Мосьпане?!— Nevermor! — неуважно, тож непоштиво й незрозуміло кинув Мосьпан, вдивляючись в близьку кручу, густо порослу деревами й кущами, які ніколи не знали сокири й пилки. І все ж йому вдалося розгледіти тоненьку дівочу постать, що, припадаючи на ліву ногу, стрімголов бігла донизу. По хлоп’ячому засунувши руки в кишені джинсів, він гойдався на носках своїх дорогих черевиків, відстежуючи прицільним поглядом мисливця дівчину, яка ховалася в плетиві гори. Дивився, наче пристрілювався, прискалював око, хотів було й гостеві на неї вказати, а потім передумав і невідомо для кого й про що повторив:— Nevermor!..Хромоніжка нагадала йому дитинство, коли він — ну хто б міг сьогодні у це повірити! — пастушив у зелених левадках і навмисно грубо схопив обіруч тонесеньку, як лозинка, Ганю. Дівча саме стояло, мов лелеча, на одній нозі і намагалося витягти колючку з підошви: спідничка заголила її біле й худе стегенце, і йому раптом забаглося зім’яти її, перегнути надвоє, щоб заплакала, забилася в його руках, засмикалася, як жабка-жовтобрюшка, вихоплена з кринички, і затихла, заплющивши свої чорні оченята. І справді, заскочена зненацька Ганя злякалася, але викрутилася з його рук і побігла, кривуляючи, поміж верболозами, не забуваючи дражнитися: — Мосьпанчик — кабанчик! А Мосьпан — кабан! А Мосьпаниха — кабаниха! Його батько був різником і приносив додому свіжину й кишки, які мати шкребла і набивала пшоном із шкварками або гречкою з кров’ю і торгувала тими крамольними ковбасами на полустанку. Вечорами, крізь пізні сутінки, один за одним гуркотіли кудись на Крим і з Криму столичні поїзди — московський і київський. За ті шість хвилин, коли поїзди, важко одсапуючись, гальмували біля вузенького перону, Мосьпаниха встигала продати пахучий і смачний харч, бо Вовик біг поперед неї і вигукував: — Кишка! Кров’янка! Ковбаса!З відкритих вікон чи з проломів дверей тяглися охочі руки з грошима, знайомі провідниці часом забирали товар оптом, і Мосьпаниха, благополучно спродавшись, купляла синкові пляшку теплого ситра в буфеті. Буфетчик Яша, коли був у доброму гуморі, жартував із ними: — Батько рєжєт, син кішкі продуваєть, а мать кашей набіваєть! Ма-лад-ци! — І клав на прилавок безкоштовну “барбариску” для Вовика…Ганька теж майже щовечора прибігала на полустанок: нахромивши на тонку тичку букет з польових квітів, підносила його до розкритих вікон і дивилася на пасажирів мовчки. Вона ніколи не називала ціни, їй платили, хто скільки хотів, часом копійками, часом — паперовими, але ті, хто брав до рук Ганьчині волошки та ромашки, вже не звертали уваги на мосьпанівські смакоти. Доводилося чекати наступного потяга. Де та Ганька, гостра, як оса, тонка, як лозинка? Влад Мосьпан уявляє на мить висохлу на шкураток Ганьку, важку, розбиту хворобами постать матері, яку він не відвідував з півроку, свій полустанок на під’їзді до кримського півострова і себе на місці буфетчика Яші — о, як він йому заздрив у дитинстві!— Nevermor! — здригнувшись, утретє промовив відомий народник і демократ Влад Мосьпан і посміхнувшись до Валерія Миколайовича, пообіцяв йому вишукану вечерю, хай тільки й інші гості зберуться. …Стежка вперлася в дорогу, і Зоя, ледь не впавши, зупинилася. Розбите полотнище слалося вліво — праворуч громадився будівельний смітник, порослий кущами. Він з’явився разом із палацом, що, незворушно даленіючи, поринав у смеркання. Воронячий грай стих — певно, сів на дерева й заціпенів на червонястій хвилі призахідного сонця, що ледь сягало глибокої колії, якою брела Кривенька Качечка, налягаючи на хвору ногу. Їй не вдавалося врівноважити подих і заспокоїтися. Все здавалося, що тлуста тінь Валерія Миколайовича нависає над нею, а прицільний погляд Влада Мосьпана гостро пече між лопатками. Ні, не згадка про недужу Петруню Порошу примушує Зою відмовитися від бажання заховатися на дні глибокого яру — приречено і сторожко бреде вона додому. Сире весняне повітря холодить гарячі щоки й береться сльозами в очах, які все ще напитують невідомо в кого: мамусю, ти… ти теж повернулася?..
Read MoreОлеся МАМЧИЧ: «БОГ ПРИХОДИТЬ ТИХО, ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ»
Олеся Мамчич народилась наприкінці січня 1981 року в Києві. Закінчила відділення “Літературна творчість” Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Перша публікація — у журналі “Соняшник”. Авторка збірки “Перекотиболе” (2005, “Пульсари”). Член Національної спілки письменників. Вірші перекладалися білоруською, російською, литовською, латвійською мовами та івритом, виходили в літературних часописах Литви, Латвії, Білорусі. Лауреат поетичного фестивалю “Молоде вино—2001”. Лауреат Бієнале актуальних мистецтв України—2004 Форуму творчої молоді України та премії “Благовіст” (2006). Учасник творчих проектів “Живе радіо”, “Синтезія” (Київ—Вільнюс). Поезія Олесі Мамчич — світла й трагічна, екзистенційна й релігійна, для дітей і дорослих — ніколи не збивається на порожню мовну еквілібристику. Інтелектуалізм не відгонить нафталіном, а завжди врівноважується емоційним началом, “перекотиболем”, а часом (як у “Те, що любові нема…”) зринає ота “конденсація простот” (І. Андрусяк), що свідчить про надзвичайно довірливі взаємини зі Словом, а відтак — і з читачем. У карнавальному, але такому не-сміховому сьогоденні поетесі вдається ввести, здавалось би, прописні істини й прочинити в образних рядах вікна у духовний світ, який так різниться від численних опусів т. зв. “духовної лірики”, що тільки заримовують християнські сюжети. Тут — новий і талановитий погляд. Придивімося й повірмо йому. Дмитро ЧИСТЯК ДИПТИХ1.і ти зачиняєш вікна немовби браму стискаєшусе що було надійнимуже надійно забутозима із якою важко неначе вона каміньненаче в неї під снігомікла кігті і путасліди ведуть не додомусліди не конче дорогасліди це дотик якого земля не завжди відчуєі ти до них непричетна ти змінюєшся щокрокуусе що було і будетаке ж незнане як чудо2.світ що буває чорнимнавіть якщо ми разомнавіть разом якщо мице для нього не фактсніг сліди заштрихує і підкреслить образисніг уміє мовчати там де бракує фарбтам де бракує тишітиші там де бракуєтим же кому бракуєтяжко допомогтисвіт що буває чорним білістю пророкуєтиша хіба у Богаде вже не я а тиде вже на ти із Богомде вже знайти не в сіні —в сінях блискучу голкулегше тому страшитьБог, Він приходить тихо як проростає насіннясніг проминає вчаснояк відкинути щитперед коханим лиця світліта помилитьсялегко у чорнім тілілегко на чорнім тлітільки-но сніг минаєвже немає мисливцябо слідів не лишаютьянголи на землі*** Задихаєшся жити мов тільки собіМов немає нікого від Кого життя починається світ починається більА між світом і болем лише почуттяТи минаєш минаю ми навіть і неПротестуємо просто Звістуємо про божевілля обох поєднатись в однеПопри вірус зневіри що звіром — в кровО ця радість ця квітка ця чистотаЧим то так позначена що гориш?