А чого ж оператора-постановника забули? Деякі рецензенти вважають, що його робота у цьому фільмі – єдине, на що варто звернути увагу.

Можна погодитись з названими загрозами для держави і нації. Так, вони існують. Але п. Заєць не назвав, на мою думку, найголовнішої загрози – роз’єднаність національно-демократичних сил. Ось де причина провалів в розбудові сильної, демократичної, української (чи не парадокс?) України. Кожен лідер (а чи лідер?) говорить правильні слова, що і як треба робити, а впрягтися в того воза, що зветься Україною, кожен норовить по-своєму. Красномовний приклад цього – останні президентські вибори. Скільки можна наступати на ці ж граблі? Чи усвідомлюють цю загрозу т. зв. лідери – сумніваюсь. За провали в державотворенні протягом двадцятиліття я не маю претензій до комуністів і їх сателітів – це вороги України і українськості – на них чекає праведний суд. Я не маю претензій до регіоналів та їх сипатиків – в їхніх головах ще так багато “совєтської полови”, що тут “Просвіті” ще працювати і працювати. І попередньому президентові, на мою думку, в державотворчій діяльності слід було пріоритетним зробити інформаційний простір України, а не Мистецький арсенал чи Батурин. Я маю претензії до вас лідери отих угрупувань, що в нас чомусь називаються партіями! Це ви винуваті, що на двадцятому році незалежності ще існує загроза нашій державності! Це ви розпорошували нас, виборців, по списках, бюлетнях у вирішальний для держави день! Що має статися, щоб ви позбулися “гетьманських” амбіцій? Сьгодні в Україні існують дві політичні партії (течії, напрямки, рухи) – проукраїнські і антиукраїнські. Про це переконливо свідчать названі п. Зайцем загрози. Тому й політичну діяльність слід вибудовувати в цьому контексті. А політичні “забави” в партії відложити на той час, коли такі загрози зникнуть. Гриценко, Кириленко, Тягнибок, Тимошенко, Ющенко, Матвієнко, Катеринчук, Яценюк та інші – чи чуєте?!!!

Сподіваючись,що коментар прочитають члени ВУТ.осередки, моя пропозиція стосовно акції “Калинова гілка” адресована всім небайдужим,хто щиро шукає відповіді на питання Л.Костенко.
Шановна Любов Василівна!Шановна редакція,редколегія!Шановне ВУТ «Просвіта»!
Здається ,Ви і самі переконалися, що спроба вийти на діалог «письменник-читач»,започаткована в числі 28 тижневика «Слово просвіта»,стор.1 не приведе до отримання від письменників відповіді на правдиві, але гіркі слова,питання Л.Костенко. Ю.Мушкетик пише на 20 році(!!!), коли «Україна над прірвою»,що « ми тільки відновлюємо свою незалежність». А І.Дзюба, « хто потужно вплинув на нашу національну свідомість»( ???!!,це коли нації нема!!!),кличе хвору націю ще й словами Т.Шевченка «борітеся -поборете» .А про хвору націю,про слова Л.Костенко і не згадують. Воістину,» не кажуть уголос»:»Умираючи,умирай».
Чи Ви від них чекали чогось іншого?! І не дочекаєтеся,бо, якщо вони визнають правду Л.Костенко,А.Погрібного і інших,то виникає питання до них:»А де ж були ви,до чого кликали і що робили?» Як постійний читач і виписувач тижневика ,вважаю,якщо сама редакція. редколегія, ВУТ «Просвіта» щиро зацікавлені в отримані відповідей на питання часу,питання Л.Костенко,то йдіть до письменників,політичних,громадських діячів з тими запитаннями ,беріть інтерв.ю. Як у тих,хто поділяє думки Л.Костенко(В.Захарченко,Л.Масенко,Л.Горлач,В.Шовкошитний,М.Голубець ,Л.Пиріг,О.Романчук, і інші),щоб не соромно було перед Л.Костенко,перед часом і Україною,так і до тих,хто буде викручуватися через всякі «але» чи будуть говорити про інше,як Ю.Мушкетик,І.Дзюба(Павличко,Драч,Яворівський,Мовчан,Лук.яненко,Тарасюк,Костенко,Заєць і інші корифеї,які привели до прірви) Інакше,буде чергова балаканина про все,тільки не про хвору націю і як її рятувати,як рятувати Україну.
Залучіть до відповідей осередки ВУТ »Просвіта» ,дайте відповіді недвозначні самі. Дайте слово читачам,широко використовуючи мережу інтернет, електронну пошту. До речі,не завадило би давати в тижневику електронні адреси авторів статей для безпосереднього з ними спілкування,бо спілкування на сторінках тижневика не виходить через замовчування редакцією реакції дописувачів..Це і буде розмова про роботу ВУТ в нових реаліях,до чого ніяк не доходять руки в когось. Не забудьте,будь ласка,про покоління незалежності і його відповіді,щоб переконатися,чи не помиляється часом Л.Костенко,бажаючи бодай десь бачити вихід із безнадійної ситуації.
Поведіть розмову про пропозиції стосовно виховання особистості з огляду на ст..11 Конституції України,стратегію гуманітарної політики, щоб були ж пропозиції від ВУТ на з,їзд,в Міністерство,в НАНУ.ЦЕ теж буде відповіддю на питання Л.Костенко,бо пропозиції ці мають рахуватися із хворобою нації. Але все це,повторюю,якщо є щире бажання. Глянути правді в очі,якщо питання Л.Костенко дійсно болять редакції ВУТ. А якщо його немає,то товчіть воду в ступі і далі разом з Ю.Мушкетиком,І.Дзюбою,Ю.Костенко,І.Зайцем, П.Мовчаном. Не сійте сіль на рани, згадуючи всує Л.Костенко і нагадуючи вкотре про голос вопіющого в пустелі. Тільки не забувайте про афоризм Л.Костенко «страшні слова,коли вони мовчать» А тут маємо замовчування хвороби нації.
Користуючись нагодою,як член ініціативної групи громадянської акції «Калинова гілка» запрошую редакцію,колектив тижневика,осередки ВУТ стати колективними провідниками акції, розповсюджуючи логотип »Українською? Так!»,використовуючи логотип на сторінках газет. Це теж буда б відповідь на питання Л.Костенко. Якщо згодні,то,будь ласка,повідомте на електронну адресу акції чи на мою П,І,Б., поштову адресу людини,яка буде організатором,отримає наклейки,а також повідомте,які контакти тієї людини можна вказати на сайті акції (телефон,адресу поштову чи електронну).
Акція має стати ,можливо,першим кроком до одужання нації через подолання гріха байдужості,зневіри,приреченості,самозадоволення,очікування, до протистояння поширенню пошесті,зраді рідної мови.
