ВІТАЄМО З НОВОЛІТТЯМ! ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!

Любов ГОЛОТА,головний редактор “Слова Просвіти”Вітаю Вас, дорогі читачі!Перед Вами — 52-ге число нашого всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”. Ним завершуємо свій газетярський 2009-й рік, наші щотижневі зустрічі з Вами. У непростому інформаційному просторі, який не наважуюсь беззастережно назвати українським, наше видання має своє місце. І хоч воно не означене величезними тиражами з багатьох на те причин, ми знаємо, що кожен наш випуск потрапляє до людей небайдужих, з визначеною українською позицією, об’єднаних спільним бажанням працювати для національної культури, духовності, розвивати традиції 141-річної “Просвіти”, жити за тими критеріями, які визначили наші засновники, традиціями, що розвивалися і розвиваються наперекір багатьом обставинам. Ми свідомі того, що живемо в постгеноцидному, посттоталітарному суспільстві, де слово “демократія” часто вживається і сприймається у викривлених змістах. Сучасний українець потребує не лише задоволення своїх соціальних, але й екзистенційних потреб, а їх забезпечує культура. Саме завдяки національній культурі людина знаходить ті норми і правила власної ідентичності, які роблять її щасливою, дають відчуття опірності в конкурентному світі, можливість прийняти й передати культурний спадок роду і народу.  Отже, культура демократії й демократизм культури — одна з наших головних тем. Всі ми є свідками того, як олігархічно-політичні утворення, що грабують Україну, намагаються захопити не лише владу і капітали, але й культурні цінності, нав’язуючи населенню найнижчі форми так званої масової культури — виборчі, агітаційні шоу тому найкраще підтвердження. Те, що в Україні називають культурою, часто не сягає навіть норми пристойності; річ не в тому, хто переможе — біг-мак чи українська перепічка. Річ у тому, що рік за роком смаки українців перемелюють на жорнах шоу-бізнесу, пропонуючи “легку” музику, “легку” літературу, й ота, продумана політтехнологами легкість витісняє національну, аристократичну в дусі культуру, яка й витворила національні ідеали, спільні для всіх, а відтак — нашу цивілізаційну готовність до власної державності й незалежності. Сильними і щасливими не станеш, споживаючи “культурний продукт”, створений не талантами й інтелектуалами, а оплачену політичними партіями попсу. Все це, вкупі з настійно нав’язуваною ідеєю білінгвізму (“дві мови — одна країна”) руйнує слабкі ще позиції державної мови незалежної України, перетворюючи її громадянина на “мовного метиса, культурний гібрид, лінгвістичну химеру”, за визначенням російської письменниці Тетяни Толстої.Підміна культури і двомовність суспільства, крім всього іншого, ведуть до зміни, викривлення світосприйняття національної картини світу і самоідентифікації. Помножте все це на глобалізаційні процеси і Ви зрозумієте, що позиція “Слова Просвіти” і ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка невипадкова.“Слово Просвіти” від першого випуску — за українську Україну, за державну мову, за національну культуру, за ту політичну силу і за тих лідерів, яких можна означити епітетом національний. Наше українство не монологічне, а діалогічне — ми ведемо діалоги з нашими читачами й авторами, зберігаючи право кожного на свободу слова, совісті, переконань. Спілкуємося “в два голоси, в два серця”, але позиція наша спільна, про що свідчать Ваші листи, дорогі читачі. Дякуємо всім, хто надіслав нам відповіді на анкету, опубліковану в “СП”, ч. 41. Деякі Ваші пропозиції Ви побачите вже в першому числі 2010 року. Зокрема, рубрику, запропоновану лікарем-пенсіонером із Житомирщини М. І. Ступкою “Що ти зробив для України?” Саме так. Особисто кожен з нас відповідальний за те, що відбувається в нашій державі, й може багато зробити для неї на своєму місці — як професіонал і громадянин. Послідовність у діях, українська (громадянська, культурна, духовна, суспільна) стійкість якраз і творять оту екзистенційну атмосферу, виповнену радістю людини, яка усвідомлює свою невипадковість на цій землі. “Дякую Богові, що дав народитися мені українцем”, — сказав наш незабутній Олесь Гончар. Подякуймо й ми Богові, що народилися українцями в Україні, і робімо все, що можемо, аби й наші діти і внуки склали таку ж подяку, згадавши й нас, які цю землю, мову, культуру зберегли й збагатили.На думку політтехнологів, після виборів, коли ми оберемо того, на кого вони працюють, життя тільки розпочнеться. Або, коли їхніх господарів спіткає невдача, — одразу ж закінчиться. Але життя все одно триватиме, так само, як і раніше було, й після нас буде. Суть питання: яким воно буде, це життя? Яка його якість, яке наповнення соціальне? Чи українське це буде життя, чи суцільна криворізько-донбаська республіка? Чи благословлять, нарешті, люди своїх правителів-владців за людяність, за те, що вони робили й роблять для України?Кремль і його надзвичайно заклопотані українським життям після виборів вожді не приховують, що їм потрібна Малоросія. А нам, українцям, потрібна Україна. Тож віддаймо свої голоси Україні. А якщо Вас гризуть сумніви, запитайте себе: “А за кого б голосував Тарас Шевченко? А Леся Українка? А Микола Лисенко? А Борис Грінченко? А..?” Врешті-решт, вони творили життя, зберігаючи духовну рівновагу перед вічністю, а не перед виборами (читай — всіма тими, що переслідували, забороняли “Просвіту”, українську мову, культуру). І ми не думаймо, що коли не виграє він, вона, воно, то життя закінчиться. Всі ці роки просвітяни жили для України й Україною, а наш культурологічний тижневик послідовно здійснював свою роботу — ніс до читача українську думку, народжену в українському просторі, спілкувався з людьми, які щоденно творять українську цивілізацію, зберігаючи її традиції, її високу духовність.Шукаючи оновлень, ми залишаємося постійними в усвідомленні своєї місії — служити нації, Богові й Україні. Такими, разом з Вами, дорогі читачі, йдемо у рік майбутній, у прийдешнє. Рік 2009 завершився, гряде 2010-й. Будьмо разом! — кажемо Вам. Пам’ятаймо, що рік наступний можемо означити ще й як 7518-те українське літо. Життя продовжується! Колектив редакції “Слова Просвіти” щойно нагороджено за національною презентаційно-рейтинговою програмою “Діловий імідж України” почесним дипломом та срібною відзнакою 2009 року.  

Read More

ХТО ВИ, ДІДУСЮ?

Із дитинства пам’ятаємо хвилини очікування Діда Мороза на новорічних дитсадківських ранках, коли всяка нечисть — Баба Яга, Кощій Безсмертний, водяники та русалки тощо — перешкоджала приносити дітлашні подарунки. Ми з острахом дивилися на рум’янощокого діда в довгому червоному кожусі, побоюючись торкнутися його величезної рукавиці. Хто ж він, казковий персонаж  Дід Мороз? Де “народився”, хто його “батьки”? Адже не може людина, хай і казкова, бути без коріння. Олена ШУЛЬГАМій одинадцятирічний син упевнений, що Дід Мороз — це совєтізований Миколай, що саме в Радянському Союзі Миколая змусили одягти кожух, рукавиці й шапку, дали в руки патерицю й мішок із солодощами. Можливо, його переконання небезпідставні… Із Святим Миколаєм зрозуміло — це була реальна людина. Миколай Мирлікійський народився наприкінці ІІІ століття в Патарі й, отримавши великий спадок від батьків, таємно роздавав подарунки дітям бідняків. А ось Дід Мороз з’явився порівняно недавно — мабуть, років зо 100 тому. Його “народження” залишається оповитим таємницею, як і “родовід”. За однією з версій, появою червонощокого дідуся в довгому кожусі, підперезаному широким паском, завдячуємо російським письменникові Миколі Некрасову (поема “Мороз, Червоний Ніс”) і драматургові Олександрові Островському (п’єса “Снігуронька”). Але Некрасовський Мороз не був доброзичливцем, як і персонаж народних казок.За іншою версією, Дід Мороз у сучасному варіанті “прийшов” із Німеччини у 20—30-х роках ХХ століття. Тоді “предки” його можуть видатися нам ще менш шляхетними, подейкують, що “хрещений батько” Діда — Павло Постишев, головний ідеолог та пропагандист країни і кат за сумісництвом. Саме він напередодні Нового 1936 року наполягав на “запровадженні” ялинки, а з нею й Діда Мороза як альтруїстичного дідуся, що роздає дітям подарунки.  Наш Дід Мороз не самотній — у нього багато родичів. Серед багатьох рідних братів Діда Мороза — безперечно, Санта Клаус, Святий Ніколас. Це північноамериканський різдвяний дід, який приносить дітям подарунки на Різдво і складає їх у панчоху. Французький Дід Мороз Пер Ноель (Тато Січень) приїжджає не сам, а з компаньйоном — Пером Фуетаром, суворим дідом з різками, який стежить, чого дітвора заслуговує більше — подарунків чи покарання. Пер Ноель носить крислатий капелюх, курить люльку, а подарунки кладе не під ялинку, як наш Дід Мороз, а кидає в димар. Ось і з’ясовуйте самі, французькі хлопчики й дівчатка, кому який подарунок призначено.Австралійський Санта Клаус трохи кумедний, адже приїжджає він, кажуть, на скутері, а носить легеньку курточку і…плавки. Сердешному не до кожуха, бо ж в Австралії 1 січня — розпал літа.Італієць Бабо Наттале має компанію, якій позаздрить не один дідуган. Окрім нього, до слухняних дітей приходить добра фея Бефана і дарує подарунки. Неслухняним дістаються вуглинки від злої чарівниці.У Німеччині до дітей приходить Вайнахтсман (різдвяна людина) і залишає подарунки на підвіконні. Австрійський Сильвестр подорожує на оленях і входить у дім через димар.Монгольські діти чекають на Увгліна Увгуна, який приходить у супроводі Зазан Охін (Снігуронька) і Шини Жила (хлопчик Новий Рік). Усі вони носять одяг скотарів, бо в Монголії Новий рік збігається зі святом скотарства. Іспанський Тато Ноель до кімнати не заходить, залишаючи подарунки на балконі, тому, мабуть, іспанські діти рідко його бачать.У Греції й на Кіпрі діти чекають на Святого Василя. Згадайте, що український Новий рік припадає саме на Василя, ще й у колядці співається, тож, імовірно, саме грецький дід — найближчий родич нашого. Але це ще треба довести, бо в Данії подарунки дітям приносить Юлетомле, Святий Ніколас, у Китаї — Шо Хін та Шен Дан Лаожень, у Колумбії — Тато Паскуаль, у Камбоджі — Дід Жар (морозу там зроду не було), у Румунії — Мош Джеріле, у Сербії й Хорватії — Деда Мраз, у Чехії — Дід Мікулаш, у Голландії — Гусс Хіддінк, у Японії — Сагацу-сан або Одзи-сан, у Фінляндії — Йоулупукі, в Естонії — Йилувана, в Карелії — Паккайнен, у Норвегії — Ніссе, маленькі домовики у плетених ковпачках, що полюбляють солодощі. Але де живе ця велика родина? Дорослі й діти стверджують, що в  Лапландії — області Фінляндії, що розташована за Північним полярним колом, де незаймана казкова природа. Село неподалік містечка Рованіємі вважають резиденцією родини Санта Клаусів — Дідів Морозів. Саме сюди діти пишуть листи  із замовленнями подарунків. Цього року надійшло аж 4 мільйони таких листів! Лист від Діда Мороза зі зворотною адресою “Лапландія” на фірмовому Дідовому  папері ваша дитина також може отримати, але за це вже відповідає дядечко Інтернет. Сучасний Дід Мороз — хоч би де була його “батьківщина” — це добрий дідусь, якого дитяча уява наділяє найкращими, найшляхетнішими рисами. І Дід Мороз, і Святий Миколай, і всі казкові діди — це уособлення дитячої мрії, очікування дня — хай лише раз на рік — коли ці мрії можуть здійснитися. І хоч тепер ми дізнаємося не дуже приємні речі про дідуся з нашого дитинства, не варто викреслювати його із сучасного життя. Нехай наші мрії здійснюються, нехай Дід Мороз приносить на кінчику патериці диво, бо якщо на планеті буде більше щасливих дітей, то й життя стане кращим — хоч би й на один день. 