Відгородиш від горя свої містаМісце зустрічі в серці там де париж Твій париж небесний як білий льонЯк поклон по колу пройшовши Світ поколола ноги об паралонВсі шляхи широкі, один — Завіт за світ сонця встали удвох тепліш за світ книги з віршами за світи засвіти свій голос лягай у ліж ко твоя обручка сяє як ти*** сліз мілка течіяу вікна молотить градяк невідворотність правдвищих, ніж правда твоя.друзі приходять тежчастіше йдуть вороги.час повертати боргисмерті німий кортежровесників перших бере.горять на землі вінкихоч мали б — на молодих. труни тиреміж там і тут пролягломіж теплом і тепломдощ, що дихав за склом проступить раптом крізь скло.*** у кожного своє пеклонепоказнезаретушоване дитячим стільчикомрушниками двома-трьома книгамиквитком у Берлінсмійся смійся смійся смійсядопоки повітря піддатливеповторює риси твоїсмійся смійсязолотий відчай хлеще дукатами по лицюсядеш край берегапопливли роки по ДунаюДунай твердий як алюмінійусіх впускаєнікого не випускаєсмійся смійсятут зупиняється часяк кістка в горліяк світло вбите в кінці тунелю*** Дива не стане —диво настане потімв час коли й дивом як чесно бути не слідсерце несталеогризається потайале напозір працює чемно до слізКров пролиласяначе рясна порфірахтось усвідомитьпізнотак як завждиця безнадія триває довше ніж віраякось негожеГосподи, відведиТиша спіткання світлом дише з-під каменя:знаки незнані не з намиз нами — пітьмадиво є дивозблисло і в пам’ять кануловіра є вірасхоче — прийде самаДиво несталенастане тому хто хочеа хто не хоче то і не відає диврветься світанокпівень тричі шепочетихо шепочекого почув — розбудив.*** Те, що любові нема —не печальсяпросто буває зимачас від часуБуде: розтануть снігивипадковіі доростуть ворогидо любові.
Read MoreЩОБ ПРИКРАСИТИ ЗИМУ
Споконвіку до традицій нашого народу належало створення декоративних речей, прикрашання оселі, себе, пошиття тематичного одягу, що стає особливо актуальним у період зимових свят. Навіть звичайний обиватель прикрашає хоча б ялинку, не кажучи вже про митців. Про те, з чим прийшов художницький бомонд України до зустрічі нового року, розповідає народна художниця України, завідувач кафедри художнього текстилю і моделювання Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, професор, академік Української академії архітектури, авторка багатьох мистецьких книжок, кандидат мистецтвознавства Людмила Євгенівна ЖОГОЛЬ. — Людмило Євгенівно, крім загальнонаціональних, чи сформувалися якісь новорічні традиції серед художників України?— Уже років з десять Спілка художників України проводить різдвяну виставку, і кожен, хто бере в ній участь, демонструє так ужинок свого творчого життя за рік, виставляючи найкращі роботи. Виставка проходить у Будинку художників, що на Артема, 2. Тут представлене не тільки декоративне мистецтво. Хоч, я жартуючи, кажу, що представники інших жанрів — художники, скульптори, графіки — нам трохи заздрять. Бо декоративне мистецтво таке тепле, скажімо, гарні ляльки в національних костюмах та все, що присвячене Різдву. До речі, цьогорічні ляльки в народних костюмах мають етнографічне, але дуже сучасне вирішення. Гарна експозиція скла. Сьогодні це не тільки київські художники. У нашому місті була велика база художнього скла, але Київський завод скла знищили, і вже один за одним ідуть від нас найкращі майстри. Але зараз і молоді роблять гарні речі. З’явилося нове покоління, яке добре працює, і дуже важливо, що його помітили, що Президент приділив цьому увагу, прийнявши звіт митців Київської області. Відбувається багато приватних заходів (галереї “Триптих”, “Ірина”). Там виставляється багато художників декоративного мистецтва. Тема Різдва Христового зачеплена в експозиції кожного художника — дуже часто через сакральне, таємниче його сприйняття. Виставляють навіть цілі галереї ікон. — Чи є якісь усталені традиції серед студентів та викладацького складу Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука?— Користуючись нагодою, хочу підкреслити унікальність нашого навчального закладу. Таких у країні лише три. Це, крім нас, Львівська академія мистецтв, яку я закінчила 1954 року, і Львівський коледж імені Труша. Львівська школа надзвичайна. Вона тяжіє до західного мистецтва, але ніколи не зраджує народного. Вміння поєднувати сучасне мистецтво із традиціями досягли саме у Західній Україні. А наша кафедра художнього текстилю і моделювання — одна з найстаріших. Ми творимо на традиціях народного мистецтва сучасні речі. Викладачі Галина Забашта, Марта Базак — легенди українського мистецтва. Базак працює в техніці гобеленів і відома далеко за межами України. Цього року вона одержала звання заслуженого художника України. Забашта — лауреат премії імені Катерини Білокур. Усі костюми Ніни Матвієнко робить Галина Забашта. Вони настільки вишукані, сучасні, що стають творами мистецтва. Усі її моделі розроблені на основі народних традицій. 2008-го ми відзначали річницю Марії Примаченко, і Галина Василівна створила чудову колекцію сучасних костюмів на основі її творчості. Галина Забашта ще 1978 року дебютувала в Загребі. Там демонстрували її трикотаж, що став відомий усьому світові. Тоді вона працювала в Будинку моделей трикотажу. Ця художниця щороку робить прекрасні колекції. Торік вона полонила Президента своїми роботами.— Чи колядують в інституті Ваші студенти? Як вони святкують Різдво, чим прикрашають життя?— Колядують, хоч їм у цей період дуже тяжко. Був довгий карантин, вони багато не встигли. Діти недосипають, приходять на лекції “не у формі”, але працюють. Готуються до сесії, відвідують консультації. У нас нестандартний ВНЗ. Тобто студенти не тільки вчаться і складають іспити. Вони працюють у майстернях, тут створюють власні роботи. В інституті вони починають нове життя. Ми виховуємо їх так, щоб вони не забували народних традицій. У нас є викладачі, які підтримують це: Сергій Нечипоренко, Юрій Кухар, Андрій Яшко, який нещодавно захистив дисертацію. Є й чудові викладачі вишивання і моделювання, які вчать студентів прикладного мистецтва. Викладачки Валентина Костюкова, Маргарита Авдєєва та інші торік зробили прекрасну виставку в Москві “Новорічний авангард”. Вони вивчали творчість нашої чудової кубофутуристки Олександри Екстер, яку називали “амазонкою авангарду” і творчість якої була під забороною в Україні з 1924 року. Екстер жила в Парижі й створювала прекрасний авангардний одяг. Куратором виставки була доктор мистецтвознавства Кара Василіва. Виставка, що її зробили наші студенти-художники на базі творчості Екстер і яка відбудеться в Києві у лютому, гучно прозвучала в Москві. Наші студенти дуже багато вміють. Вишивають бісером, створюють одяг, тчуть килими. Вони вивчають і добре розуміють історію народного мистецтва, класики й авангарду.— Які уподобання зараз переважають у матеріалах, напрямах творчості?— Одразу спадає на думку гобелен. Безумовно, тут використовують натуральні матеріали — вовну, льон. І кожна ниточка прокладається руками, на спеціальному верстаті. Синтетику ми майже не використовуємо. Пропагуємо натуральні матеріали і натуральність у виконанні й мистецьких почуттях. Зокрема почуття сучасності дуже натуральне для молоді.