З пропозиціями по вихованню особистості через розвиток національної самобутності,по стратегії гуманітарної політики, із словами акції підемо на серпневі наради освітян,на перші уроки в школах,лекції в ВУЗах під гаслом «Без мови немає нації!»,переконуючи про нагальність викладання української мови не тільки і не стільки як предмету,а використовуючи її як могутній засіб по вихованню особистості,національної свідомості,переконуючи вчителів,викладачів ,українців за національністю ,самим змінити своє ставлення до української мови,користуватися нею як робочою повсякчасно,своїм прикладом ведучи за собою молодь. Поведемо таку розмову на сторінках тижневика. Це теж буде відповіддю на питання Л.Костенко. Дякую за увагу.
Леонід Пінчук,шанувальник і дописувач А.Погрібного,член ініціативної групи громадянської акції «Калинова гілка» ,Миколаїв,тел.(0512)252884

Не вірю Брюховецькому. Виглядає на гнилу брехню – заборонений прийом з метою “розібратися” із талановитим конкурентом.
Хоча ми вже звикли нічому не дивуватися, та все ж хотілось би, щоб у середовищі, так би мовити, “інтелігенції” не використовували подібні методи. Це ж стосується і газети – ганьба друкувати подібні “дописи”, навіть не зробивши спроби довідатися, звідки вітер дує…

Нотатка В. Брюховецького є дуже цікавим свідченням, як здатен «жартувати» текст із його автором, справляючи ефект, протилежний до того, який хотілося запрограмувати. Наміри – розправитись, знищити, раз і назавжди затаврувати. Хто посміє заперечити, буде виглядати у кращому випадку несповна розуму. Адже слово взяв визнаний соціальний авторитет, стовп національної освіти, непогрішимий, мосяжний, який має святе право метати блискавки, ставши в Зевесову позицію. Відтак думку наукової громадськості сформовано, а хто незгоден, хай залишається незгодним на кухні, бо з ним теж розберуться.
Однак клятий плюралізм, принаймні, проголошення його нормою, а не аномалією суспільних взаємин, спонукає засумніватися. Чи можлива така лайлива, нестримана стилістика, коли наміри чисті? Чи прийнятно для «стовпа» по-шпигунськи збирати компромат в установах, ще й подавати його в такій агесивно-безпомічній формі? А чого вартий заклик до дирекції інституту літератури в кінці публікації! Мовляв, згадайте діяння попередників – розберіться. Воістину досвід дописувача етично небездоганний.
Зовсім незрозуміло також, чому Брюховецький замовчує, хто ж такий С. Захаркін? Це ж широко відома постать, автор літературознавчих статей, рецензій в елітарному журналі «Критика», талановитий коментатор і, можливо, ще щось мені в його доробку невідоме. Принаймні те, що читав, виказує прекрасну ерудицію, культуру критики, зваженість, глибину суджень, сказати б, не за віком.
Нічого цього не можу ствердити про науковий доробок дописувача. Тому дійсно, який же ж Ваш у всьому цьому інтерес, пане Брюховецький?

Цікаво, чи Пан Брюховецький переймався долею і власне недугою Петра Петровича Ротача за його життя? Чи допоміг вельмишановний пан Брюховецький видати бодай одну працю П.П. Ротача за його життя? Дуже благородно опікуватися цим зараз
А ще цікаво, що спонукало самого Почесного Президента Могилянки публікувати цей матеріал, адже чи не благородніше допомогти живим сьогодні, тут і зараз? Чи то прагнення вдовольнити амбіції, чи зайвий раз самоствердитися (що взагалі виглядає досить дивно з огляду на соціальний статус автора) ))) а ще досить цікаво, з якого розрахунку був побудований житловий “будинок для професорів” на території Могилянки: чи то професори на свою могилянсько-професорську з/п можуть собі дозволити такі апартаменти, чи то дуже “благородно” після прогнозованої відмови купівлі з боку професорів, розпродати квартири “ну майже професорам” з великими прибутками?

“На тему злочинних тоталітарних систем, ідеологічною базою яких завжди було ідолопоклонство (обожнення земних можновладців), нині написано десятки праць. Однак про те, що ідолопоклонство було основою формування СРСР, у сучасній Україні говорять мало…”.
Цими словами І. Калинець почала своє релігійно-політичне та етнологічно-мистецтвознавче “наукове” дослідження, надруковане в “Слово Просвіти” (19 січня 2011 р.).
Чого ж бо? Давайте “поговоримо”!!! Але готуйтесь до “голої” правди!
Філософсько-ідеологічний рівень статті Ірини Калинець є показовим для більшості сучасних національних ідеологів, вихованих в християнських та комуністичних родинах України. Якщо християни давню передхристиянську історію і культуру України (включно з релігією) вважали “поганством” і “мракобіссям”, “сатанинством” і “ідолопоклонством”, то комуністи обзивали “мракобіссям”, “опіумом для народу” і християнство, і всі релігії світу загалом взяті. А для такої критики вони користувалися термінологією, виробленою в епоху середньовічного християнства: християнськими уявленнями про “вищі” і “нижчі”, “довершені” і “примітивні”, істинні релігії і псевдорелігії (квазірелігії).
Намагання обзивати “комунізм” квазірелігією (тобто, псевдорелігією) це звична християнська, навіть біблійна традиція, хоча і виник цей термін пізніше. Бо для тоталітарних релігій, що завоювували світ силою: вогнем і мечем, підкупом і хитрістю, всі інші конкуруючі релігії (чи то світові, чи національні) є однозначно “квазірелігіями”. І не має великого значення, хто і коли придумав цей термін: чи філософ К. Юнг чи Ф. Гаєк. Використання цього поняття є показовим для сповідників тоталітарних релігій і сект, для яких лише їх Бог є Богом, їхня релігія є релігією, їхні віряни є віруючими, а всі інші є, в найкращому випадку, “темними”, неосвіченими людьми, яких треба “вести до світла” або знищувати.
В усіх релігіях світу є релігійні фанатики. Але страшніші і зухваліші вони лише в тих релігіях, в яких у “Святому Писанії”, у проповідях і настанова (заповідях) постійно звучать слова про руйнування всього “чужого”, “не свого”, “квазірелігійного” (тобто, псевдорелігійного).
Вірянин будь-якої релігії вірить, що його віра правдива і правильна, істинна і незаперечна.
За своєю суттю віра комуністів у можливість побудови майбутнього Раю на Землі нічим не відрізняється від віри християн у Рай на Небі (“Царство Небесне”) і майбутній Рай на Землі – “Небесний Єрусалим”, який “зійде з Неба” [Об., 21: 2]; після Кінця Світу, тобто після Страшного Суда.