Read More

«ШЛЯХИ СВОБОДИ» ПРИВЕЛИ ДО НАГОРОДИ 

Леонід КОНОНОВИЧ — письменник, перекладач. Народився 1958 року в селі Красилівці Ставищенського району на Київщині. Навчався в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Автор книжок “Мертва грамота”, “Кайдани для олігарха”, “Феміністка”, “Повернення”, “Тема для медитації”, перекладів з французької творів Е. Дюркгайма, Ж. Мере, Ж. Бодріяра.Нещодавно отримав дві літературні премії. Про ці події та про творчі плани письменника ведемо розмову. — Леоніде Григоровичу! Цього року у Вас “урожай” на літературні премії? Ми Вас вітаємо з нагородами. Чи легше тепер буде, на Вашу думку, видавати книжки, чи збільшаться наклади? Адже раніше Ви слушно зауважували, що для того, аби “пропхнути” якусь річ до друку, треба витратити устократ більше енергії, ніж для того, щоб її написати.— Так сталося, що цього року Французький культурний центр в Україні відзначив мене премією ім. Григорія Сковороди за переклад роману Жана-Поля Сартра “Відстрочення” (це другий том із трилогії “Шляхи свободи”, перший вийшов три роки тому в моєму перекладі), а в грудні я отримав Обласну літературну премію імені Григорія Косинки за книжку новел “Повернення”. Усе це, звичайно, не вплине на книжкові наклади, — точніше, вони залишаться на колишньому рівні… Переклади, які є основною моєю діяльністю, замовляють видавництва, а вони керуються власними міркуваннями під час формування накладів. А власна проза, звичайно, знаходить читача, проте вона має трохи герметичний характер… Читати її можуть лише вдумливі люди.  — Однак вважаю, один із найсильніших Ваших творів роман “Тема для медитації” нагорода обминула. Ви навіть зробили висновок, що “український читач її не прийняв”, що з нею запізнилися років на двадцять. А на мою думку, книжка просто не дійшла до читача. Адже тисяча примірників для України — це навіть не крапля в морі, а сльозина. Це один із найкращих філософських творів про Голодомор. Чи збираєтесь її перевидавати, поширювати? Чи зустрічаєтесь із бібліотекарями, вчителями?— Не такі й малі були наклади цієї книжки… Річ у тому, що її двічі перевидавали по тисячі примірників, а третє видання зробили за державною програмою підтримки української книги. Тож, гадаю, сумарний наклад сягає приблизно десяти тисяч примірників. Книжка отримала певний розголос, надто ж останніми роками, коли в Україні почали говорити про Голод 33-року… Але, звичайно, я запізнився з нею. Цей роман міг би сягнути своєї мети на початку 90-х років, коли ще живі були свідки тієї трагедії. А тепер це все марно…— Чому Ви так гадаєте?— Тоді живі були і кати, і жертви. Ще живі були голови хлібозаготівельних комісій, уповноважені, партійні секретарі, активісти — одне слово, ті, хто вбивав людей 33-го року. І жили на світі люди, які дивом уціліли під час Голоду. Тому важливо було, аби прочитали цю книжку, — вони зрозуміли б, про що в ній ідеться. І вона стала б для них відновленням справедливості, нехай ілюзорним, символічним, але вони зуміли б це оцінити. Для них важливо було, аби хто-небудь сказав правду про Голод. У цій книжці я писав про 33 рік у своєму рідному селі Красилівці. І викладені в ній лише реальні факти, те, що розповідала моя бабуня та її подруги, які пережили той рік… Якби мої односельці з того покоління прочитали цей роман, то зуміли б оцінити його. Але вже не прочитають… А сучасному читачеві ця книжка просто незрозуміла. Щойно вона побачила світ, як отримала зневажливі, часом і глумливі відгуки. Коли її висунули на здобуття Шевченківської премії, почали казати, що я для того й написав її, щоб отримати копійку… Навіть декотрі мої приятелі-письменники в Шевченківському комітеті зненавиділи мене за цей роман. Одне слово, реакція на нього була неадекватна… Одного не можу втямити: невже ніхто не зрозумів, що цей твір постав із величезної й неспокутної провини перед пам’яттю тих, кого убила партійно-радянська наволоч? Невже не зрозуміло, що це намагання хоч якось відплатити за ту трагедію?— Ви не любите комуністів?— А за що їх любити? За те, що 33 року Красилівка вимерла на три чверті? Що людей живцем закопували у землю? Що сільські активісти вбивали посеред білого дня? А хто зараз керує Українською державою — хіба не колишні члени КПРС? Адже за членство в цій фашистській партії вони повинні сидіти у тюрмах… а натомість займають найвищі державні посади! Коли кажу про це, то дехто зауважує, що, мовляв, чимало людей тієї пори вступало до партії просто так, не з ідейних міркувань… У зв’язку з цим згадується один випадок. Ще як був я школярем, здається, навчався в дев’ятому класі, в ставищенській районній газеті працювала молода студентка-заочниця. Я приятелював із нею, бо писав тоді вірші й ходив до редакції. Якось на сторінках газети з’явився її нарис про одного з колишніх голів колгоспу… Описала вона і його, і те, як він розповідав про розкуркулення, і про хлібозаготівлю 33-го. Пам’ятаю фразу: “І тяглися до райцентру хлібні валки з червоними прапорами…” Прочитала ту статтю моя бабуня та й каже: “Хліб возами вивозили, то правда, а мерців і підводами не могли вивезти — трупи лежали по всьому селу…” Я тій дівчині й розповів про це під час наступної зустрічі. І яка ж була її реакція? Вона страшенно обурилася! Який голод… Та ніякого голоду не було, це антирадянщина, забудь про це! А згодом вона виїхала і, як я потім дізнався, вступила до КПРС і зробила непогану кар’єру… Можна було б не згадувати цієї історії, та ось минуло понад тридцять років, і в “Літературній Україні” з’явилася її стаття, присвячена річниці Голоду. Нічого не лишилося від тієї правовірної комсомолки — тепер вона з тим-таки обуренням пише про “катів українського народу”, “геноцид” і “страждання хліборобів”… Отак вони всі перефарбувалися, ці капеесесівці… Хто вчора був фашистом, сьогодні став патріотом.— Ви регулярно буваєте у Франції. Як ставляться Ваші закордонні колеги до українців, до української літератури?— Та ніяк не ставляться. Вони просто про неї не знають. Україна для них — це держава, що стоїть поруч із Угандою чи, скажімо, Ефіопією… Французи — дуже великі патріоти власної мови і культури, тож для них усі інші нації малі. Вони поважають тих, хто працює на їхню культуру, перекладає їхніх авторів, але українська література для них просто нецікава. А причина знову ж таки в тому, що наша держава не пропагує своєї культури в світі, не фінансує програм перекладу вітчизняних письменників іншими мовами. Доки Україною керуватимуть колишні комуністи, в цій державі не буде місця ні українцям, ні національній культурі.— Знаю, що захопилися творами для дітей, козацькою тематикою, створюєте образи сильних героїв. Які досягнення в цій царині? — Торік у видавництві “Грані-Т” вийшла моя книжка “Пекельний звіздар” — поєднання фентезі з козацьким вестерном. Угода передбачала роман із трьох таких книг, та коли я написав другу частину, видавництво почало робити все, аби припинити зі мною угоду. Керівництво “Граней” висувало різні, здебільшого надумані причини: антифемінізм у цьому творі, й лайки там забагато, і сцени насильства… Але найдужче їх розлютила українська мова. Де це, кажуть, ви взяли такі слова: галайстра, бахмат, надисати, ґзитися? Ми, кажуть, не знаємо таких слів, це якась говірка… ідіть звідси геть! Ну, та це не перший конфлікт у мене з мовних питань: майже всі українські видавці — люди, м’яко скажемо, неписьменні, а корчать із себе великих панів… І як з’ясовується, що вони чогось не знають, то винен автор. Чого це він, мовляв, так зробив, що випливла їхня некомпетентність?.. Другу частину того фентезі опублікував журнал “Сучасність” у 12 числі за 2009 рік. Хто захоче переконатися, що ні лайки, ні насильства, ні тим паче ненависті до жінок там нема, нехай прочитає той твір — називається він “Чигиринський сотник”.— Якось Ви казали мені, що читаєте майже все, що виходить друком в Україні. Кого вважаєте найкращим з-поміж сучасних українських письменників?— Важко відповісти на це запитання. Бо якщо скажу, що найкращий письменник — я, то це буде нескромно, якщо ж скажу, що не я, — це, звичайно ж, буде неправда. Тому промовчу. 