Read MoreРІЗДВО У ВИСТАВКОВОМУ ЗАЛІ
У Київському будинку художника проходить Всеукраїнська різдвяна виставка, в якій художники різних міст і селищ України подарували (вхід безплатний) гостям Спілки художників свій святковий настрій і чисті духовні помисли.Майже нетиповим для сучасного відвідувача вернісажів видається те, що тут можна побачити витвори мистецтва, цілком присвячені добру і красі, не навантажені повсякденною життєвою проблематикою й психологічною боротьбою.Краса, спокій, радість життя у всіх її виявах. Ось дарувальники, колядники, чарівні квіти, плетені ляльки, ялинкові іграшки. Усе просякнуте урочистостями Різдва Христового. Багато зимових пейзажів, гри світла зі снігом, дитячих портретів. Ось немовлятко на руках у священика (“Хрещення” Ю. Пульківа). А ось русявий хлопчина вирушає вперше до школи з букетом помаранчевого кленового листя (В. Шевченко “Першокласник”). Ось, наче в мареві (розмиті мазки), як спогади далекого дитинства, дітлахи біля ялинки (В. Чаус “Дитинчата наші”), а ось юний мандрівник снігами із санчатами (М. Корягін “Пашкіна зима”). Дивлячись на обличчя дітей, дорослі відвідувачі відчувають, що саме в цьому світі є цінності, яких не відбере ні байдужість чи злість людська, ні передвиборна колотнеча, ні економічна криза. Милуючись роботами, розумієш, що таке романтика засніжених дахів і зимової відокремленості, яку завжди несе сніг і холод, перервана святом, радісним єднанням людей (А. Калитко “Гуцулки біля церкви”, С. Крижевська “Колядники”). Різдвяні зірки, національні костюми, подарунки, добрі обличчя. Мабуть, саме важкості нинішніх буднів завдячуємо тим, що серед сучасних художників так багато звернень до церковної, духовної тематики, зображень Богородиці з Дитям. Що в матеріальному світі може бути святішим, лагіднішим, прекраснішим, ніж художнє втілення породіллі з немовлятком? Хай пробачать мені святотатство, але дивишся на ікону, на якій, напевно, зображена дружина художника, і звучить в уяві Шевченків рядок: “І буде син, і буде мати, і будуть люде на Землі…”Милують око і зображення закоханих пар, яких також чимало на виставці.У містично-прекрасному світлі постають перед відвідувачами, здавалося б, звичні київські собори (Д. Скорубська “Лавра”, О. Ольхов “Михайлівський собор у Києві”). Сні має безліч відтінків, робить будівлі урочистими.Є на виставці й гобелени, й вишиванки, і ліпнина, і скульптура. Деякі роботи виконані у своєрідній сучасній техніці, як-от “Білі квіти” М. Пікуля, втілені у техніці скла і ф’юзингу чи розшиті кольоровими намистинами святкові “Зайченята” І. Семенюк. Завітайте на виставку, і вона заспокоїть урочистою самодостатністю світу добра і краси, вилікує виснажену морозами й поганими дорогами душу, щоб Ви могли у мирі й гармонії порадіти Новому року, що настав. Щасливого знайомства з прекрасним!Матеріали підготувалаЛюдмила ІЛЬЄНКО
Read More«ГОЙ, НА НАШІМ ПОДВІР’Ю…»
Віра КИТАЙГОРОДСЬКАБуковинський святвечір такий самий строкатий, як дванадцять районів області (як і дванадцять місяців). Це глибоке язичництво молдовських і румунських сіл, первозданне напівмістичне християнство в гуцулів, всуціль господарське одкровення перед Богом і його челяддю у бессарабців.Усі до святого вечора готувалися заздалегідь. Ще до першого вжатого з власної ниви снопа з найкращого врожаю — діда чи дідуха (у різних селах по-різному). Це була приблизно середина серпня — жнивний вінець невтомного літа, яке збирало докупи всю людську працю. До того святенного снопа вся родина повинна була скласти по жмутку колосся, а хатній старійшина зв’язував його перевеслом. У цей час із дорідних житніх сніпків вичісували різдвяний околот, який мали стелити на глиняну долівку на святвечір. У кого не було доброго врожаю жита, заготовляли пахучого спасівного сіна чи потерухи — соломи разом із половою. До святого вечора сільські молодиці й дівчата повинні були спрясти вовняні куделі, клоччяні (з конопляного прядива) ляльки, пофарбувати їх у красильні й навити верстати для ткання верет, рушників, килимів, полотна на скатерки та сорочки. Хоч на п’ядь чи бодай на долоню мало бути заробленої основи, лиш би не пустої.За два тижні до святого вечора прали і крохмалили картопляним чи кукурудзяним крохмалем усі рушники, пілки, святошні сорочки, викачували кочавкою і “вбиралося” в хаті. Підлогу змащували глиною, що зберігалася у теплому запічку, і на ледь просохлу долівку стелили той серпневий околот, що вночі світився в хаті, як сонце. У цей же час “задиналися” вікна другою зимовою шибкою, між скло клали гіркою терміття із клоччя, а на нього — освячені писанки (щоб хатні душі вмерлих пізнали свою хату, як будуть іти вечеряти). Дехто чіпляв писанки над футринами вікон чи під мисниками. Готувалася нова, ще не прана, або лише раз на рік стелена скатерка-віянка з грубого полотна, переткана блакитним із червоним, жовтим чи скумпійовим перемітом на подністров’ї й червоним із чорним узором на підгір’ї та гірських селах.Заздалегідь у печі сушилася риба-таранька на дранці (тоненьких вербових дощечках), пшениця на кутю (в жодному разі не піхана, щоб не був обдертим рік), підсушувались до рум’яна гриби, пребирались сушениці з яблук, грушок, закаджених на лозниці слив, терну, свербивусу.Узвар варили за три дні, щоб добре настоявся. У печі притрушували його конопляним терміттям, що пахло ще від воріт. На жердині викладався святошний одяг, щоб “випрямився” зі скрині чи софи. Якщо у когось із дівчучків чи парубчаків ще не було власного кожуха, його обов’язково було вшити до дванадцяти років у місцевого кушніра, щоб не бути у великий празник у старій дранці.Розчину на святвечірні калачі замішували ранішньою водою у випаренім від скорому кориті. Калачі мали бути пісні, на виноградних дріжджах. Дрова на черені заготовлені давно, вже трохи і просушені. Добра ґаздиня та, яка вміла видобувати з кременя вогонь, іскри падали на мох, що збирали з кори старих дерев. За вогнем до моєї бабці Олі напередодні свят стояла черга. Виносили його з хати в полив’яних мисочках, прикриваючи від вітру долонею. Святвечірній вогонь у печі починався із запалених вербових гілок, збережених від квітної неділі. Ці калачі, на відміну від різдвяних, не змащували ні цукром, ні яйцем, мали бути білими, “як полотно”. Святвечірні калачі пекли на черені, на дні. Закладали їх у піч на вербовій чи липовій лопаті, посипаній кукурудзяним борошном. Різдвяні замішували на молоці чи на домашньому маслі, з яйцями. Випікали у шишкатих формах — великі пшеничні, прикрашені листям і півмісяцем. У давнину в селян не було цукру, тож аби дістати солод для печива, узвару та куті, відварювали кружальця цукрових буряків або трави-лукорцю. І тим узваром розмішували тісто чи страву.