Стаття Ірини Калинець спровокована подіями, які сталися з пам’ятником радянському самодержцю і тирану, більшовицькому вождю Йосифу Сталіну, якому спочатку, як “ворогу українського народу” відпиляли (за словами І.Калинець) “порожню голову”, а потім і остаточно підірвали, присвятивши цей “подвиг” до дня народження Степана Бандери.
У своїй статті “Від темряви до світла” Ірина Калинець виступила як палкий противник і ворог такого суспільно-релігійного явища як “ідолопоклонство”, яким, на її думку, “хворіють” усі тоталітарні, людиноненависницькі режими: комуністичні і фашистські.
Намагаючись викрити “ідолопоконницьку” сутність радянської імперії, І.Калинець навіть порівнює московський Кремль із “поганським” Світовим Деревом, яке існує у міфологіях багатьох національних і родових релігій. Вона ніби забуває про Дерево Життя (Дерево Пізнання Добра і Зла), яке також росло в центрі біблійного Раю. Воно також є різновидом Світового Дерева, і також перейшло до “монотеїстичного” юдаїзму з попередніх язичницьких міфів. Про усі загальновідомі релігійні символи І. Калинець розмірковує з позицій ідеолога і теолога середньовічного християнства, що прославилося жорстокою інквізицією, тиранією і тоталітаризмом.
Звичайно, можна вибачити релігійну неосвіченість людині, яка вчилася в “вищому” навчальному закладі комуністичної доби, де вивчали тільки “науковий атеїзм” і марксистсько-ленінську філософію. Але ж ніхто сьогодні не забороняє цікавитися справжньою історією українського народу, без огляду на іноетнічні ідеологічно-тоталітарні концепції.
Отже, варто розпочати з невеличкого “лікнепу” (скорочене словосполучення від “ліквідація неписьменності”, в нашому випадку “ліквідація релігійної неписьменності”).
Будь-якому професійному релігізнавцю відомо, що виступати проти “ідолів” та “ідолопоклонства” можуть лише люди, які належать до однієї із трьох сучасних “авраамічних” релігій: юдаїзму, ісламу та християнства. Зазначимо, що іслам і християнство походять з юдаїзму, а тому є сектами давньої тоталітарної єврейської релігії.
“Авраамічними” прийнято нині називати релігії, в міфології яких поширена, і є обов’язковою давньоєврейська легенда про Авраама і Сарру (українцям ця легенда відома з текстів Біблії).
Саме в усіх авраамічних релігіях є десять заповідей, одну з яких сучасні українські теологи та ідеологи-націократи часто “спотворюють” чи “перекручують”. Українські християни навіть не підозрюють, що серед десяти загальновідомих біблійних заповідей немає заповіді “Не сотвори собі кумира!” чи “Не сотвори собі ідолів!”
Насправді ж, ця заповідь у перекладі митрополита Іларіона (Івана Огієнка) звучить так: “Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм…” [Вихід, 20: 4–5].
Ті, хто досконало знає українську мову і має професійну юридичну (правничу) освіту, добре розуміють, що суть цієї заповіді спрямована суцільно проти такого виду образотворчого мистецтва, як скульптура і зокрема – проти різьбярства. В цій заповіді немає чіткої вказівки чи поіменного переліку, кого і що заборонено зображати. І лише в Книзі “Повторення Закону” зустрічаємо уточнення, що зображати заборонено тварин, зміїв, птахів і риб: “…щоб ви не зіпсу[ва]лися, і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця чи самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, що літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею…” [Біблія. Повторення закону, 4: 16–18].
Про заборону “виливати” чи “різбити”, “виліплювати” і “витесувати” людей немає тут жодного слова. В цій заповіді є згадка про заборону зображати “ідола на подобу якогось боввана” (рос. “болвана”). Але більшість словників пояснюють давньослов’янське слово “болван” (бовван) як “масивна глиба невизначених обрисів” (Словник Фасмера), “грубо обтесаний обрубок дерева, чурка” (Словник Ожегова), “обрубок колоди” (Даль, Ушаков). Ідеальні грецькі і римські статуї язичницьких богів “бовванами” не назвеш, а реалістичні скульптури більшовицьких вождів тим більше не належать до цієї категорії. Отже, біблійний термін “бовван” – це релігійний жаргонізм, який введений в текст як образа, а не як наукове поняття.
Лише люди, які особисто не читали Біблії і мають поверхові знання про її зміст і суть, можуть вільно тлумачити і перекручувати біблійні заповіді і тексти. Ірина Калинець не є винятком, бо також виховувалася в напіватеїстично-напівхристиянському суспільстві, тобто в постхристиянський комуністичний період. Нагадаємо, що в комуністичний період функціонували і церкви, і монастирі, і християнські духовні семінарії, і академії. Тому говорити про повну атеїзацію радянського народу немає жодних підстав.
Найгірше, коли біблійні тексти перекручують, спотворюють ідеологи і провідники народу, які претендують на звання “національної еліти” і “національної інтелігенції” – проводу нації.
Якщо боротися з “ідолами”, то варто було б для початку визначити, що треба називати цим словом.
В Біблії є місце, де можна прочитати заповідь-наказ:
“Не зробите собі божків та ідола, і кам’яного стовпа не поставите собі, і каменя з фігурами не покладете в вашім Краї, щоб кланятися перед ними” [Біблія. Левит, 26: 1].
Примітним є те, що окрім “божків” та “ідола” заборонено ставити і “кам’яні стовпи” (вони ж без зображень і фігур. – Авт.) і “каменя з фігурами” (тобто, будь-які скульптурні творіння людських рук. – Авт.)
Цю вказівку можна віднести не лише до статуй язичницьких і християнських Богів, але й проти будь-яких “кам’яних стовпів” і “каменів з фігурами” (кам’яних фігур), яким “кланяються”, покладають квіти, тобто приносять пожертву “живими” квітами: букети, вінки і кошики… Цей язичницький звичай приносити “пожертву” Богам і обожнюваним особам квітами зберігся і до нашого часу. Його активно дотримувалися і дотримуються християни, комуністи, фашисти, нацисти, націоналісти, інтернаціоналісти, монархісти і консерватори, традиціоналісти і глобалісти… І, навіть парубок, який приносить квіти своїй дівчині – поводиться по-язичницьки, неусвідомлено вшановуючи її як “божество” (рос. – “обожать”, укр. – “обожнювати, обожувати, боготворити, обоготворяти”).
Не доводилося чути, щоб хтось оголошував “бій” цьому давньому язичницькому звичаю. Чому ж тоді християни з такою ненавистю ставляться до “ідолів” (пам’ятників, статуй, скульптур, монументів і обелісків), створених нехристиянами або ж християнами інших конфесій? І, як можна боротися з одними пам’ятниками-ідолами (комуністичними) а інші (національні) масово встановлювати і в цей же час їм поклонятися?