Read More

ОБЕРЕЖНО: СЛОВО

Щодня ми вживаємо різні слова. Це так звично, що часто й не замислюємося ні над тим, що говоримо, ні над процесом мовлення. А поетичні вислови на кшталт “М’які слова і камінь крушать” (народне прислів’я), “Огонь в одежі слова” (Франко), “Слово, моя ти єдиная зброє” (Леся Українка) чи “Мова — явище космічне” (Павло Мовчан) сприймаємо як художній образ. Насправді вчені дедалі більше переконуються, що слово може зцілювати, руйнувати і вбивати в прямому значенні. Цими днями потрапила на лекцію Олександра Пономарьова, інженера-дослідника з Полтави, який розповів багато цікавого. Коли навчався у Санкт-Петербурзі, група студентів провела експеримент. У приміщенні стояли квіти, підключені до датчиків. Студенти по одному  заходили до кімнати, дехто зривав листя чи квіти. І саме на них рослини негативно реагували, коли ті з’являлися наступного разу. Коли хтось говорив квітам привітні, лагідні слова чи образливі —  рослини також реагували по-різному.В іншому експерименті до порожньої кімнати заходили за чергою студенти. У людини, яка повторювала сотні разів гарні слова, з’являлася сила, енергія, гарний настрій, бажання працювати. Під час повторення сотні разів (двісті, триста — хто скільки витримає) лайливих слів здорові хлопці втрачали силу, навіть непритомніли.Олександр Федорович зацікавився цим явищем і присвятив життя дослідженню. У Московському авіаційному інституті вивчав ергономіку (науку, яка покликана створювати комфортні умови людської праці у будь-якому середовищі), космічну медицину.Зацікавився, чому на людину впливають замовляння, як лікують знахарки. Вивчав нумерологію (адже Піфагор вважав, що числа правлять світом), порівнював абетки різних народів. Вивчаючи історію, помітив, що коли до влади приходять правителі, які хочуть змінити “правила гри”, нерідко починають з того, що змінюють граматику. Так вчинив Петро І, Микола ІІ, більшовики. Помітив подібність у написанні літер алфавіту з людськими органами, досліджував, який звук відгукується в певному органі. За словами Олександра Федоровича, лікар Олександр Харченко дослідив, що в людини в горлі є кісточка, вібрації якої налаштовані на те природне середовище, де людина живе. За вимовою, звучанням слів можна визначити, звідки родом та чи інша особа. Про це знають мовознавці. Класичний приклад наводить Бернард Шоу в “Пігмаліоні”. До речі, коли я навчалася в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, викладачка української мови професор Ніна Тоцька з кількох слів чітко визначила, що моя вимова сформувалася в селі Великі Сорочинці на Полтавщині.Олександр Пономарьов винайшов власну теорію аналізу слова. Вона надзвичайно складна, йшов до неї, використовуючи ряд Фібоначі, золотий переріз, інші наукові поняття, витратив на це десятки років. Дійшов висновку, що наша абетка повністю відповідає структурі ДНК. Тобто що у світі все взаємозв’язане, і кожне слово має сакральне значення. За допомогою абетки може розшифрувати значення кожного сакрального візерунка у стародавніх вишивках. Спеціальна вишивка на сорочці та стрічці захищає його від комп’ютерного випромінювання. За назвою, написаною кирилицею, може розповісти все про будь-який предмет чи істоту.Дослідники стверджують, що в прізвищі людини закодовано завдання роду, ім’я по батькові розшифровує завдання цієї особи, а ім’я — інструмент для виконання завдання. Якщо людина виконує завдання, для якого послана в цей світ, вписується в ритм природи — життя складатиметься щасливо і вона не хворітиме.До речі, про лікувальні властивості живого слова здогадуються й медики. Київський лікар Олександр Філатович розробив метод Інформотерапії Живим Словом. Метод ґрунтується на багаторазовому повторенні Звуконів і Цифронів, які містять позитивні програми діяльності, наприклад: “Плануємо, малюємо, реалізуємо. Енергію події матеріалізуємо. Законів Всесвіту дотримуємось. Надихайте!”Багато пацієнтів свідчить, що лише словом за певний час вилікували різні хронічні хвороби, а хто читав ці настанови в саду, там пишніше цвіли дерева і був кращий урожай.А Олександр Пономарьов стверджує, що у Всесвіті немає законів суперечності й заперечення, закони Буття такі: Закон Діалогу, Закон Взаємодії, Закон Переходу кількості в якість і Закон Любові, який об’єднує три попередні.Під час новорічних та Різдвяних свят саме час подумати, як втілити ці мудрі закони в життя, стати не руйнівниками, а творцями, жити в гармонії з собою, близькими та світом. Матеріали підготувала Надія КИР’ЯН