Кутя, пісні голубці, юшка з риби, чорнослив з рисом (рижом) умлівали в печі й “розмащувалися” звідти перед самою подачею на стіл. Але до цього ще далеко. Ще лиш ранок. Закипіла вода на купіль, і в дубовому чи сосновому цебрі купаються спочатку діти, згодом — батьки і стариня. Вбираються в чисті сорочки, святошні ґердани і коралі, зав’язують тернові хустки чи канадейки. На стіл настеляють сіно, на долівку — околот. Під скатерку на чотирьох вуглах кладеться часник і свячений мак. Посеред стола — три калачі для Святого Отця, Сина і Духа. Верхній калач прикрашається гільцем, вбраним цукерками, горіхами, марципанами, пиріжками з вишнями, повидлом і ще різним начинням. Ці три калачі стоять на столі аж до кінця свят — Йордана та Івана. Під кутю лазується велика глиняна косівська, чи ж ясська, чи сторожинецька, чи садгірська, чи вроцлавська миска, заздалегідь куплена для цього на ринку. Для того, аби гарно обправити святий вечір, треба від десяти до дванадцяти таких мисок, оздоблених турецькими равликами, мальованими або ж геометричними гуцульськими узорами…Розстелються заслінки перед образами на покуті, вбраному рушником з голубами (на подністров’ї), цирконо під густими чорнобривими кольорами у горах, тріпоче крильцями янгелик, вишитий на пілці гладдю під іконами. Пар із печі зринає під стелю і, здається, туди вже злітаються душі, що покинули колись цю хату.Бабця вносить до хати сухого васильку, чорнобривців, купчаків і повновиду калину. Вбираються калачі. Посередині — воскова свічка, довкола — васильок та квіти, пряники, цукерки і яблука.На другому куті стола мішається кутя. З лакорцем, розтертим у макітрі з чорної глини маком і горіхами, трьома ложками меду. Куті замішують вдосталь: на домашній стіл і для мисок з поманами. Зверху кутю оздоблюють вишнями, хрестиками з горошку, або ж половинками горіхів, або ж вареничками з капустою, грибами, картоплею…Завчасу порають худобу на обійсті. Увечері не можна заходити до хліва, бо в цей час маржина говорить між собою, і хто вчує ту розмову, може занедужати. Батько ходить з дітьми в саду з перевеслом та шукає дерева, які цього року не вродили. Перев’язує перевеслом, примовляючи: “Як не вродиш, підеш на дрова!” Згодом зачиняють на защіпку курятник і кучу, стайню і вівчарник. Усі постять до першої зірки, не беручи до рота і ковтка води.Стихає веремія суєти, коли на низькому небі з’являється перша зірниця. Всі стають поважними. Здається, спиняється серце. За стіл, вкритий дванадцятьма стравами (кутя, голубці, вареники, юшка з грибів та риби, мачальник з часником і маком, млинці з гречки, вушка з начинкою, печений бурячок, чорнослив, начинений горіхами, узвар), заходить батько, заносячи на покуть снопа (діда, дідуха), де вже гойдається й досі у гірських та передгірських районах солом’яний павук достатку. Запалено лампадку. Десь старійшина сім’ї підкидає ложкою кутю до стелі (Заставнівщина, Кіцманщина, Путильщина). Десь кутю підносять у сільничці (маленьке блюдце) на поличку під ікони. Вголос усі повагом промовляють молитву. Та перш ніж взяти до рота святої вечері, наймолодші несуть за поману калачі з мисками до найближчих родичів чи сусідів, бо душі померлих уже зачекалися.На дорозі з’являються перші перехожі з поманами. Йдуть похресники до хрещених батьків, фіни — до вінчальних нанашків, онуки — до бабів і дідів, якщо ті мешкають на стороні.На Кельменеччині та Сокирянщині такі помани зав’язували у ткані полотняні білі хустки, зв’язані чотирма кінцями навхрест. На Хотинщині вечерю носять (і нині) у великих полив’яних та емальованих мисках, наставляючи у них силу-силенну печива, цукерок, яблук, груш. А зав’язують ту миску двома рушниками чи терновою або суконною (битою) хусткою. До вінчальних нанашків ідуть іще й з подарунком: сорочкою, веріткою, баришем (канадейкою). Нанашки своїх фінів обдаровують теж подарунками, а в калачах від них між васильком та марципанами мають бути сховані гроші. Раніше срібняки від Франца Йосифа до Вікторії Терезії, а нині від 50 до 100 гривень. У горах калачі носять у великих спеціально витканих для свят тайстрах, які лаштують за плечима.Діточки до своїх хрещених ідуть з вузликами і на порозі промовляють: “Просили вас тато, мама і я вас прошу прийняти цю святу вечерю!” Хрещені їх обдаровують гостинцями, або ж садовлять за стіл і насипають повні кишені дріб’язку копійок.Старші люди ще пам’ятають, як колись хвіртки від прихожан на святвечір не зачинялись, на дорогах від перехожих було густо, двері скрипіли раз-по-раз. Одні міняли інших за столом, вкусивши бодай раз кожної з 12 страв. У такий вечір голосно не розмовляли, не чаркувались, говорили повагом і степенно, згадували перше недавно померлих найближчих, а потім і тих, хто наверстав на цю пору в пам’ять живих.Світла святвечірньої передріздвяної ночі не гасили. Вікон не застеляли. О дванадцятій годині до хати мають злетітися всі наші рідні з того світу душі, які звідтам відпускають двічі на рік: тепер та на Великдень. На стелі можна бачити крильця їхніх душ, вчути між соломи шурхіт їхніх ніжок, побачити у полум’ї свічі, як дихають вони поміж нас за святковим столом. Хтось із дітей тягнеться ручками до дивовижного півника з рожевою помадкою, купленою у Ленківцях на базарі. Хтось квоктатиме під столом у лозяному кошику із соломою, щоб сиділи у цім році квочки, хтось засинатиме під тихий щебет вуйни про новоприставлену Натальку, яка снилася їй зночі й просила вертута з бринзою. А хтось тихцем прилипне очима до шибки, визираючи, коли прийдуть дід з бабою до вечері, для якої всі живі хатні так дуже старали.Так буде, аж доки по півночі на город висиплеться, як з клоччяного мішка, верениця рідзвяних колядників і урве настояну тишу: “Звізда, вроди чудо!” І застигле перед вечерею серце затенькає часто-часто, як у горобчика.