Якби християни були послідовні і в думках, і у віруваннях, і в ділах, то не було б у нас сьогодні ні пам’ятників Шевченку і Бандері, ні пам’ятників Володимиру і Ользі, ні статуй Ісусу Христу і Андрієві Первозваному, ні статуй Паніковському і Єкатерині ІІ, ні інших скульптур і барельєфів (погрудь) малих і великих форм. Ми тоді були б подібні до консервативних мусульман, у яких й насправді скульптура заборонена як вид мистецтва.
Нині чимало іноземних слів в українській мові отримали негативне значення і змінили своє попереднє звучання. Хто тепер знає, що слова “ідеал” (грец. Idea – зразок, образок, норма, правило) і “ідол” (від грец. eidolon, букв. – образ, подоба) походять з давньогрецької мови і в перекладі на мову слов’ян (зокрема – українську мову) означають “образ”, тобто довершений і досконалий образ Богів, людей і тварин?
Отже слова “образ”, “ікона”, “парсуна” (від “персона”) “ідол”, “кумир”, “істукан”, “статуя”, “іпостась”, “постать”, “пам’ятник”, “обеліск”, “стелла” та багато інших – це майже слова-синоніми. Цим символам поклонялися і до них зверталися з молитвами. Скажімо, слов’яни-язичники поклонялися кумирам (образам), греки-язичники – ідолам (ідеалам), язичники-римляни і сучасні християни-католики – статуям, скульптурам, православні християни – іконам, образам. І всі ці явища тотожні – і означають одне. Можете це називати “іконопоклонінням” чи “ідолопоклонінням”. Від зміни понять значення і суть не змінюються.
Сьогодні вже нікого із сучасних християн не дивує поява у нашому Краї величезної кількості “каменів з фігурами” (чи фігур з каменю), “…ідолів золотих, і срібних [бронзових, мідних… – Авт.], і камінних, і дерев’яних, що не можуть вони ані бачити, ані чути, ані ходити” [Об., 9: 20]. В християнську майже тисячолітню епоху це були статуї царів та імператорів, “вождів” і героїв народу (пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві), в комуністично-атеїстичний час – пам’ятники комуністичним “вождям” радянської імперії, національним та інтернаціональним поетам, письменникам і науковцям, селянам і робітникам заводів і фабрик, шахтарям і трактористам, спортсменам і військовим, тваринам і птахам… Здається, у світі не залишилося нічого з природного і неприродного, що не було виліплене (з глини, гіпсу, алебастру…), вилите (з бронзи, заліза, чавуну, олова, міді, срібла, золота…), вирізьблене, витесане, вистругане, вирубане (з дерева, кістки, каменю…).
Після знищення світської та релігійної ідеалістичної (ідеальної) скульптури, створеної античними (язичницькими) митцями і скульпторами, християни майже відразу ж почали “ваяти” християнських “ідолів” – статуї (образи) Бога-Отця, Бога-Сина, Духа Святого (голуба-птаха), янголів і амурів, святих і священномучеників, “що в небі”; Сатану-Диявола, “що у воді під землею”, апостолів і місіонерів, монахів і юродивих та інших, що жили на Землі. І яких тільки тварин і птахів скульптори-християни (тобто, скульптори християнського періоду) не увіковічнювали у пам’ятниках і скульптурах: собак, котів, жаб, слонів, зубрів і навіть риб і птахів…
Чи не хоче Ірина Калинець запропонувати знищити усі види образотворчого мистецтва: рисунки, картини, портрети, ікони, статуї, скульптури і будь-які пам’ятники, пам’ятні знаки і обеліски, колони, надмогильні погруддя і плити? Може, керуючись біблійною заповіддю, варто знищити всі культурні надбання народів, створені протягом багатотисячолітньої історії людства???
Може нашим українським християнам варто почати знищення з рідкісних статуеток (“ідольчиків”) трипільської і мізинської культури, зарубинецької і черняхівської давнини, розплавити скіфську пектораль (на якій зображені і люди і тварини), пам’ятники київським легендарним особам Кию, Щеку, Хориву і Либіді, князям Володимиру Хрестителю, Ярославу Мудрому, княгині Ользі, героям-козакам і українським гетьманам, а також українським січовим стрільцям і повстанцям, національним поетам і письменникам..? Бо якщо виконувати біблійну заповідь, спрямовану проти “ідолів” (зображень), то тільки у повному об’ємі, остаточно і назавжди.
Болить у Ірини Калинець “душа-християнка” від згадки про зруйновані комуністами церкви і собори, образи та ікони, розстріли християнських священиків і монахів, греко-католиків, католиків і православних…
Але ж перші комуністи-ленінці, комуністи-троцкісти і комуністи-сталіністи виховувалися у християнських і христинізованих навчальних закладах царської Російської імперії, а Сталін – випускник християнської духовної семінарії. Всі руйнівники християнських святинь і всі атеїсти народилися або в християнських або в юдейських родинах, які отримували біблійну освіту і виховання. А всі методи знищення неугодних релігій, святинь і святощів, вони запозичили саме у “високогуманній” і “високоетичній” Біблії християн. Навіть заповіді “Хто не з нами, той – проти нас!”, “Хто не працює, той – не їсть”, чи – “Кто был ничем, тот станет ВСЕМ!” комуністи майже дослівно запозичили з Нового Заповіту і з “науки” Ісуса Христа. Ось ці біблійні першоджерела:
“Хто не зі мною, той проти мене!” [Мт., 12: 30];
“…Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!” [2 Сол. 3: 10].
“І багато-хто з перших останніми стануть, а останні першими” [Мт., 19: 30]
“Бог вибрав немічне і немудре світу. І незначних вибрав, щоб значне знівечити!” [1Кор., 1: 27–28].
Ті, хто жили в часи “Перестройки”, пам’ятають як під час перебування в Єрусалимі Михайло Горбачов приніс квіти до Гробу Господнього, на яких була стрічка з написом: “Першому комуністу від останнього”.
Більшість з методів плюндрування, руйнування і спалення релігійних споруд і святинь, знищення священиків комуністи запозичили зі “Святого Письма”. Ось ці заповіді і настанови:
“Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” [Повт., 7: 5];
“І розвалите їхні жертівники, і поламаєте камінні стовпи для богів, і їхні святі дерева попалите в огні, а бовванів їхніх богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця.” [Повт. 12:3].