Read More

НОВОРІЧНА ПОГОДА: МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Чи згадуєте свою найкращу зиму? Оті дитячі снігові фортеці, веселе катання з друзями на санчатах, неймовірно красиві візерунки від ковзанів на замерзлій річці, гарячий чай біля заледенілого вікна і чудові засніжені краєвиди. Усі новорічні  спогади починаються із справжньої зими зі снігом і невеликим морозцем, бо слова “зима” і “сніг” постають в уяві як синоніми, і звучать вони ніжно й позитивно. В Україні останніми роками зими малосніжні. Та в новорічну ніч ми чекаємо  пухкого снігу, здається, що разом з ним на землю спадає атмосфера радості й сімейного затишку. Святкового ранку мріємо побавитися в снігових кучугурах із дітьми. Наталія АНТОНЮКЗа даними Українського гідрометцентру, за 130 років метеорологічних спостережень погода зрідка балувала сніговими подарунками на новий рік, а незвичайних погодних умов, наприклад сильного граду чи блискавок, на щастя, зовсім не було. Єдине новорічне свято, що виокремлювалося незвичною погодою, —   1895 року  — був густий туман і дощ.Найтовстіший шар снігу з’являвся в новорічні ночі 1893, 1932, 1939, 1971 рр. — 10—14 мм та 1986-го — 16 мм. Найчастіше в Києві новорічної ночі випадає невеликий сніг, стовпчик термометра опускається на позначку 2—9° морозу, місцями до —15° і дме північно-західний вітер 3—8 м/с. Із 1879 року, як засвідчують метеорологічні щоденники,  лише три десятки новорічних ночей були із помірною температурою — трохи нижче 10° морозу. Теплою погода була у двадцяти випадках, зокрема у 1921—23, 1994—1995, 2004—2007 роках. Зовсім недавно ми відчули на собі “антиідеальний” Новий рік, коли погода не розщедрилася бодай на невеличкий сніг і приємний морозець. За даними Українського гідрометцентру, в Києві та деяких областях України новий 2007 рік став найтеплішим за всю історію спостережень: вдень 1 січня температура повітря становила 6° тепла. Саме січень 2007-го виявився найтеплішим, адже середньомісячна температура становила +2,2°, вдень досягала 3—11° тепла. Найхолодніші новорічні ночі траплялися давно, зокрема в Києві  1909 та 1970 років, коли стовпчик термометра показував 24° морозу. Холодно було новорічної ночі в столиці  1889, 1896, 1901, 1908, 1931, 1963, 1979 років, коли термометр зафіксував понад 20° морозу.Отже, пані погода — милостива і не пускала “сибірських морозів” у новорічну ніч? Однак лютувала вона згодом. Саме в січні у різні роки зафіксовано абсолютні значення мінімальної температури: 30—37° морозу в Сумській, Чернігівській областях, в Карпатах до –40°, у Славському на Львівщині й Луганську до 42° морозу, на півдні Криму 15—24° морозу, на Київщині 33—40° градусів морозу.Холодним і сніжним на Київщині був січень 1987 року, коли на метеостанціях Баришівка й Бориспіль було зафіксовано 40° морозу, а висота снігового покриву сягала 60—80 см. У Києві найнижчі позначки спостерігалися 7 і 9 лютого 1929 року –32,2° морозу, 11 січня 1950-го –31,1°, 8 січня 1987-го  –26° морозу. Найхолоднішим  залишається січень 1942 року, коли в Києві середньомісячна температура була аномально низькою — 15° морозу.Погода іноді полюбляє гратися з нами. Так, новорічний настрій і налаштування на теплу погоду після новорічного свята 2006 року швидко зіпсувався. Січень того року виявився одним із найхолодніших, адже температура вночі знижувалася до –20—27°, вдень до –17—21°, висота снігового покриву була 1—7 см. Як зазначила Зоя Олійник, провідний синоптик відділу метеорологічних прогнозів Українського гідрометцентру, найідеальнішим Новим роком можна вважати 2002-й, коли вулиці міста вкрилися пухнастим шаром снігу, ніч була ясною, а стовпчик термометра показував оптимальні зимові градуси. Як бачимо, погода не підносить у новорічну ніч незвичайних сюрпризів, однак вона залишається непередбачуваною:  одного Нового року ми захоплено спостерігаємо за м’якеньким снігом, іншого — роздратовано човгаємо мокрими вулицями, ще колись — мерзнемо і боїмося виткнути носа за двері затишної домівки. Чому погода грається з нами, які “сюрпризи” готує на майбутнє, розповів кореспондентові “Слова Просвіти” начальник Українського гідрометцентру, кандидат географічних наук  Микола КульбІда.— Миколо Івановичу, розкажіть про специфіку вашої діяльності й особливості роботи УКРГМЦ.— У Гідрометцентрі працюю з 1977 року, жодного разу не змінював місця роботи. Обраний фах подобається, попри те, що потрібно бути дуже відповідальним й точним. Прогнози погоди треба робити в стислий термін, що вимагає постійної зосередженості.Український гідрометцентр, попри стереотипи, що ми займаємося лише прогнозуванням умов погоди, займається іншими важливими речами: прогнозуванням гідрологічного режиму річок і водосховищ, агрометеорологічних умов вегетації сільськогосподарських культур і формування їхньої врожайності, метеорологічних умов забруднення повітря; забезпеченням органів державної влади, інших споживачів інформацією загального користування про гідрометеорологічні та метеорологічні умови забруднення повітря, прогнозами і застереженнями про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, різкі зміни погоди тощо. — Чому різні інформаційні джерела подають різні прогнози погоди?— Частина теле- і радіоканалів відмовляється з нами співпрацювати. Не тому, що вважають УКРГМЦ некомпетентним, а через бажання заощадити. Джерела інформації Першого Національного, “5 каналу”, якоюсь мірою “1+1” тощо — Інтернет, у якому журналісти механічно добирають прогнози погоди з різних сайтів.Але прогнози національних метеорологів будь-якої країни значно точніші від тих, які розміщують в Інтернеті. В електронній мережі можна просто провести розрахунок за математичною моделлю, яка не враховує місцевості, висоти над рівнем моря, фактичної погодної ситуації, й тому має значні похибки.— Чи може вплинути глобальне потепління на те, що в Україні зменшиться кількість снігу?— Глобальне потепління — це не міф, а реальність, підтверджена чіткими даними. Якщо приблизно 50 років тому взимку в нас дули потоки з Арктики, то зараз — західні з теплим атлантичним повітрям. В Україні за 100 років температура в середньому збільшилася на 0,7°. Але якщо брати останні 20 років, то піднялася на 0,3°. Це свідчить про те, що темпи підвищення температури збільшуються. Найстрімкіше потепління виражається з початку 80-х років і триває досі. А десятиріччя 90-х було найтеплішим за всі періоди метеорологічних спостережень. Найбільш виражено потепління відбувається в холодну пору, що стало помітно останніми роками. Тенденція зростання температури збережеться, адже природа має значну частку інерційності процесів. Ця інерційність не припиниться через рік-два, адже це як завести маховик, потім зупинити двигун, а колеса ще довго крутитимуться. Ситуація, коли діти не покатаються на санчатах, можлива не через 100 років, а через 20—30, коли снігу в Україні випадатиме мало. Середня температура січня за останні 20 років у Києві зросла на 2,5°. Якщо таке зростання буде й у наступні 20 років, то середня температура  січня дорівняється температурі листопада. А чи часто ви бачили сніг восени? Лише один випадок можу згадати, коли наприкінці 80-х у жовтні випав ранній сніг, що тримався до кінця зими. — Чи характерні для України природні аномалії? Які Вам запам’яталися?— Природних аномалій і стихійних явищ в Україні надзвичайно багато. Мені запам’ятався 1995 рік, коли через територію Запорізької, Дніпропетровської, Черкаської, Київської областей протягом одного дня перемістилося кілька смерчів. Незвичайна ситуація для України, коли одного дня виникло стільки природних стихій, тим паче, що кількість смерчів за рік — чотири—п’ять. Через те, що осінь стала довшою, рослини почали пізніше входити в зимовий спокій. Провокації погоди викликають і цвітіння дерев, і появу бруньок. Часті в Україні кульові блискавки. Це явище цікаве, однак мало фіксоване й до кінця не розгадане. — Ви — метеозалежна людина? Чи досліджує Український гідрометцентр вплив погоди на самопочуття?— Я не метеозалежна людина, що спричинено специфікою моєї роботи. Знаючи прогноз погоди, готуюся зо змін, налаштовуюся на погодний ритм і не боюся  природних аномалій. Український гідрометцентр розробляє методику, яка дасть змогу конкретніше прогнозувати зміни та вплив метеорологічних параметрів на самопочуття людей. З наступного року енергійніше візьмемося до праці, а згодом розповсюджуватимемо цю інформацію.— Які нові роки Вам найбільше запам’яталися і що Ви хотіли б побажати читачам “Слова Просвіти”?— Запам’ятався 1979-й, коли я ще інженером-синоптиком чергував в УКРГМЦ у новорічну ніч. Із Європи з величезною швидкістю через Україну переміщувався глибокий циклонічний вихор, який викликав інтенсивні снігопади, страшенні хуртовини, штормові вітри. Найприємніший для мене був 2007 рік, коли ми з колегами поїхали в Славське на Львівщині, де піднялися на вершину гори. Внизу була температура +5, +6, а на горі — хуртовина, ми ледь бачили одне одного. Приємно було провести Новий рік зі снігом у той час, коли ніхто його не бачив.Бажаю читачам “Слова Просвіти” щасливих зимових свят, позитивного настрою в новому році й хорошої погоди в житті!  