Низько-низько, аж під вікна спуститься виточений із міді у циганській кузні місяць, гойдатимуться на вербовому прутті здоровенні, як цеберка, зірки, дзенькатимуть об козячий-дерезяний ріг, плутатимуться у волоссі циганки-молдованки, підемалять вуса цісарським шандарям, заберуться під лейбики пейсатим жидам і застигнуть у таланках білих дідів-ведмедів, від гупоту яких стрясаються стіни і сиплеться солома зі стріх:А ми на сім подвір’ю,Гой-дай — Боже!..І так дванадцять разів по дванадцять. Рецепт рибної юшки на всіх гостейВзяти десять середніх дністрових рибин, висушених влітку в солі й сонці, прирум’янити у печі на дощечках з вербової дранки. Коли вони стануть дуже вже пахнути з печі, обережно вибрати разом з дерев’яним підносом. У полив’яний горщик з чорної глини на дно постелити шар дрібної картоплі, товченого часнику, дрібно нарізаної цибулі, круглого перцю, чебрецю. Зверху встелити шар риби. І так тричі. Заправити юшку підсмаженим борошном. Коли риба умліє, додати олії з підрум’яненою цибулею. Подавати можна і гарячою, і холодною.
Read MoreСКАРБНИЦЯ МОЛОДЕЧОЇ СИЛИ
Іван Гарасимович Просяник народився на хуторі Гриненки поблизу Батурина в старосвітській знахарській родині. Успадкувавши від батька-волхва глибоку шану до національних витоків, ще навчаючись у Ніжинському державному університеті, почав збирати народні оздоровчі приписи, що й лягли в основу книги “Дивосил” (“Каменяр”, 2001 р.). 2006 року побачило світ двокнижжя “Зело таємниче” (Ніжин, “Аспект-Поліграф”). Там само 2007-го вийшли друком казки “Золота грамота”. Називаємо саме ці книжки авторства Івана Просяника — авторські дослідження глибин українського древнього цілительства, розкриття язицької космогонічної системи з її неповторними міфами, легендами, що віддзеркалюють тісну сув’язь Людини й Природи.Отже, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член НСПУ, наш самобутній сучасник Іван Просяник на сторінках тижневика “Слово Просвіти” щедро відкриває нам скарби неперебутньої української сили. ДЖЕРЕЛО ЦІЛЮЩЕ Частина першаРоде предвічний, свят-Руси хранителю, Тобі ввіряю долю свою!*Наше подвір’я аж здригалося реготом роз’юначеним, хоч давно вже дідів укрили гіркі полини літ. Дразливими, бентежними хвилями котив той переграй тремткий вулицею, безсоромно переймаючи молодиць. І вони, розтинаючи багатими пазухами напоєний любистками день, ошаліло кидались геть по своїх дворах. Моїм тілом враз прокотилась висока, на захлип, хвиля студена, чиста. Бадьоро вдарила в стрімнини жил, омила серце — видихнуло радісно й заклично, сповнюючи бунтівною силою кров. Від наринулої радості аж в горлі заклекотало орло. Летом, мов пустельник до криниці жаданої Животворної, Святої, єдиної на сотні верстов! Криниці РОДославної, що правічною сув’яззю єднає тебе з таємним, рунічним світом давньої Руси, з тими живлющими сокотоками, що поїли тисячі й тисячі поколінь до тебе, омивали від скверни, від бруду чужинецького, додавали богатирської снаги, витязької доблести Синам своїм. Рідний доме! Рідна оселе! Пуповино моя! Хоч би де був, вона незримим срібножиллям мою спраглу душу живить. Оберігає, повертає в цей єдиний для мене центр Всесвіту, бо ж тут наРОДився й вперше осягнув, що Русич я ізначально-глибинної сутности, неповторної, величної, як батькові учти. Гріють вони мене своєю животворною потугою, невичерпною енергією, безкінечним завзяттям й по сей день. Кидаю наобахту хвіртку… Батькове товариство — обсипало ДРЕВО ЖИТТЯ плоди свої — гей як поріділо. І перлина суму ледь вловимого дощовою краплиною з вишневої галузки падає на денце мого серця. Бо ж — в Ирії Небеснім комарина душа неспинного реготуна, мого поводиря в світ змужніння, мого привчителя до потаємного світу жіноцтва діда Щиґіля. Немає й Аполона Васильовича — доброго бога з-понад богів, відчайдушного оберега нашого хутірця. Не чути діда Юхима — майстра з-поміж майстрів витьохкувати, викукурікувати, вихрюкувати — й мене цих прехитростей вчити, та так, щоб аж пси збігалися, півні, настовбурчивши пір’я, прямо в очі кидалися, а котиська аж казилися в любовнім шалі! І дід Платон не оскалиться шеймуватою посмішкою, оповідаючи про свого вуглисто-чорного бугая Ласуна… Немає й більше ніколи не буде. Всі вони подалися на одвічний Завершальний Шлях Ирію-Раю хліборобського. І, напевне, тепер споглядаючи з Височини веселе батькове товариство, що безжурно заряджає наше подвір’я конозистим сміхом козацьким, по-доброму заздрять, бо цей Світ, як Май-квіт.Та яке ж це сьогодні свято в нас?!А батько навстоячки підіймаючи мідного дзбана — грає яро, пускає бісики сонцю, — обводять зором враз вгамоване товариство пасічницьке:— Ну, дай, Боже, й нам такою мужською смертю померти! — вигукують так весело й задьористо, аж торопію.Про таку не вельми втішну подію та з таким невгасним жаром? Чи не всі ми, переступивши шістдесятилітній поріг, уникаємо цього слова, його холодності хмільно-п’янкої, що м’ята надвечірня в руках Богині Желі. А тут… — А он, Гарасиме, і твій скудент! — тицяє в хвіртку грубезною, як на дишлі картуз, п’ятірнею мерхло знайомий мені, геть лисий, від чого його довгообраза обличина на кормовий буряк скидається, дідище. Овва, сам Зиновій Гусло прибилися з батьківської пуповизни! На все село бджоляр — дві сотні колод. Правда, колгоспних, але…— Га?! — батько, неначе вітряк, повертаються всім тулубищем. Медівниця зрадливо хлюпає з ураз розвойдованих рук. — Га ж ти! — погрозливо зводять веслувату лівицю. — Га, кате! — вигукують відвологлим, на сльозі, голосом. — Місяць дому не стикаться!— Тату! Сесія ж! — жаль жалить мені плечі.— О! Ба, Гарасиме! Циція! — аж скинулися дід Гусло. — Не серчай! Я в таких літах за тими цяцями на край світу забігав. — Ну вже йди, йди сюди, — враз відтають батько. — Йди, збитошнику! Пом’янеш праведну душу знакомитого пасічника, друзяки вірного, ох! — тремка посмішка заскалює вже сіруватий, як в осіннього соняшника, татів вид. — Ох, і добрий козак був! Доброго засіву й доброго кореня!— Так отой корінь, хай йому абищо, й згубив Савку Микитовича, — підкидає жару дядько Вихтар. Наймолодший та найбуваліший. Тегеранську конференцію з такими ж, як сам, одчайдухами, охороняв. — Хотів усмак, да получилось не так!