Комуністи оголосили християнство своїм “ідеологічним ворогом”, щоб приховати першоджерело, з якого постав комунізм як ідеологія. Але, виховані у християнстві, вони робили так з “ворожою” релігією, з ворожою ідеологією, як написано у Біблії про ставлення до інших релігій:
“Не будеш вклонятися їхнім богам,… бо конче порозбиваєш і конче поламаєш їхні стовпи для богів” [Вих., 23:24];
“Бо ви їхні жертівники поруйнуєте, а їхні камінні стовпи для богів потрощите, а їхні дерева святі повирубуєте” [Вих., 34:13];
“то проженете всіх мешканців того Краю перед собою, і понищите всі їхні зображення, і всіх литих ідолів їхніх понищите, і всі їхні висоти поруйнуєте” [Чис., 33:52];
“І поруйную ваші висоти, і повитинаю ваші стовпи сонця, і поскладаю трупи ваші на трупах божків ваших, і обридить душа Моя вас!” [Лев., 26:30];
“І він порозбивав стовпи для богів, і постинав посвячені дерева, а їхнє місце наповнив людськими кістками” [2 Цар., 23:14];
“А коли це все скінчилося, вийшов увесь Ізраїль, що знаходився там, до Юдиних міст, і поламали стовпи для божків, і постинали посвячені дерева, і порозбивали пагірки та жертівники…” [2 Хр., 31:1];
“І порозбивали перед ним Ваалові жертівники, а стовпи сонця, що були на них, він повирубував, а Астарти, і боввани різані та литі поламав і розтер, і розкидав на гроби тих, хто приносив їм жертви” [2 Хр., 34:4].
Чи не ці рядки наснажували християн усіх століть знищувати, спалювати, трощити, пиляти, руйнувати все, що їм не подобалося: починаючи з релігійних святинь і закінчуючи палацами, замками і церквами і соборами?
В Біблії немає жодного рядка про толерантне ставлення до інаковіруючих, їхніх святинь і святощів. Тоді для чого нарікати на справжніх християн, справжніх талановитих і старанних “учнів” – комуністів, які виконували все так, як написано в Біблії?
Чи не є виправданням злочинних діянь комуністів такі біблійні слова:
“І кинули вони їхніх богів [ікони християнських богів і святих. – Авт.] на огонь, бо не боги вони, а тільки чин людських рук, дерево та камінь, і понищили їх” [2 Цар. 19:18]?
Чи не є такими ж учнями Біблії ті національно свідомі українці, які готові трощити, знищувати, підривати і руйнувати все, що не є християнським, все, що на їх думку є “ідолопоклонським” чи “ідолопоклонницьким”?
Невеликий подвиг – воювати проти каменю, дерева, заліза і залізо-бетону. Чим же відрізняється один від одного за рівнем свідомості і виховання, за рівнем вандалізму і злочинності християнин, який руйнує нехристиянські святині, керуючись наказами Біблії, від комуніста, який руйнує християнські і українські святині? Всі вони роблять однакову справу – руйнують. І кожен вважає,що робить “святу” справу.
Хто був більшим “язичником”: ті, хто поклонялися статуї Перуна чи ті, хто тягнув до Дніпра цю статую, прив’язану до хвостів коней і бив її палицями, щоб “вигнати з неї біса Перуна”? Бо, якщо статуя Перуна, згідно проповіді християнських ідеологів і теологів, – це “звичайне мертве дерево”, то для чого це дерево бити палицями і тягти до узвозу, як “живу людину”? А, якщо тягли і били, то, значить, визнавали в статуї Перуна і “життя”, і язичницького кумира. Тоді, чим є насправді словесні і фізичні “війни” християн (і загалом усіх монотеїстів-ідолопоборників) проти Святих Дерев і деревяних кумирів, як не доказом їхнього “язичницького мислення”, якого вони у своїй свідомості і світогляді так і не змогли позбутися протягом тисячоліть. Де елементарна логіка? Для чого воювати з “мертвими” деревом і каменем, з якого створені релігійні кумири і символи?
Мудрішим був український селянин, який на слова комсомольця-пролеткультівця (атеїста) – “Діду! Покажіть в небо дулю, бо Бога немає”, – відповів: “Якщо там нікого немає, то кому показувати дулю! А, якщо там хтось є, то навіщо мені з ним сваритися…”.
Не з матеріальними (камінними, бронзовими) пам’ятниками треба боротися, а з пам’ятниками “духовними”, які “стоять” в головах людей. Бо після одного зруйнованого камінного пам’ятника його прихильники поставлять інший. І цей процес нескінчений… Це нагадує вислів з фільму “Джентельмени удачі”: “Украл, выпил, в тюрьму! Украл, выпил, в тюрьму!”
Щоб знищити пам’ять про когось, недостатньо зруйнувати всі пам’ятники, треба ще й вилучити це ім’я з усіх книжок і писемних пам’яток, заборонити в народі говорити про цю людину. Але це ми вже проходили неодноразово: християни, керуючись Біблією, вели жорстоку нищівну війну проти давньої релігії і пам’яті українців-слов’ян, комуністи проти будь-якої релігії (включно з християнством і залишками давньої руської віри) і проти української духовності, українці-християни проти комуністів, атеїстів і давньої релігії українців-русичів. І всі вони оголошують, що вони ведуть жорстоку, нищівну і “справедливу” війну з “ідолопоклонством”.
В християнстві не менше зразків ідолопоклонства, аніж у комуністів і русичів-язичників разом взятих. Сьогодні християнські “ідоли” (ікони та іконки) можна побачити навіть у міському та приватному транспорті (в кабіні водія). Інколи в кабінах водіїв знаходиться стільки різних іконок (різновидів паперових християнських “ідолів”), що мимоволі порівнюєш їх з пересувними християнськими капличками, церквушками і мобільними рухомими іконостасами… Отже, “ідолопоклонство” незнищенне!
Сумно читати статтю Ірини Калинець “Від темряви до світла”, в якій на один щабель вона ставить і комунізм і давню передхристиянську релігію українців, називаючи їх християнським словом “ідолопоклонство”. Звідки сучасним читачам знати, що комуністи почали переслідувати її чоловіка, українського поета Ігоря Калинця за збірку віршів “Вогонь Купала”, яка побачила світ у видавництві “Молодь” 1966 року. Тепер його жінка І.Калинець намагається прирівняти комунізм до релігії, в якій щорічно запалювали вогні на Купала, до релігії, в якій славили Світло – Сонце і Вогонь. Саме цю передхристиянську релігію боялися і ненавиділи “комуністи” усіх часів: і християни і більшовики, бо в ній справжня родова свідомість і справжній національний світогляд українського народу.
А сучасним українським патріотам не личить сьогодні, в епоху кризи тоталітарних ідеологій і релігій, ґрунтувати свої ідеї на основі чужих символів, ідеалів і релігій.