Read More

CУЧАСНІ ЛЯЛЬКОВІ ПРИГОДИ

Напередодні Нового року завжди хочеться нових яскравих вражень, а вільний час різдвяних канікул надає можливість розширити світогляд, побачити щось нове самим і показати дітям. І Київський академічний ляльковий театр на вулиці Грушевського — саме таке місце. Навіть будівля його — це вже видовище. Казковий будинок із середньовічною атрибутикою. Про вистави театру розповів керівник його літературно-драматургічної частини Ілля ПОВОЛОЦЬКИЙ. — Ілле Яковичу, коли було побудоване приміщення театру, таке чарівне, як намальовані палаци з дитячих казок?— 2005 року ми в’їхали в це приміщення, яке було побудоване під патронатом Олександра Омельченка. Спорудження цього театру тодішня мерія сприймала як святу справу, тож побудували його за рік. Палац витримано у стилі європейської архітектури, але з елементами київської — він трохи нагадує будинок Ричарда на Андріївському узвозі. Приміщення має дуже інтелігентний вигляд, воно зовсім не схоже на неоковирні будівлі Майдану. Наш театр — один із найстаріших у Києві, його було зорганізовано  1927 року при Київському ТЮГу. Тоді він мав ім’я Івана Франка. Сьогодні це театр на Липках.— Розкажіть, будь ласка, за яким принципом підбираєте репертуар театру. На кого розраховані лялькові вистави — на дорослих чи дітей? — Якщо серйозно говорити про драматургію для нашого театру, та й драматургію загалом, то її зараз просто нема. Хоч і проводяться різні конкурси на кшталт “Коронації слова”, журнальні (проводить “Дніпро”), там можна ще натрапити на дитячу драматургію, але для нас п’єс зовсім немає. Навіть радянська влада проводила конкурси на найкращу п’єсу за участю Спілки театральних діячів, Міністерства культури. І з’являлися нові прізвища, відбувався якийсь рух. Зараз можу відзначити тільки драматургічну творчість нашого патріарха Всеволода Нестайка і Нелі Шейко. Дві її п’єси йдуть у нашому театрі: “Яви нам ангелів твоїх” про дитячі роки Ісуса Христа та “Пригоди козака Голоти”. Також Юхим Чеповецький, що живе у США, —  наш автор. Зараз від традиційної лялькової драматургії ми відійшли. Поставили “Русалоньку” за Андерсеном. П’єсу, написану для ТЮГу, ми адаптували для лялькової вистави і застосували у ній маріонетки, яких раніше у нас майже не було. Маріонетки не можуть передавати активну дію, тому вистави, в яких “грають” ці ляльки, — епічні, ліричні. Такі вистави краще сприймають дорослі, ніж діти. Відвідувати наш театр можна з трьох років, до того ж, однаково цікаво і батькам. Є в нас і суто дорослі вистави: “Лісова пісня”, “Декамерон”, “Божественна комедія”, “Біндюжник і король”, наприкінці січня чекаємо на прем’єру — “За двома зайцями”. — А новорічний репертуар у вас є?— Як тільки наш театр оселився у новому приміщенні, ми вирішили показати найкращі вистави, напрацьовані доти. Відтоді вистави змінюються, але традиція залишилася. Цього року на глядачів чекають: студентська вистава “Бременські музики” (за братами Ґрим), “Лис Микита” (за Іваном Франком Ярослава Яроша), “Пан Коцький” Сергія Брижаня та особлива новорічна вистава “Пригоди дідуся Мороза” Євгена Новгороднього. Ця вистава, як і більшість новорічних казок, побудована за допомогою кліше: позитивні герої готуються до зустрічі Нового року, а негативні  персонажі намагаються їм завадити. Але врешті-решт перемагає добро, і наші герої щасливо святкують. Сюжет новорічних пригод може варіюватися, але фабула залишається незмінною. Ітиме в нас інтермедія “Дід Мороз”, пов’язана з історією свята.“Бременські музики” — сюрприз від нашої молодої зміни. Там оспівано пригоди вільних молодих музик, і мораль вистави проста: палаци ніколи не замінять свободи. “Лис Микита” — вистава сатирична, навіть з елементами політичної сатири, але весела, в романтичній формі. Лис Микита виходить переможцем і героєм з усіх життєвих колізій. П’єсу “Пан Коцький” написав Сергій Брижань — головний режисер Хмельницького театру ляльок. Він робить сучасні постановки. Сюжет, трохи схожий на сюжет народної казки, побудований на тому, що кіт поїв трохи людської скоромної їжі й перестав ловити мишей. Хазяїн хотів за це його викинути, запхав у мішок. Але кіт утік і з’явився в місті, а всі подумали, що це якийсь новий пан. Завжди дуже цікавий момент несподіванки. У “Пані Коцькому” є німа сцена подиву, як у “Ревізорі” Гоголя. А кіт виявився нахабою, скандалістом, індивідуалістом.— Діти все це розуміють?— Дитячий театр — це дидактична установа у кращому сенсі цього слова. Ми нічого не нав’язуємо, не насаджуємо моралі, але в тому і весь секрет, щоб в ігровій, цікавій формі за допомогою художніх засобів донести до глядача розумне, добре і вічне, змусити задуматись над життям і самостійно дійти висновків. Правда, інколи перед початком вистави ваш покірний слуга або наш педагог виносить “мораль” до вистави. І про те, що діти прийшли до театру, про те, що це  особливий вид мистецтва, як треба поводитися. Діти добре знають це, і коли їх зі сцени запитують, чи можна під час вистави розмовляти, їсти, спілкуватися по телефону, дружно відповідають: “Ні!”Специфіка лялькової вистави полягає в тому, щоб ляльці повірили, вбачаючи у ній її персонажа. Тому на сцені має відбуватися напружена дія, бо не так цікаво спостерігати, як ляльки розмовляють.— Але ж п’єси бувають різні…— Це не залежить від жанру. Просто манера поведінки в ляльок різна. У детективах як у жанрі, що можна протиставити ляльковій виставі, дія прихована, а тут навпаки — все має бути дуже прозоро й одразу зрозуміло. Хоч є й інші за жанром вистави. Є мелодраматичні, такі як “Маша і ведмідь” Володимира Швенбергера за мотивами відомої російської казки. Маша заблукала і випадково потрапила до хатки ведмедя, який був дуже самотній і до неї звик. І хоч вони прощаються у фіналі, зрозуміло, що вона повернеться. — Скажіть, будь ласка,  як народжуються ляльки?— Коли затверджують п’єсу і стає зрозуміло, що вона у нас ітиме, режисер розробляє задум, концепцію вистави. Вимальовується головна тема. Скажімо, в “Пригодах Піфа” — це тема обманутої довіри. Вірний собака Піф стає жертвою хитрого егоїста кота Геркулеса, що вліз у душі хазяїв і оббрехав благодійника-собаку. А в “Золотому ключику” зачеплено тему етапів людського змужніння, пошуків себе у цьому житті. Дерев’яна істота має дуже чисте й любляче серце і намагається боротися зі злом. А ось ще одна споконвічна тема в історії “Таємничий гіпопотам”: як у пошуках нових знайомств люди не помічають старої відданої дружби. Це відома лірична історія про те, як левенятко вирушає на пошуки нових цікавих друзів, а відданий друг супроводжує його і рятує від усіляких негараздів. Врешті-решт герой розуміє, що кращого друга йому годі й шукати. Або Попелюшка — дівчинка, яка мріяла хоч у шпаринку подивитися на людей, що мають інше, гармонійніше, ніж у неї, життя. Тож художник має відобразити у зовнішності ляльок їхній внутрішній світ, робить ескізи, на яких виписані розмір,  матеріали, макети, які потім ретельно втілюють у життя. Лялька — певною мірою символ почуття, настрою. Тому легше виготовити, наприклад, Джульєтту, ніж Наташу Ростову. Джульєтта для нас — дівчина, яка кохає. А ось Наташу Ростову ми сприймаємо у розвитку й суперечностях. Художник малює суть характеру. Інколи вдається й до спецефектів. Так, у шпигуна з “Пригод бравого солдата Швейка” виїжджає вухо на шарнірах, коли він підслуховує. Лялька має жити, а як цього досягти — справа художників.— Чи часто діти намагаються “брати участь” у виставі?— У нас є інтерактивна вистава “Гусеня”. Вона написана ще 1934 року і досі йде з великим успіхом. Ця вистава активізує творчу фантазію дітей у залі. Виходить Оленка, яка пасе лялькове гусеня Дорофея. Її кличуть гратися, і вона пропонує глядачам попасти пташку. Просить зал кричати у випадку, якщо гусенятко втече до ставка. Виходить цікава, жива гра. Дитяча вистава має бути заснована на імпровізації дітей. Ви б бачили, як реагували діти, коли одного разу герой жартома звернувся до них по їжу. Як щиро хотіли його пригостити! Інколи ми навчаємо за допомогою вистави, наприклад, правил дорожнього руху (“Таємниця королеви доріг”).— Ви так цікаво розповідаєте про сюжети казок-вистав. Розкажіть ще про те, як видозмінюється казка, коли стає ляльковою виставою.— Наприклад “Івасик Телесик” Брижаня. Він знайшов дуже цікаве вирішення сюжету. Цю історію розказують зі сцени актори в образі давніх слов’ян у ключі язичницьких вірувань, звичаїв, обрядів. Троє акторів, зодягнених як давньослов’янські боги, оживляють ляльку, наділяючи її душею. Власного характеру набуває в нас кожний відомий персонаж — Карлик-ніс, Царівна-жаба. У цій казці розкрито тему спадковості, наслідування влади. Те, що син узяв собі за дружину жабу, свідчило про його готовність зайняти престол. Кіт у чоботях у нас — дуже порядна і віддана тварина, що нетипово для представника роду котячих. Дюймовочка не стає іграшкою долі, а як емансипована дівчинка вирушає світом у пошуках щастя, врешті-решт розуміючи, що найвище щастя — робити добро іншим. Колобок вирушає в мандри, щоб написати свій перший твір — він обдароване створіння і прагне побачити світ. Ми осучаснюємо сюжети, щоб зацікавити глядачів, бо дитяча аудиторія не витерпить нудного спектаклю.— Звідки приходять до вас актори?— Кілька українських навчальних закладів готують для нас акторів. У Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського готують акторів для театрів ляльок, і кафедра існує десь років із 20 чи 30. Режисери дивляться курсові роботи і запрошують випускників до нашого театру. У Київському естрадно-цирковому коледжі є два експериментальні відділення: “лялька на естраді” та “лялька в театрі”, засновані нашим головним режисером Юрієм Сікалом. При Національному університеті театру, кіно і телебачення  ім. І. Карпенка-Карого існує кафедра театру ляльок. Її заснував Леонід Попов, заслужений артист України. Кадрового голоду ми зараз не відчуваємо, хоч ляльковий театр є майже у кожній області. У Києві їх було три. Крім нашого, — філіал на Чернігівській, а також прекрасний театр маріонеток на Подолі, який став жертвою рейдерства.— Що побажаєте нашим читачам на Новий рік?— Знаєте, сам бажав би знову стати маленьким, щоб знайомство зі світом ляльок було у мене ще попереду. Бажаю всім батькам влаштувати  справжнє свято для дітей, бо сьогодні так мало радощів!Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО

Read More

ВДИВЛЯЮЧИСЬ У 2010-й: ПРОГНОЗИ, НАДІЇ, ПОБАЖАННЯ

Напередодні Новоріччя наша газета звернулася до відомих в Україні людей з пропозицією висловити свої прогнози, надії, побажання на рік прийдешній. Ось ці відповіді. Природно, в них чимало політичних мотивів, адже вперше за часи нашої Незалежності виборча кампанія припала на Новоріччя. Можливо, більше песимізму, ніж хотілося б у свята. Але що є, те є.  Лесь ТАНЮК, голова товариства “Меморіал”: Хочеться, щоб у людей був добрий настрій, але, на жаль, особливих надій на нього немає. Треба, щоб був гарний настрій у кожного в серці й душі, бо політичні моменти не додають нам оптимізму. Адже ми маємо вибір між гіршим і ще гіршим, якщо говорити про реальність. Але якщо Україна все-таки обиратиме не просто людей, а українську національну ідею, то тоді вибори можуть бути просто зірвані. І це був би кращий варіант, якби ці вибори не відбулися, бо всі інші варіанти виборів ведуть до того, що обиратимемо між чорним і ще чорнішим. Тому це не дає підстав для оптимізму. Але разом з тим вважаю, що Україна — в кожному серці. Тому треба шануватися, святкувати, незалежно від політичної погоди. А вона рано чи пізно зміниться. Як казав Лесь Курбас, наше все одно буде зверху.  Василь ОВСІЄНКО, правозахисник, колишній дисидент і політв’язень:Зараз українці запекло борються між собою, кого поставити Президентом — неукраїнців Тимошенко чи Януковича? І суперечка за те, хто з них краще поведе нас, українців, під білого двоголового російського царя Путіна-Медведєва. Вважаю, що Президентом треба обирати українця. Між іншим, кілька років тому Ніколая Яновича Хазарова (Азарова), який сам з Калуги і прибився до нас 1984 року, запитали, чи не збирається він висуватися у президенти України. А він відповів, що ще років 50 президентами України повинні бути українці. Я цілком згоден у цьому питанні з Азаровим. Якщо через 50 років буде тверда Українська держава, то тоді можна буде обрати навіть Барака Обаму, і з Україною нічого не станеться. Сергій БІЛОКІНЬ, доктор історичних наук, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка:Історик відрізняється від звичайних людей. Знаєте, чим відрізняються оптимісти від песимістів? Оптиміст — це проінструктований песиміст, а песиміст — це поінформований оптиміст. Що поінформовані люди можуть сказати про надії й сподівання? Нема жодних. Хіба що надія на те, що інше покоління до чогось доживе. А якщо говорити про подальше відродження нашої національної пам’яті, то як історик скажу, що не бачу таких можливостей. Що заважає? Кадрова політика. У нас проводять антиєвгенічну політику. Євгеніка — це наука про поліпшення людської породи. А в нас проводили під час терору і Голодомору, та й проводять зараз політику погіршення людської породи. Хіба ви не бачите цього на вулиці?Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік, керівник Інституту національної пам’яті:Ми повинні всі зібратися і проголосувати за Ющенка, принаймні в першому турі. Бо він не може бути просто так відкинутий, адже багато зробив для нації, для України. Я думаю, що через десять років його вважатимуть святим в Україні. Щодо другого туру виборів, то тоді буде видно, а в першому треба проголосувати саме так. Ми повинні бути благородною нацією.Олег ТЯГНИБОК, голова Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, кандидат на посаду Президента України: Цей рік особливий. Уперше прийдуть у січні голосувати ровесники Незалежності, тобто ті, хто народився в Українській державі. А це вже зовсім нове покоління. Хочу побажати новому поколінню ровесників Незалежності, всім українцям, щоб 2010-й був для нас переломним. Саме з приходом ровесників Незалежності ми зможемо й очистити владу, і змінити її систему. А відповідно забезпечити комфорт для кожної української людини, спокій, відчуття безпеки і національної величі. Хочу побажати, щоб маленький Ісусик прийшов до кожної хати, благословив кожного з нас, і ми гарно провели свята й дивилися тільки в майбутнє, тільки вперед. Українці обов’язково переможуть.  Різдво, Новий рік — це для мене найбільші свята, особливо Різдво. Пригадую кінець 80-х років, коли ми створювали громадські організації, як “Студентське братство”, які відроджували українські національні традиції. Проводили вертепи, з якими їздили по цілій Україні. Я, до речі, теж грав там і одну з головних ролей. Веселих вам свят! Записав Петро АНТОНЕНКО 

Read More

Михайло АНДРУСЯК: НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ 

“Матерія первинна” — намагалися переконати нас ще зі шкільної парти. Але від мудрих батьків своїх ми знали, що “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його”. Нині знаємо, що людина — це не тільки матеріальне тіло, а й Душа, Дух, Чин, а над цим усім стоїть Бог. Держава, відповідно, теж не тільки тіло — економіка, яка вимірюється грошовими одиницями, тоннами, кілометрами, кубометрами, літрами… Держава — це насамперед люди, які своїми мовою, звичаями, традиціями, культурою, повсякденним життям творять її душу. Не так звана самопроголошена еліта, не “вершки” суспільства, а звичайні люди, свідомі обов’язку громадяни. Саме вони — оте глибоке коріння, яке живить державне дерево і без якого воно засихає або падає від подуву вітру. Оте невидиме коріння — люди щоденної подвижницької праці, якою забезпечують життєздатність держави, і становлять справжню національну еліту. Коріння Української держави сягає праісторичних глибин. І не було жодного століття, щоб чужинецька сокира не замахувалася на дерево української державності, не рубала його до пня. Але життєдайні соки коріння повертали дерево до життя. Червоні опричники минулого століття не тільки намагалися повалене державне дерево спиляти, а й знищити коріння української нації — село. Організований кремлівською верхівкою голодовий геноцид українців вразив увесь цивілізований світ, адже коса голоду скосила ледь не половину українського села. Проте навіть такими нелюдськими методами знищити українське коріння комуністам не вдалося. Нині маємо незалежну Українську державу — результат енергії мрії й боротьби багатьох поколінь українців. Бути у проводі такої держави, керувати її громадянами мають моральне право й спроможність лише одержимі великою ідеєю, оперті на твердий дух фахові люди чину зі світлими і добрими душами. Хочу торкнутися питання, яким займаюся понад два десятиліття. Це українські національно-визвольні змагання середини ХХ століття, зокрема їхній видавничо-пропагандистський аспект. Відомий французький учений ХІХ століття Луї Пастер свого часу сказав: “З усіх народів першим буде той, хто випередить інших в царині думки і розумової діяльності”. Беззаперечно, видавнича справа теж є тією “цариною”. Кількість і якість написаного, виданого і, що найголовніше, прочитаного нацією — не тільки показник її матеріального добробуту, а й інтелекту, стану душі. Саме друковане слово має здатність найшвидше достукатись до серця та розуму людини, торкнутися найпотаємніших струн її душі. Це чудово усвідомлювали люди, які впродовж ХХ століття ставали до керма українським національно-визвольним рухом. В умовах бездержавності, під окупаційним гнітом, в легальних і підпільних друкарнях, на українських землях і поза ними видавали сотні найменувань українських газет, журналів, брошур, книжок. Згадаймо дещицю: часописи і збірники: “Літературно-Науковий Вістник”, “Сурма”, “Заграва”, “Національна Думка”, “Державна Нація”, “Розбудова Нації”, “Студентський Шлях”, “Націоналіст”, “За Збройну Україну”, “Юнак”, “Українське Слово”, “Пробоєм”, “Вісті”, “Юнацтво”, “Самостійність”, “Готові”, “Рідний Грунт”, “Гомін Басейну”, “Хрест Меча”, “Голос Нації”, “Наш Клич”, “Гомін Краю”, “Дажбог”, “Юні Друзі”, “Нове Село”, “Наш Світогляд”, “Боротьба”, “Вісник”, “Дискусійна трибуна”, “Вісті з України”, “До волі”, “Ідея і чин”, “За волю нації”, “Інформативний листок”, “Легінь”, “За волю України”, “Наша боротьба”, “Шлях перемоги”, “Чорний ліс”, “Повстанець”, “Самостійна Україна”, “Український перець”, “Пролом”; брошури і книжки: Дмитро Донцов “Націоналізм”, Михайло Колодзінський “Українська воєнна доктрина”, Микола Міхновський “Самостійна Україна”, “Справи українського робітництва” та інші, Дмитро Орлик “Ідея і чин України”, Степан Ленькавський “Український націоналізм”, Опанас Боженко “Два роки боротьби”, Ярослав Старух “Тисяча років життя й боротьби українського народу”, Херсонець “За температуру національної душі”, Левкович “Про міжнародне положення”, Марко Боєслав “За волю”, Орест Зовенко “Безіменні”, Петро Полтава “Колоніяльна господарська політика большевицьких імперіалістів в Україні”, Василь Лиманич “Про що говорить нам бюджет СРСР”, Осип Горновий “Четверта сталінська п’ятирічка”, Ярослав Старух “Голодова катастрофа в Україні”, Петро Полтава “Концепція Самостійної України та основна тенденція політичного розвитку сучасного світу”, Михайло Дяченко “Сталь без іржі”, Ярослав Старух “Фашистівське страшило”, Марко Боєслав “В чому наша сила”, Осип Дяків “Ганьба ХХ сторіччя”, Всеволод Рамзенко “Чому ми за Українську Самостійну Соборну Державу?”, Максим Мечник “Як творилася українська нація”.Більшість книжок творили в умовах підпілля — в лісах і криївках, а друкували нелегально під постійною загрозою розконспірування і смерті. В умовах бездержавності й підпілля масовими накладами видавали твори класиків української літератури, де головне місце, безумовно, посідав Тарас Шевченко. Ще в 1920-х роках українські видавці кинули клич: “З хати до хати! З рук до рук!” Праці повстанських ідеологів і публіцистів настільки актуальні сьогодні, що їх треба вивчати в навчальних закладах, вони мають бути на робочому столі в кожного, хто називає себе політиком, державним діячем, інтелігентом. Адже, як сказав видатний український педагог Костянтин Ушинський, “Розширювати свої знання можна тільки тоді, коли дивишся прямо в очі своєму незнанню”. Не біймося сміливо глянути у вічі своєму незнанню! Біймося бути невігласами в українських питаннях, особливо тих, які стосуються формування української нації, державотворчих процесів, відносин із ближніми сусідами. Незнання, невігластво породжують нездоровий скепсис, викликають заперечення очевидних істин та фактів, і що найгірше, закладають в людські душі отруйний осад національної меншовартості. Саме з цими явищами вели безкомпромісну боротьбу повстанські майстри слова. “Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу. Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими виявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности… …Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної Церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні”. Так мислили і так діяли понад вісімдесят років тому організатори-ідеологи українського національно-визвольного руху. 2007-го Україна святкувала 100-річчя Головного Командира УПА, Героя України Романа Шухевича. Цього року відзначили такий самий ювілей Степана Бандери, якому теж, хочеться сподіватися, буде присвоєно високе звання Героя. Наступного року на Прикарпатті відзначатимемо 100-ліття визначних керівників національно-визвольного руху Миколи Арсенича, Михайла Дяченка, Петра Мельника, Михайла Бажанського. Готують до видання збірник творів Михайла Дяченка й документально-біографічну книжку про Миколу Арсенича. Потрібна, звичайно, державна фінансова підтримка. Завершення зйомок унікального фільму про Марка Боєслава — Михайла Дяченка теж потребує державного плеча. 2010 року відзначатимемо столітній ювілей багатьох організаторів і керівників національно-визвольної боротьби, серед яких Іван Бутковський, Роман Кравчук, Микола Лебедь, Петро Федорів, Ярослав Старух, Володимир Гринів, Мирослав Тураш, Олександр Бусел, Мирон Голояд, Богдан Войтків, Микола Гошовський, Емілія Дудар, Зиновій Матла, Григорій Голяш, Євген Качмарський, Андрій Марченко, Богдан Вільшинський. Ці борці, сповідуючи високу і прекрасну ідею, чудово розуміли, що й найкраща ідея мало вартує без діла, без праці вона мертва. Не забуваймо й ми про це. Імена очільників повстанської боротьби, як і її подробиці, стають дедалі відомішими загалу завдяки наполегливій і самовідданій праці кількох небайдужих людей. Тішить, що в процеси повернення людям їхньої національної пам’яті включились і державні інституції. Чимало зробила Служба безпеки України, думаємо, не без ініціативи Президента Віктора Ющенка. Найвищої похвали заслуговують очолюваний Володимиром В’ятровичем, а тепер — Русланом Забілим Центр досліджень визвольного руху у Львові й Інститут національної пам’яті під керівництвом академіка Ігоря Юхновського. Деякі герої моєї трилогії “Брати грому”, “Брати вогню”, “Брати просторів”, на щастя, ще серед нас. Рейдує між Коломиєю і рідним Вижнім Березовом легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич. У свої немолоді літа, після 33-х років у комуністичних тюрмах і таборах він завжди готовий віддати себе Україні. Аналітичним складом розуму, гострим пером, інтелігентністю відзначається засуджуваний двічі на 25-річні терміни ув’язнення Пантелеймон Василевський із Дрогобича, який, до того ж, пережив і Голодомор 1932—33 років на Поділлі. Неможливо не захоплюватися силою волі, твердістю духу й енергійністю повітової провідниці ОУН і багаторічної політкаторжанки, незрячої Олександри Слободян-Ковалюк із Запруття біля Снятина. Мужня жінка чекає свідомих українських меценатів, щоб видати книжку спогадів. Поставлені на грань двох світів, ці люди не балансували. Вони без жодних вагань обрали боротьбу проти сил зла, за світло, за Україну. Нині вони, як ніхто, розуміють, що людині, яка знайшла в собі відвагу порушити суворо табуйовані досі питання мови, Церкви, історії (Батурин, Конотоп, Биківня, національно-визвольні змагання), голосно заявити про голодовий геноцид українців, можна довірити майбутнє своїх внуків-правнуків, майбутнє України. Розуміння це хочуть донести до інших. Не шкодують повстанці ні за змарнованими в комуністичних вмістилищах неволі молодими роками, ні за втраченим здоров’ям, згадуючи полеглих друзів, сподіваються, що Москва все-таки поверне Україні матеріальні й моральні збитки за освоєні руками українських невільників північні простори… Молодих же українців ветерани закликають до праці й боротьби, “бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець — той здобуває світ”. Слава Україні! Коломия