Мов з козацьких фальконетів смальнуло воднораз, горобці так й порскнули дощем з нашого подвір’я. А мені — хоч розірвись… матінка чаїться на ґанку, руками своїми несмілими лине навстріч. Сльози зволожили збляклі очі — неначе камінці, хвилею омиті, зблиснули дорогоцінно. Але їй дістається не син, а лиш охлялий студентський портфель та квапний доторк губів до тремтячої руки. Стоять, мов підбиту птаху, тулять правицю до сухеньких грудей…А тато вже дужать мені свій жбан, а діди дужать щирі розчулені усмішки, — отакими ж пишночубими й молодими були колись і вони, аж кров з кулаччя бризкала у відчайдухів, що одним лиш хвацьким прижмуром зводили дівчат з розуму!— Ну, царство небесне, але — Савці Микитовичу, — по-півнячому киркотить сухий, неначе вив’ялена рибина, закурінський пасічник дід Купріян.— Не розщитав, катюга, сили! — гримить, як ланцюгом по блясі, біловежівський дядько Ониня, і губи його сіпаються: чи то від жалю, чи то від захвату, — помер хе-хе-хе, Ониня, на молодиці… чужій!— Во! Во! Але не розщитав козак сили. Кореня в нашім віці ризиковано перетанажувати. Іскренно його тра’ підживлювати. Пестя в мене молодша, ой молодша, а чужим чоловікам не підморгує. Пасіка — це настоящий резерв чоловічої сили. Ось хоча б міль воскова… Вона не шкідник, а помічник! Беру, знацця, п’ятеро її личинок, не окуклених ще. Заливаю півлітрою первачку. Два тижні в теплі, в добрі стоїть. По двадцять крапель ранком й перед сном. Ого-го-го!— Та ж бо рясочки, рясочки, Ониня! — мружиться біловежівець.— Сава Микитович мені й нараяв. Насушив я її повну торбину, та й байде. Кинувся — мишва переточила. Еге, — думаю, — пользовита штука, значить. Юшечку приправляю, як взимі витамину немає.“Матінко!” — обривається серце на колький морозець. — Це ж шестопалівський дід Савка помер!” “А ти, думаєш, качур дурний? — зринули дзвонисті дідові слова, — сип йому рясочку, сип! Він од рясочки гратиме лучче. Пользовитіша од молок і медів — чоловічу силу повертає. Рідко коли запорожець в монастир удалявся, частіш обаблювався, щоб народ не переводився. Ось тоді ряска й ставала в пригоді. Це ж добре, як ти раз женитимешся, а як двічі! Та на молодій! Тоді рясочка — перша поміч. Чайну ложку діли навпіл. Ранком і перед сном — з медком, хай хоч і на кутні, а перемели. І при ревматізі вона дуже дєйствітєльна. Стакан на відро окропу. Попар ноги з півгодини. Витри, щоб аж горіло, бджоляним підмором. Обкушкай — і до ранку будеш стрибати, як цап. А якщо поперек схопило, тут ряску треба добре зволожити в торбинці, прогріти на пару й прикладати до хворого місця, утепливши смушком. А як схолоне той мішечок, знову підмором вишаруй тіло”.Отож, до слова, як настоювати підмор. В пасічників-нехлюїв навесні його хоч пригорщами греби. Проте втроє лікувальніший той, що взятий з медогонки під час липневого качання меду — бджола тоді має найбільше отрути. Засипають в посудину, заливають, щоб покрило, 40о горілкою, “закатують” металевою кришкою, обмотують чорною ганчіркою, виставляють на сонце на три тижні. А чи на теплій грубці тримають, бо отрута бджолина розчиняється при температурі близько 50 градусів. Потім цідять. Пити настоянку по столовій ложці тричі на день за півгодини до їжі: при аденомі передміхурової залози, при нефритах, гломерулонефриті. І що вкрай важливо — з дивовижними наслідками при зайвій вазі. Якщо ж спиртне вам небажане, зробіть напар. Столову ложку сухих бджіл (сушити в приміщенні, бо для сорокопудів це ласощі) залити півлітрою крутого окропу. Довести до кипіння й варити на повільному вогні дві години. Настоювати дві години при кімнатній температурі, вкутаним. Процідити. Вживати по столовій ложці тричі на день за півгодини до їжі при цих самих недугах. Зберігати в холодильнику. Щоб недуги покинули вас однозначно, сюди ж, як радять пасічники, варто підключити й трав’яний збір: 10 полупаних плодів шипшини, 40 г глухої кропиви, 10 г листя подорожника ланцетолистого та стільки ж листя травневої берези. Три столові ложки суміші залити в горщику півлітрою окропу, настояти три години в духовці. Обов’язково додати мед. Пити теплим по півсклянки тричі на день, в перерві між їжею. Саме так ви уникнете операції, яка часто закінчується ускладненнями. При ожирінні уже через два тижні вживання чудодійних настоянок набряки на обличчі, й загалом на тілі зникнуть. А наприкінці місяця зрадієте, відчувши легкість у рухах.Ще про ряску. Отой дорогоцінний, шестопалівського діда досвід (цілий консиліум народних цілителів збирався в нас на свята) живить мене й сьогодні. Щоб запобігти зимовій простуді та гриповій пошесті, до свого хитромудрого чаю з двох десятків рослин: верби ламкої (вона знезаражує тіло від вірусних отрут), гілочок смородини, ожини, малини, вишні, кореня-цвіту-листу суниці лісової, липи, звіробою, дивини скіпетроподібної багатоквіткової, чебрецю, бруньок сосни, травневого листя берези, первоцвіту весняного, кореня оману та алтеї обов’язково додаю чайну ложку ряски — як жарознижувального, потогінного, болетамуючого чинника. І, головне, активізуючого захисні сили всього організму. Безперечно, запорозькі характерники були вельми дивакуватими знахарями: що не кажіть, а сучасна медицина не використовує комариного жиру, або дощових червів, городньої сучки — картопляного медведчука, осиних гнізд… Ряска ж належала до шановних знадоб’їв. Бо в ній мікроелементів більше, ніж у хваленій моркві. Особливо в тій, у якої знизу листячко блідо-червоне, латиною — lemma gibba. Це ряска дідова, ряска горбата. Білка в ній більше, ніж у квасолі, особливо в рясці червеновосподій. За вмістом мікроелементів цьому маленькому дивові рівних немає: калій, кальцій, залізо, фосфор, магній, кобальт, бром, нікель, титан, марганець, мідь, цинк, ванадій та майже всі вітаміни, що зустрічаються в природі. Ось чому так селезень її полюбляє. Ось чому мишва трубить до цурочки. По правді скажу: батько частенько бавилися ряскою. В мене теж такий мішечок є, вже кілька літ. Як натраплю — вкину чайну ложку. А тепер, бачу, не для забави слід оновлювати цю селезневу здобич. “Діду, дідусю!” — потерпаю. Я любив шестопалівського пасічника, нашого храмового завсідателя. В чепурнім солом’янім капелюсі, в довгополій черкасці, рудочубий і рудовусий, для елегантності в жовтавих черевиках, через які він скидався на чепурного качура. Та головне, з цілою лопатистою жменею глиняних пищиків (дід гончарював), бо родом, здається, був звідкілясь із-під Опішні. Знайшло його молодюсіньке дівча біля порожнього вітряка, красивого та всього опухлого. Виходили кутком, і аж тоді він плачучи признався, що нікуди вертатися — весь рід вимер. А він і пасічник, і гончар, а на хуторі глини благодатні. Вирішили шестопалівці лишити його з дівчам отим, що згодом ощасливило молодого полтавця трьома синами.