Якщо політичним абсурдом є спроби “будувати” Україну з єдиною державною мовою (російською чи англійською) замість української, то не менш абсурдним є, коли основою української духовності намагаються робити християнство, яке було і залишається “сектою” національної релігії євреїв – юдаїзму. Бо християнство завжди прославляло і буде прославляти “Бога євреїв” [Вих., 3: 18], “Бога Ізраїля” [Вих., 5: 1], єврейський народ, єврейських пророків, єврейську землю Ізраїль і єврейську релігію.
Наводимо біблійну статистику, яка надзвичайно цінна для євреїв-патріотів і невтішна для патріотів-українців християнського віросповідання: “Бог євреїв” згадується в християнській Біблії – 6 разів, “Бог Ізраїлів” і “Ізраїлевий Бог” – більше 160 разів, “Бог Авраама” – 13 разів, “Бог Ісака” – 6 разів, “Бог Давида” – 1 раз, “Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Якова” – 3 рази. І жодного разу в Біблії не згадується “Бог усіх народів”, “Бог всього людства” чи “Бог усіх людей”, “Бог християн” чи “Бог українців”…
Отже, не можна “будувати” справжню Україну на основі інонаціональних ідеологій і псевдоукраїнських національних цінностей, бо тоді “патріот України”, вихований на чужих і навіть ворожих, антиукраїнських цінностях, “руйнуватиме” свої національні цінності, будучи щиро переконаний, що робить “святу” справу і бореться з “ідолопоклонством”…
Комуністи-інтернаціоналісти боролися і з християнством і з залишками давнього язичництва. Але, в порівнянні з комуністами, християни жорстокіше і нещадніше знищували прадавні передхристиянські українські (руські) святощі і святині, волхвів і знахарів, відунів і скоморохів. Варто нагадати, що в комуністичні часи діяли чимало християнських храмів і монастирів. А в часи панування християн були знищені всі язичницькі храми, капища і каплиці, Священні Дуби і Священні Гаї. То кого в історії України можна вважати жорстокішим і злочиннішим? Хто більше шкоди приніс українському народові?
Не будучи християнською, Русь могла протистояти будь-якому ворогу чи загарбнику. Україну-Русь боялася навіть могутня християнізована Візантійська Імперія. Ставши на догоду Візантії християнською, Україна-Русь втратила свою ідеологічну і територіальну незалежність. Навіть дивує: як можна було ще протистояти ворогам і загарбникам, коли постійно проголошувалася християнська заповідь “Любіть ворогів своїх”?
Тому, будучи “християнською”, Україна ніколи не зможе стати справді Незалежною, Самобутньою і Самостійною. А сучасна примарна “незалежність” може тішити тільки рабів, вихованих на християнських цінностях: підкорятися, терпіти, постувати і пристосовуватися до своїх панів.
Бо нелогічно і нерозумно (навіть, не по-християнськи) протистояти ворогам і загарбникам, дотримуючись християнських заповідей Ісуса Христа:
“Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас” [Луки, 6: 27].
“А Я вам кажу не противитись злому!” [Мт., 5: 39].
“Любіть ворогів своїх,… і моліться за тих, хто вас переслідує!” [Мт., 5: 44].
“…Моліться за тих, хто кривду вам чинить!” [Лк., 6: 28].
Якби християни справді виконували усі “заповіді” і накази, що містяться в Новому Заповіті, то про Україну і українців сьогодні ніхто б і не згадував. Бо той народ, якого навчено любити і догоджати своїм ворогам і загарбникам, дуже швидко зникає з історії як окрема нація і окрема самобутня Держава, а продовжує жити, в кращому випадку, тільки як рабська народність, а в гіршому, – зникає назавжди з лиця Землі…
А коли врахувати, що “комуністи” й насправді є ворогами “українців-християн”, то нічого іншого не залишається таким українцям, як “полюбити” їх щирою “християнською любов’ю”, “не противлячись злому”, “молячись за тих, хто кривду чинить” і молячись за тих, хто переслідує”…
Отже, давно настав час переосмислити і переоцінити усі “духовні цінності”, які залишилися нам у спадок від наших “немудрих” предків-християн, яким колись 1000 років тому насильно, віроломно насадили, нав’язали чужоземне духоруйнівне “візантійське” і “римське” варіанти християнства.
Варто згадати, що українців-“шестидесятників” вкидали в комуністичні тюрми тільки за те, що – мріяли “створити” і “будувати” “національну комуністичну Україну”. Чому про це нині мовчать? Ці ідеологічні “помилки” 60-х ще ніхто відкрито не визнав.
Чому ж тепер намагаються будувати “християнську Україну”, якщо усім відомо, що християнство – це різновид “комунізму” тільки у вигляді релігійно-політичної ідеології…
Тому несерйозно, коли християнин намагається протистояти комуністу, бо обидві ці чужоземні “релігії” за своєю суттю є “квазіукраїнськими” (псевдоукраїнськими)…
Доречно згадати рядки з вірша українського національного поета-патріота Тараса Шевченка:
“Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали…” (Шевченко Т. Сон., 1847)
Отже і комунізм і християнство можна якось прилаштувати до потреб української національної ідеї – і українці-християни і українці-комуністи сиділи в політичних тюрмах Російської комуністичної імперії, а української національної ідеї так і не спромоглися сформувати (виробити). І хто б не намагався причепити до слів “комунізм” і “християнство” прикметник “український” (український комунізм чи українське християнство), але українськими вони від цього не стануть, бо комунізм завжди буде з російським “обличчям”, а християнство – з єврейським чи єрусалимським. Тому в багатьох сучасних християнських колядках можна почути: “А в Єрусалимі дзвони задзвонили…”.
Тому в Україні національні ідеологи сьогодні якісь “неукраїнські” і духовність в українців якась несправжня, і духовні цінності з єврейським “душком”, а “Свята Земля” – Єрусалим та Ізраїль, “Свята Річка” – єврейський Йордан, а не українська річка Дніпро чи подільська річка Буг (Бог).
Може прийшов час розставити всі крапки на “І”???
Патріоти України вийдіть з “національних келій”, гасіть свічки і лампочки Ілліча, настав світлий день і вже вийшло Сонце! Гайда, на сонячне світло! Якщо йти до Світла, то із світлим українським розумом, світлим українським світоглядом і світлою українською свідомістю. Якщо ж “любити ворогів своїх”, то палко і “по-християнськи” (включно з їхніми пам’ятниками), в повній покорі і терпінні, ні на кого не нарікаючи!!!

22 січня 2011 року (в День Соборності України)

Війна з памятниками
Анатолій Починок
(Коментар релігієзнавця до статті Ірини Калинець)

Невідомі підірвали пам’ятник Степану Бандері…
У Києві відбили ніс і руку Леніну… (30.06.2009)
На Тернопільщині пошкодили декілька пам’ятників Ярославу Стецьку (осінь, 2010).