Read More

Григорій ФАЛЬКОВИЧ: ДЛЯ ДОТЕПНОГО ВІКУ

ПРО ЖАБКУ ГАПКУВ жабки Гапки — мокрі лапки,Бо живуть в болоті жабки,А в болоті, як завжди,Повно мокрої води.Тож до тої жабки ГапкиТи без мами не ходи.БАРАБАНЧИКБаранчик придбав барабанчик,Б’є до обіда ніжками,А по обіді — ріжками:Бам-бам-баранчик,Бум-бум-барабанчик…А далі я й не розберусь:Сусіди ремствують чомусь.КАЧЕНЯ І ГУСАЧОКНа подвір’ї в тьоті МусіУ паркані — дірочки:Там гуляли білі гусиІ біленькі качечки.І в сусідки тьоті ДусіУ паркані дірочки:Там рябі гуляли гусиІ рябенькі качечки.Дреньки-бреньки, дреньки-бреньки:Подружили, як рідня —Гусачок один біленькийІ рябеньке каченя.Ходять в гості пташечкиКрізь парканні дірочкиТа й складають віршечки:“Каченя і гусачок,Як горошинка й стручок,Каченя і гусачок,Наче скрипка і смичок —Нерозлучні”.ЗАСИНАЄ ЛІВА НІЖКАСпати я іще не хочу.Спати я ще не готова.Хай заснуть спочатку очі —Потихеньку, поступово.Потім хай заснуть косички,Далі — брови, ніс і щічки,Ліве вушко, праве вушко,Потім — шийка і подушка,Потім — ковдра, потім — ліжко,Ліва ніжка, права ніжка. Ну, а ручки, що вони?А про ручки вже й не знаю.Я, напевне, засинаю…Я давно вже бачу сни…КОНИКИ У ДИТСАДОЧКУВ дитсадочку КоникиВикидали коники,Особливо той, маленький —Зелененький та худенький:Відмовлявся сісти,Не збирався їсти.Вихователь, Жук-рогач,Каже конику: — Пробач.Знай: якщо як треба сісти,І усе, що треба, з’їсти,Й так робити день за днем,А, крім того, добре спати — То і Коник може статиСправжнім Скаковим Конем.ГОРИЛАГорилі горилаПро щось говорила,Та слухать горилаЦього не хотіла:Бананову юшку горилаВарила — Виходить, голодна горила була,Тому й говорити вона не могла. ЛАНЦЕПУП СОРОМЛИВИЙДесь я чув, що ЛанцепупЇв лише холодний суп,Камінці, бруньки і сливиІ такий був соромливий,Що як вийде хоч куди —То й сховається завжди.Тож ніхто за весь цей часНе зустрів його ні раз,Геть ніхто його не бачив:Ні у профіль, ні анфас.Що воно за дивина?!Що воно за звірина?!Зник з планети Ланцепуп,Й не тому, що сьорбав суп,Що ковтав бруньки чи сливи,А тому, що — соромливий.Он які сумні диваЩе трапляються, бува…Друже мій, вставай, іди —Не соромся, не нуди.Годі колупати пупа —Пам’ятай про Ланцепупа. ШАЛАХМУНЕСИДругий рік у нашій хатіСимпатичні, волохатіТишком-нишком десь під ліжкомШалахмунеси живуть.А що їх ніхто не бачить,Це нічого ще не значить,Бо вночі, коли всі сплять,Ці вухаті, волохатіПочинають в нашій хатіЦарювать —Із чарівної торбиниСни для кожної дитиниДіставать.Тим, хто щирий, негнівливий —Насилають сон щасливий.А тому, хто любить зранкуГалас, примху, забаганку,Хто брехливий, хто жаднючий,Насилають сон страшнючий.Тож вони собі пильнують,Хворі іграшки лікують,Упівголоса співають,На блакитній скрипці грають.Зранку люблять спочивати —Спати, мріяти, куняти:Тишком-нишком десь під ліжком,У куточку на канапці,У старій кролячій шапці,В комірчині  на периніЧи на маминій кофтині.Отакі у нашій хаті —Симпатичні і вухаті,Вайлуваті, волохаті,І торішні, і вчорашні,Нам як рідні, як домашні —Шалахмунеси живуть. СПЕРЕЧАЛКИСперечались дві тарілки:Хто міцніший і наскільки,Та недовго сперечались —На друзки порозбивались.Сперечались олівецьІ біленький папірець:Та й поплив на папірціБілий човник по ріці.Сперечались на вогніОкуні  у казані,І від тої заворушкиВийшла повна миска юшки.Сперечаються й дониніГоробці на горобині:Чи не родичка вона —  Горобцям горобина?Сперечались за ставкомВільний вітер з вітряком —Суперечці завдякиНамололи нам муки.Сперечались бджоли літомІз гречаним щедроцвітом,І від тої суперечкиВийшов добрий мед із гречки.Сперечалися брати,В кого більше доброти,А коли добріші стали,Сперечатись перестали.Сперечались кінь і кіт,В кого кращий апетит.Сперечались день і ніч,Хто до кого йде навстріч.А зелені жабенята:Чи потрібно слухать  тата.А вгодовані хрущі:Чи припиняться дощі.Сперечались риба-китІ сліпий маленький кріт.А про що засперечались,Ми і досі не дізнались.ЯК НЕЛЕГКО ЖИТИ ЗМІЮЯ чудово розумію,Як нелегко жити змію:В баскетбола він не грає,Бо у нього  рук немає,І штанів не надіває,Бо у нього ніг немає.Ще й до того він без вух —В животі у змія слух,А співає — страх бере:Так шипить на ноті “ре”.Тож як схочеш, друже, тиЗаписати ті хіти,Приїжджай до нас у Київ —До моїх знайомих  зміїв.СУМНА ІСТОРІЯВ мене іграшок багато,І найкращий в світі тато,І найкраща в світі мама,Та не знаю я, чомуНе приходить він до мамиІ не хоче жити з нами,Хоч поганого нічогоНе зробила я йому.А колись було чудово:І пісенно, і казково —Завжди усмішки і квіти,І закохані слова.Мамі серце розриває,Що цього уже немає,І моє маленьке серцеПомаленьку розрива.Схожа я на маму й тата —Щастя з того небагато.Що мені ті ваші Барбі,І цукерки, і м’ячі..Я не знаю, що робити,Так не можу далі жити,Я не хочу так, як  мама,Тихо плакати вночі.