“Дідусю, дідусю, хто ж тепер тішитиме громаду своїми тонкими билицями?”* * * “Прицокотіла раз на польову пасіку молодичка по медок. А дід, шейма, до неї ґоґором: “Егей бо, молодичко, я тобі солоденького за так, але ти ж мені ще солодчого усмак!” — “Ой, дідусю, миленький, та я ж боюся!” — “Га, чого ж ти, дурненька, та боїшся? І од села далеко. І язик у мене на замку!” — “Та не села я боюся, не села, а що ви на мені дуба вріжете, бо я гаряча страх!”Далі буде._______________* Від редакції: стиль і правопис автора зберігаємо.
Read MoreКРИТИКАНСТВО НЕ ДОДАЄ НАДІЙ ЛЮДЯМ, А УКРАЇНІ — ІМІДЖУ
Такий лейтмотив прес-конференції Юлії Тимошенко за підсумками 2009 року Петро АНТОНЕНКОФініш року і “передфініш”, а відтак — загострення виборчої кампанії спонукали до чергової хвилі критики на адресу уряду, прем’єра і водночас кандидата в президенти. Тим паче, рік був особливим — роком світової фінансово-економічної кризи, яка не могла обійти Україну, більш того — вдарила по ній особливо сильно. Тож тим, хто критикує, було де розгулятися, а на адресу прем’єра — насамперед. Адже ось він, зворотний бік медалі, цебто найвищих державних посад, чи то Президента, чи прем’єра. З одного боку ти у всіх перед очима, чують кожне твоє слово, а з іншого — є ж на кого, як кажуть, “вішати всіх собак”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр не могла не відповісти на ці закиди. Єдине, в чому вона повністю згодна з опонентами, — криза особливо болюче вдарила по Україні з тієї причини, що всі попередні 18 років у нас, за великим рахунком, не здійснювали повномасштабних реформ, а була лише їхня імітація. Тому й кризу Україна зустріла далеко не в кращому стані.Водночас Юлія Тимошенко застерегла від критики “оптом” усього, наголосивши, що тут домінують суто політичні мотиви. І що така критика, радше критиканство, не додає оптимізму нашим громадянам, не поліпшує іміджу України у світі. Тому прем’єр постаралася вдатися до конкретики. Почала з не дуже веселої, але тверезої констатації: в період найтяжчого удару кризи на початку 2009 року промислове виробництво в Україні впало майже на третину. Особливо постраждали експортні галузі — металургійна, гірничодобувна, хімічна. Їх довелося просто витягувати з ями, і саме державі, уряду. Хоч ці ключові галузі в переважній більшості давно в Україні приватизовані й належать великому капіталові, здебільшого наближеному до опозиційних політичних сил, до реґіоналів. Тут прем’єр-міністр таки змушена була “перекинутися на політику”. Виявляється, коли цей “реґіоналобізнес” особливо “припекла” криза, олігархи просто розгубилися і прибігли по порятунок до “слабкого”, як вони його називають, уряду. З великими труднощами розробивши антикризову програму в галузях, урядові вдалося пом’якшити удар світової кризи, і цей сектор економіки поки що повільно, але піднімається.Ще складнішою була ситуація в будівництві, де падіння в пік кризи становило 50—60 відсотків. Підтримала цю галузь лише урядова антикризова програма. Уряд викуповував у будівельників так звані “довгобуди”, житло в незавершених будовах. Це дало змогу будівельникам, які отримали живі кошти, нарешті завершити будови. А майже 6 тисяч сімей пільговиків безплатно отримали від держави нові квартири. І це дало змогу, навіть в умовах кризи, створити й перевірити на практиці нову модель житлового будівництва, яка обіцяє за кілька років покінчити з довжелезними квартирними чергами. Бо, окрім прямої участі держави, буде розгорнуто кредитування насамперед молодих сімей для їхнього внеску в будівництво. Ідеться про створення спеціального державного будівельного банку, практикуватиметься надання кредитів без першого внеску, під чотири відсотки річних, з виплатою його за 25—30 років. Характерно, що цей досвід викликав зацікавлення на недавньому саміті СНД, і ним уже вирішили скористатися Росія й Казахстан. Варта уваги озвучена прем’єром урядова програма підтримки української глибинки, насамперед малих міст, селищ. Зараз вони вкрай занедбані в соціальному плані й отримали сумну назву “депресивних реґіонів”. До речі, найбільше такої “депресії” чомусь в областях, де при владі реґіонали. Уряд запропонував принципово новий термін — “перспективні реґіони”. Щоб це не було лише голим терміном, пропонують значні пільги інвесторам, що вкладатимуть туди кошти. А головне — закладено абсолютно новий принцип бюджетної політики: формувати бюджети на місцях, залишаючи там значні кошти. Усе це сформульовано в підготовленому урядом новому Бюджетному кодексі України, який подано до парламенту, але, на жаль, поки що він не став законом.Може, трохи несподівано, але доволі чітко прем’єр назвала основою економіки держави сільське господарство. Як виявилося за підсумками року, це майже єдина галузь, яка в кризу не зменшила, а навіть наростила виробництво. Майже повторено рівень рекордного врожаю 2008 року. 1991-го, на який часто люблять посилатися критикани, Україна отримала 36,7 мільйона тонн зерна. 