У Києві відреставрованого Леніна облили фарбою (27.11.2009)
В Тернополі розбили меморіальну дошку Ярослави Стецько
Зруйновано барельєф полковнику УПА Польовому
Попсували бюст Петровському у Києві…
В Полтавщині невідомі зруйнували пам’ятник жертвам голодоморів
На Волині невідомі облили пам’ятник Леніна фарбою
У Полтавській області пам’ятник Леніну тиждень простояв з екскрементами на голові
На Черкащині пам’ятник Леніну облили фарбою, розмалювали свастиками, зірками і написали “палач” (28.04.2010)
У Запоріжжі відрубали голову скульптурі Йосифа Сталіна … (28.12.2010)
У Запоріжжі підірвали залишки скульптури Сталіна … (01.01.2011)
В Луцьку розмалювали свастиками камінь на місці майбутнього пам’ятника Степану Бандері (11.01.2011)
Далі буде…???
(З сучасних українських “фронтів”)

“Як рік зустрінеш так його і проведеш”
(Народна прикмета)

Війна з пам’ятниками і скульптурами в Русі триває вже близько 1020 років і, здається, ніколи не скінчиться…
Ось і цей 2011 рік розпочався вибухом, який знищив в Запоріжжі залишки пам’ятника більшовицькому “вождю всіх народів” Йосифу Сталіну. СБУ і Прокуратура України почали безпідставно переслідувати, ловити, затримувати і допитувати представників Всеукраїнського об’єднання “Тризуб”. На захист українських патріотів виступили українські інтелігенти і колишні політичні в’язні комуністичного режиму, намагаючись у своїх виступах “викрити” причини появи та існування малих і великих архітектурних і скульптурних форм в історії людства. З цією метою була написана світоглядно-ідеологічна стаття Ірини Калинець “Від темряви до світла”, в якій авторка почала ганьбити мистецтво скульптури, називаючи його пережитком “ідолопоклонства”:

)

Яка влада,Левко Григорович?”Гідна“ чи дійсно українська?!Замість коментаря,щоб прочитали і люди,Можливо…
З НАС ЛЮДЕЙ НЕ БУДЕ”?!
Мова йде про тих людей, які складають за національністю більшість суспільства в Україні, мова про етнічних українців, які так і не спромоглися, як не прикро і боляче, скинути з себе ярмо байдужості, позбутися вад національного характеру,щоб так , як люди в інших країнах, стати господарем на своїй, а не на чужій землі, демонструючи готовність до самостійного життя.Ту готовність, про відсутність якої писав С.Петлюра ще в 1925 році, зокрема, в листі до Ю.Гуменюка, згадуючи чисельні факти нехтування українцями справи національного відродження, які “ на декого…справляли таке враження, що взагалі “ з нас людей не буде” і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.”(С.Петлюра ,Ст атті, Київ, 1993 рік, видавництво художньої літератури “Дніпро”)/ І ті сили, які взялися вже в 1991 році за справу розбудови незалежної України, мали би врахувати досвід УНР та пам’ятати і такі слова С.Петлюри:” Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу- розпорошені,неспоєні, не підперті працею поколінь і віків- і не роблю собі ілюзій щодо тєї легкості, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненним.. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів,недоглядів,- коли не згадували взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилася у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і невміння його поставити над клясовими інтересами інтереси цілого-НАЦІЇ…Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахунках дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли”( там же)
Цитувати так детально С.Петрюру маємо і сьогодні з огляду на те, що , на жаль, “деякий час” і нині діє, бо провідники української справи вже в 1991 році повторили “ блуд” і “недогляди”, невміння бути реальними політиками, рахувати сили свої і ворожі, не згадали про тяжку історичну спадщину, до якої додалася спадщина радянських часів з її боротьбою проти українського національного відродження.Як не прикро,справдилися слова П.Струве, про які згадує С.Петлюра і сказані ще за часів царизму про те, що він не вірить, ”щоб в межах Російської імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”. Як стверджують багато авторитетних людей, не склалася та українська національність і сьогодні, а маємо українську стихію, якщо вже не малоросійську.
То ж, як не прикро, маємо дати відповідь бодай на 20-тому році незалежності України на питання,яке фактично поставлене історією, на яку вперто закриваємо очі, не засвоюємо її гіркі уроки ,сподіваючись невідомо на що, звинувачуючи в негараздах і ганебному стані справ з незалежністю всіх ,тільки не себе.В цьому лишній раз мали можливість переконатися в дні відзначення Великих роковин, Шевченкового ювілею- 150-ліття з часу його смерті.Не згадуючи про всі прикрі факти, наведемо лише слова Володимира Поліщука, доктора філологічних наук, який був свідком відзначення майже всіх роковин в різні часи і з різною владою, а тому має право відверто сказати таке:”Чи псевдоукраїнська,чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка.І не тільки,зауважимо,Шевченка»(“Уроки Великих Роковин”,”Слово просвіти” число 11,стор.5, http://www.slovoprosvity.org)*****. Які б мали бути роковини, автор наводить слова Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця , автора близько 20-ти публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка:»річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумкцків національної роботи, культурним святом, яке дає привід оглянутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього. Ряд “роковин”, починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. В.Поліщук наводить мало цікваві,як не прикро, етапи відродження і стверджує, що навіть в роки незалежності організація шевченківських днів “щодалі більше навіває тривогу, сум,обурення”.
Не стали винятком і останні роковини, під час яких ніхто не звернувся до української нації із пророчими словами Т.Шевченка “обнімітеся,брати мої,молю вас,благаю”. Не присоромив етнічних українців за їхню нездатність до самостійного життя, не закликав до оздоровлення нації через звільнення від закляття безпам’ятства, не присоромив їх, як це робив Т.Шевченко, cвого часу А.Погрібний і інші, як це робить сьогодні Ліна Костенко. І якщо вже Т.Шевченка в такі дні ми не розуміємо, не хочемо знати його живий дух і живе слово, то зроузміло,чому замовчуємо хворобу української нації і слова тих,хто кличе негайно бити на сполох,вдарити у дзвони до українців!