Read More

Вибори І моральнІсть

Віталій КарпенкоПередвиборна боротьба за президентське крісло висвітлила багато такого, що раніше було маловідомим або й зовсім не відомим загалу. Намагаючись сподобатися виборцям, претенденти на папаху так захопилися самовихвалянням, нездійсненними обіцянками (в народі — брехнею) та критикою (точніше — обпльовуванням) конкурентів, що мимохіть приводило до протилежного від бажаного, точніше — до самовикриття. У передвиборному запалі багато говорилося про те, що найбільше болить пересічному громадянинові: про кризу економіки, політики, грошово-фінансової системи, соціальних стандартів. І лише один з кандидатів, а саме чинний Президент Віктор Ющенко, не побоявся сказати відверто ще й про кризу суспільної моралі, від чого, власне, і беруть початок усі перелічені кризи. У повсякденні часто ототожнюють етику і мораль. І справді ці поняття спочатку багато в чому збігалися. Слово “етика” (з давньогрецької ethos) означає спільне житло, звичай, правило, характер. Видатний античний мислитель Аристотель з цієї основи утворив прикметник етичний для означення таких людських чеснот як справедливість, мужність, мудрість, помірність, а науку про ці особистісні якості людини назвав етикою. А вже у Середні віки відомий філософ Спіноза написав цілий трактат із назвою “Етика”.За аналогією слово “мораль” (з латини mos, moris) перекладається як крій одягу і мода, далі трансформується у звичай, волю, властивість і означає сукупність норм і принципів поведінки людей. Знаменитий оратор стародавнього світу Цицерон вжив прикметник “моральний”, тобто звичаєвий. У наш час поняття мораль трактується як звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість. А етика розглядається як наука про мораль. Хоч у повсякденні ця термінологічна різниця нівелюється.Однак із наукових сфер повернімось у нашу грішну реальність. Український народ упродовж нелегкої історії виробив власну звичаєвість, яка віддзеркалює народну мудрість, народну оцінку людського існування і неписані правила поведінки, які випливають із народного світобачення і світорозуміння. Ці правила, які здебільшого збігаються з християнськими заповідями, передавалися з покоління в покоління, від дідів і бабусь до батьків, від батьків до дітей. Так формувалася народна звичаєвість, народна психологія, народна совість. Себто все те, що нині ми називаємо етично-моральними цінностями.Українська людина ніколи не байдужа до чужої біди, подасть знедоленому, нагодує голодного, не візьме чужого. У нашій мові не було матірщини — це зло привнесене ззовні. Найбільша лайка — це “собака”, “свиня”, шляк би тебе трафив, щоб ти на добре місце не ступив тощо. Ще пам’ятаю часи, коли сільських хат не замикали, патичок на клямці хвіртки означав, що господарів немає на цей час удома, і ніхто не зайде на подвір’я. Це тепер навіть найкращі замки не рятують від крадіїв і грабіжників. Пригадую голодний 1947 рік, коли мати зі мною малим мусила залишити Київ і рятуватися від голоду аж на Тернопіллі. У Західній Україні люди теж не жирували, але у них були хліб і картопля. Чим багаті, тим і ділилися. Мати мене повчала, коли з нею мали зайти до когось із сусідів: як частуватимуть куснем хліба чи звареною в “мундирах” картоплиною, ти дякуй і кажи, що не голодний; коли вдруге запропонують, знову чемно відмовся; аж коли втретє припрошуватимуть, візьми, подякуй, але не накидайся, ніби з голодного краю. Така була материна наука про людську гідність, вона мені запам’яталася на все життя.Під час нинішніх президентських перегонів наші політики неодноразово висловлювали бачення, яким має бути наступний президент. Одні казали — демократом, другі наполягали — Україні потрібна тверда рука, треті заперечували — не тверда рука, а розумна голова. Усе це відносно правильно. Тільки чомусь ніхто не казав, що президент передусім має бути високоморальним. Аморальність саме й характеризує нинішній стан суспільства, яке відучують від розуміння совісті. І якщо ми сьогодні чуємо, як співають дифірамби котромусь із олігархів за те, що відстебнув від своїх мільярдів дещицю для культури, стає сумно. Бо відразу виникає запитання: а звідки він узяв ті мільярди — отримав у спадщину від багатого дядечка, який надбав їх за радянських часів? Заощадив, відкладаючи з власної скромної платні? Натрапив випадково на давній скарб, який приховав від чужого ока? Ні перше, ні друге, ні третє. Просто був спритніший за інших й опинився в перших лавах розкрадачів всенародного багатства. І відразу ж по цьому було узаконено, що приватна власність недоторканна. Щоб трудящий люд і не подумав про повернення загарбаного.Відсутність совісті, нестримна жадоба влади і багатства — ось що розколює суспільство, ось що є першою ознакою моральної кризи. І це видно з передвиборної веремії. Погляньте на бідних кандидатів, які задекларували, що живуть тільки із зарплати, проте знайшли два з половиною мільйони гривень застави, знаючи напевне, що повернуть цю заставу тільки двом із вісімнадцяти — тим, хто вийде у другий тур. Отже, м’яко кажучи, є разючі розбіжності між задекларованим і сущим. На жаль, закон не передбачає кари за неправдиві відомості, а на мораль їм, даруйте, наплювати.Право і мораль мають спільне поле дії — вони регулюють взаємини у суспільстві. Тільки право — силою Закону, мораль — громадським осудом. Коли ж Закон не діє (а не діє дуже часто), тоді на мораль зовсім не зважають. Чи буде високоморальна людина, запевняючи, що живе тільки на платню, жити на широку ногу: не маючи квартири, мешкати у дорогому особняку-маєтку, хизуватися у вишуканому одязі, змінюючи його щодень? Чи зможе людина совісна, яка мало не на кожному кроці виставляє напоказ свою релігійність, не обминаючи жодної нагоди побувати в церкві, присвоїти державну резиденцію “Міжгір’я”, що має історичну цінність, прихопивши ще й майже півтори сотні гектарів заповідної землі? Навіть якщо Закон не знайде правових порушень (справу облаштовували ті самі законники), то людський осуд такого простити не може і не повинен.Хіба це морально, коли прем’єр для агітації використовує елементарний підкуп виборців за державний кошт, а саме: підвищення пенсій ветеранам, зарплат шахтарям, роздачу землі селянам? Подається це від її імені, а не від імені держави. Приміром, акти на землю, на які витрачено понад 600 мільйонів зі стабілізаційного фонду, роздають із портретами прем’єрки і подають як її заслугу. Доскіпливі журналісти підрахували, що кожна її мало не щоденна поїздка в обласні центри на чергові концерти так званого “туру Тимошенко” обходиться державі близько 100 000 гривень, взятих із кишень українських платників податків. І хоч би тобі що.У західних демократіях також трапляються сумнівні оборудки, але там громадська думка має велику силу. Скажімо, потрапило в пресу, що деякі урядовці Великої Британії за рахунок коштів, виділених їм для належного виконання службових обов’язків, оплачували домашню працівницю —  вони відразу мусили йти у відставку. З’явилася інформація про випадок корупції рядового чиновника в міністерстві фінансів Японії — міністр доброхіть залишив посаду, хоч самого його і не звинувачували. Але він керівник міністерства, відповідає за чесність і порядність своїх працівників. Не додивився —  отже, не гідний міністерського крісла. Для наших  урядовців громадська думка ламаного шеляга не варта. Так само як їх не турбують докори сумління — ні тобі гризіння, ні каяття, ні скрухи. Повна втрата совісті. Чи можете уявити, що будь-який міністр в адміністрації США вступив у суперечку з президентом, не кажучи вже про те, щоб покинув нараду, яку скликав президент? Звичайно, міністр може не погоджуватися з президентом, але в цьому випадку він має подати у відставку — не може бути людина в команді, якщо вона не згодна з лінією лідера. У нас міліцейський міністр може не тільки дозволити собі демонстративно, з викликом покинути засідання у президента, а й скликати прес-конференцію, на якій облити брудом того-таки  президента і триматися свого міністерського крісла, як блоха кожуха.До речі, наші претенденти на посаду Президента у публічних виступах не дають собі труду добирати слова на адресу колег-конкурентів: вважається, що різкіше й брутальніше їх облають, то більший авторитет у слухачів завоюють. Насправді ж виходить навпаки: наліплювання ярликів чи чіпляння всіх собак на шию супротивника викликають несприйняття, а то й відразу у виборців.На жаль, звичайна людська порядність (читайте — моральність) у нас спотворена ще у компартійній ідеології т. зв. класовим підходом. Згадаймо твердження В. Леніна-Ульянова-Бланка: моральне те, що вигідне інтересам робітничого класу. Звідси й знівелювання загальнолюдської моралі. За сталінських часів інтересами ідеології виправдовували репресії й голодомори. Наступники вождя всіх народів не гребували подвійними стандартами. Багато чого з цього перейшло і в незалежну Україну, прижилось і розвинулося, набрало чи не найогидніших форм. Сприяють цьому і заїжджі журналісти, які ведуть на наших телеканалах ток-шоу політиків під пристойною назвою “свобода слова”. Передачі спеціально будують  так, щоб зіштовхувати лобами українських політиків, спровокувати, щоб вони гризлися, мов павуки в банці, не добираючи слів й образ на адресу один одного. І ведучі не приховують іронічної посмішки: ось, мовляв, подивіться, які ці українці, ось яка тут еліта. Усе це та піна, те шумовиння, що випливає нагору, засвідчуючи занепад духовності, який і назвав Ющенко кризою моралі. Вона полягає в тому, що фактично пропагується вседозволеність, ігноруються моральні цінності, набутки багатовікової народної звичаєвості. Тому в наших політичних діячів притуплюються або й зовсім зникають почуття любові до інших людей, милосердя й доброти, скромності й прагнення до самовдосконалення, а також  відчуття сорому за власні негідні вчинки.Діагноз відомий,  черга за лікуванням. Процес непростий і тривалий. Добре, якби він розпочався з обранням Президента України.

Read More