2000 — 34,5 млн т, 2005 — 38, 2007 — 29,3, 2008 — 53,3, 2009 — 48,5. Киваючи на кризу, наші перелякані банки 2009-го майже перестали кредитувати селян. Довелося уряду, не маючи, звичайно, коштів на пряме кредитування, бодай закупівлями врожаю через урядовий Аграрний фонд підтримати село. У рік кризи країна змогла вийти на третє місце у світі з продажу зерна. На першому, звичайно, могутні США — країна продала 76,1 мільйона тонн зерна. Україна експортувала за кордон 24,9 мільйона. Можна вважати це і другим показником у світі, адже формально на другому місці Євросоюз, хоч 30,8 мільйона продали 27 країн ЄС разом. Стосовно українського села уряд на порозі радикальних реформ. Ідеться про принципово нове кредитування аграріїв, яких час виводити, як сказала прем’єр-міністр, із “фінансового голодомору”. Створюється Аграрний банк. А це — беззаставне кредитування на сім—дев’ять років, а не на квартал—півроку, як зараз. І не під грабіжницькі, а під чотири—п’ять відсотків річних. Уже почалося створення мережі збуту сільгосппродукції через так звані обслуговуючі кооперативи. Мета — відсікти посередників, що в кілька разів накручують ціни на шляху від села до міського прилавка. Наступний крок — новації у ставленні до підсобного господарства селян, яке продукує велику частину сільгосппродукції. Зокрема уряд розробив законопроект, за яким робота в цьому господарстві має зараховуватися у трудовий стаж для пенсій.Тезисно ще кілька позицій. Якщо за 2007 рік в Україну надійшло 28,5 мільярда доларів іноземних інвестицій, а за 2008-й — 35,7, то лише за три квартали 2009-го —38,5 мільярда. Саме в рік кризи вдалося відродити українське літакобудування. Знову масово надходять замовлення на наші літаки. Рік позначений також випуском нового танка “Оплот”, за оцінкою фахівців, найкращого у світі. Саме цього року введено в дію потужну Дністровську гідроакумулюючу електростанцію.Фінансовій ситуації прем’єр приділила особливу увагу, спробувавши розвіяти “страшилки” опонентів. Так, є дефіцит бюджету, державні борги. Але ось цифри, і найкраще у відсотках до валового внутрішнього продукту, бо надто різні масштаби економік. Так-от, очікуваний рівень дефіциту держбюджету України за 2009 рік становить 2,96 відсотка ВВП. Для порівняння: в Японії — 10,5, США —12,2, Франції— 7,0, Росії — 7,7. Чимало пристрастей кипить довкола зовнішнього боргу України. Адже 2009 року нам довелося виплатити 36,3 мільярда гривень, а сумарно з відсотками з обслуговування боргів — аж 50,6 мільярда. Але що то були за борги? На жаль, Україна напозичалася більше, ніж варто, в попередні роки. Конкретно — 36,2 мільярда гривень боргів (тобто майже три чверті) уряду довелося виплачувати 2009 року позик попередніх урядів. Характерно, зазначила прем’єр, що левова частка цих боргів припадає на час роботи урядів Януковича, якого дехто нині подає як “великого господарника”. Щоб не склалося враження, що все лакується, прем’єр зазначила, що криза, на жаль, триває. Не вдається суттєво підвищити рівень зарплат і пенсій, ледве виходить їх хоч якось індексувати на рівень інфляції. Істини заради прем’єр нагадала, що чимало країн заморозили або й знизили зарплати. А повертаючись до політики, зазначимо, що критикувати у нас навчилися. Невипадково переважна більшість кандидатів у президенти взяла на озброєння тези розпачу, мало не апокаліпсису, а відтак — потребу в негайному “порятунку” від намальованого ними “краху”. Рятівниками постають, звичайно ж, вони, наші кандидати. Ось тільки що дає і додає гола критика, розпачливе критиканство? Надію? Авторитету Україні у світі? Визнаймо, що 2009-й — рік уряду Юлії Тимошенко…
Read MoreНЕВІДОМИЙ ЮРІЙ ТЮТЮННИК
Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України виявив і розсекретив документи, що розкривають життя і діяльність відомого українського військового діяча, генерала Армії УНР Юрія Йосиповича Тютюнника.Більшість листів датовано 1921—1923 роками. Вони віддзеркалюють погляди Ю. Тютюнника на українську державність, становище української політичної й військової еміграції у Польщі та Румунії, здійснення антибільшовицької боротьби, умови проживання, особисті контакти і родинне життя автора. Юрій Тютюнник наголошував, що метою Української революції 1917—1921 років було національне визволення. Під час перебування за кордоном він вважав радянську владу в Україні окупаційною і вірив у можливість продовження визвольних змагань. Так, у листі від 27.07.1922 р. він писав: “…Я рахую, що рано ще тікати — не виключено, що доведеться ще активно (збройно) боротись за нашу державу”. В іншому листі до М. Полозова зазначав: “Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили Румунську границю кавалерією і уперто чекають прорива “Тютюнніковських банд”. Часом дивно буває, що вони нас бояться до цього часу. Але, коли бояться, то, мабуть, відносно наші сили не такі вже малі”.Після поразки Другого Зимового походу Ю. Тютюнник намагався підтримувати зв’язок із політичними і військовими діячами, які разом з ним брали участь у визвольних змаганнях, прагнув об’єднати українську еміграцію в Румунії й Польщі, українських повстанців, які опинилися обабіч польсько-радянського кордону. Задля цього їздив з території Польщі до Чернівців і Кишинева.Паралельно з політичною та громадською Ю. Тютюнник займався науково-просвітницькою діяльністю. Зокрема він став автором книжки “Перший Зимовий похід”, написав спогади про участь у революційних подіях 1917 р., збирав матеріали для повстанського альбому. Це знаходило відображення і в листуванні. Рукопис книжки “Зимовий похід 1919—1920 років” з авторськими примітками і правками теж є окремим томом “справи Тютюнника”, яка зберігається в архіві Служби зовнішньої розвідки.Листи до друзів і дружини Віри Андріївни показують Ю. Тютюнника в іншій, раніше не відомій іпостасі — як сентиментального і люблячого чоловіка, чуйного батька. У листах до дружини у квітні 1923 р. Тютюнник писав, що зробить усе можливе для вивезення родини за кордон. Однак здійснитися задуманому не судилося, адже 16 червня 1923 р. внаслідок чекістської операції Ю. Тютюнника схопили.Офіційно радянська влада заявила про добровільний перехід генерала на її бік. Однак у жодному з виявлених в архіві Служби зовнішньої розвідки України листів Ю. Тютюнника не йдеться про наміри припиняти боротьбу, а тим більше переходити на радянські позиції.Ці документи мають надзвичайно важливе значення, адже повертають історичну пам’ять про одного з найвідоміших, а разом з тим суперечливих діячів Української національної революції.Усі копії документів у цифровому форматі, а також окремі оригінали, виявлені Службою зовнішньої розвідки, передано до Українського інституту національної пам’яті, який забезпечить їхнє дослідження та публікацію.За інформацією УІНП
Read More