Натомість,ми стали свідками,як на телеканалі “Інтер” вже росіяни на чолі з Кисельовим вчили нас, яким має бути Т.Шевченко сьогодні, на що один із присутніх влучно зауважив,щоТ.Шевченко не отримав би премію його імені, якби жив серед нас зі своїм “Кобзарем”.”Слово просвіти” наводить слова одного із провідників Ю.Костенко, який, бідкаючись про відсутність “ справжнього українського господаря” , говoрить на мітингу: “І так буде доти , доки українська влада не базуватиметься на українських національних інтересах” І ні слова до нації і про нaцію, яка не здатна до самостійного життя і не здатна обрати дійсно українську владу,яка тільки і буде спроможна базуватися на українських національних інтересах.Лауреати Шевченківських премій всіх часів наполягають на зустрічі з Януковичем і пишуть в листі до нього, до людини, яка тільки і чекає 300 голосів в парламенті, щоб надати російській мові статус державної з відповівдними наслідками для української:”Ми переконані, що в цей ювілейний час Вам,Вікторе Федоровичу,є що нам сказати, як і нам є чим поділитися з Вами”. Як вівідомо, українська діаспора в США свого часу відмовилася від зусрічі з Януковичем, а шевченківські лауреати в Україні самі запрошують Януковича! І не соромно! І не червоніють! Що хотіли почути і що мали сказати ті, хто в більшості своїй ще рік тому галасували по Україні “Буде Ющенко-буде Україна”?! Хіба –що знову ж за словами Т.Шевченка “правдою торгувати”.Як стверджує Михайло Голубець, докт ор біологічних наук, заступник голови Народної Ради у ВР України(1990-1994), ” у нас вміють купувати, вміють, відповідно, продаватися”(“Слово просвіти”, число 10, стор3)
В цей же час стало відомо, що народний депутат Стецьків запропонува організувати український народний рух,”посполите рушення” без попереднього вконання вимог статті 11 Конституції України про консолідацію української нації, розвиток її мовної, етнічної самобутності, без законодавчого закріплення впливу громад за національною ознакою на склад влади, без відновлення графи про національність, відтак, без розвитку здатності етнічних українців до самостійного життя, без чого “ посполите рушення “ буде не українським, а скоріше малоросійським.
Зрозуміло, що ніяких підсумків національної роботи не підводили і не згадували про таке, бо було, очевидно, соромно дивитися , як крива українського національного відродження навіть в роки незалежності стрімко падає. Чому, дає пояснення той же М.Голубець:”Цій Верховній Раді вже нічого не допоможе..Наш нaціонально-демократичний склад спримітизувався, став зрадницьким у національному питанні.І їм немає чого лекції читати.Потрібна нова Верховна Рада.Передусім- інший закон для її обрання.Це проблема:врятувати Верховну Раду від страшної хронічної хвороби”. І вказує на першопричини такого ганебного явища:” відтоді і до сьогодні нація українська-занедбана, зруйнована, без досвіду патріотів-державотворців, які б мали навички, знали, як реалізувати будь-які питання державотворення”(там же)
М.Голубець не перший, хто відверто і публічно нагадує нинішнім провідникам національно- демократичних сил про нагальність сходу їх з політичної арени.Вони це чують, читають та не дослухаються і , позичивши у сірка очі, продовжують штовхати українську справу до прірви, замовчуючи проблему,підміняючи загальну справу оздоровлення української нації політичними ігрищами за владу, частковими заходами з національними гаслами для самозадоволення і щоб нагадати супільству про себе.
Чи знають вони про одвічну трагедію українців ще з часів Б.Хмельницького, про яку ,зокрема, пишуть історики В.Смолій і В.Степанков,нагадавши про перехід у католицизм і ополячення майже всіх князівських родин українського походження(Пронські,Слуцькі,Збаразькі, Вишневецькі і інші):” Трагізм цієї ситуаціїї полягає у дeнаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості, економічно найпотужнішого,політично найвпливовішого та найкраще організованного класу-стану українського суспільства, який задля збереження і нaступного зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за створення національної державноcті( не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні”(“Богдан Хмельницький”,Київ,”Либідь”.1995рік)
Нинішня ситуація не менш трагічна, бо за відчуттям Ліни Котенко ми втрачаємо незалежність. До того ж фактично нічого не робимо, щоб не втрати її ,в єдино можливий спосіб, консолідуючи українську націю, діючи бодай відповідно до статті 11 Конституції України .. Нинішні ж «вишневецькі»(Коліснічкенко,Левченко,Симоненко, Марченко,Кравченко,Матвійчук,Близнюк і багато інших, різного положення при владі, всіх і не згадаєш) не сажають на палі, а ведуть спільно з силами вчорашнього дня ,недругами українського національного відродження активну , відверту,публічну боротьбу проти оздоровлення етнічних українців, виведення їх із стану “дурного хохла”,в якому вони перебували декілька століть, а більшість перебуває і нині. І ніхто із національно-патріотичних сил не протистоїть їм, слухаючи про права людини, зокрема,права на вибір мови спілкування, хоч маємо з боку нинішніх “вишневецьких” реалізацію права на зраду національних інтересів.Сама тема трагічної ситуації і нездатності титульної нації до самостійного життя відсутня в інформаційному полі за винятком окремих авторів, на яких “вишневецькі” не звертають уваги, а націонал-патріоти не дослухаються, замовчують.Трагічність нинішньої ситуації посилюється широкою і зростаючою денаціоналізацією і зросійщенням майже половини населення української національності.До того ж запис про національність відсутній в паспортах і інших паперах про особу громадянина
Дивує і позиція української діаспори за кордоном, насамперед, СКУ, яка не бачить чи закриває очі на трагізм ситуації в Україні, підтримуючи і далі стосунки з нинішніми провідниками української справи, час яких вийшов, і не допомагаючи новим, щоб виправити ситуацію бодай на перспективну, щоб крива національного відродження не падала і надалі.
То ж маємо сподіватися на себе і на те, що дійсно українське “посполите рушення”, саморганізація українських громад не тільки нагадає етнічним українцям як більшості суспільства про їхню відповідальність за стан справ в державі, про необхідність зміцнювати і розвивати здатність до самостійного життя, але й приведе до української справи нових провідників., позбавлених “блуду і недоглядів”, ігнорування тяжкої історичної спадщини. Присоромлені ж нами нардепи-українці із різних фракцій відновляить запис про національність, а в закон про вибори депутатів внесуть положення, за якими не партії і не комісії, а збори громад за національною ознакою, як було в СРСР право зборів трудових колективів, будуть визначати,за кого голосувати в округах в день виборів.Це буде кроком до обрання дійсно української влади, бо нас, етнічних українців, більшість в суспільcтві. Ось тільки б не забувати слова Т.Шевченка “обнімітеся,брати мої,молю Вас,благаю”.Ось тільки б зняти ярмо байдужості і закляття безпам’тства.Чи вдасться зробити такий подарунок до 20-тої річниці незалежності, зробивши відповідні сумні підсумки національної роботи і необхідні висновки, щоб спільно, допомагаючи одне одному, робити з себе людей, які б інтереси нації ставили вище за станові,кланові чи партійні?! Поки не пізно, здається….