Зміст номера

• Січнева музейна революція?..
• Пам’ять Героїв Крут вшановано на місці легендарного бою
• Головне завдання — створити інститут краєзнавства
• Шоста із серії
• Подарунок до 960-річчя
• Музей, що проїхав півсвіту
• Я вбитий був під Крутами…
• Входження в небо
• Усе найкраще — дітям?
• Єднаймося під прапором мови
• Одеський Караваджо знову в епіцентрі уваги
• Джоунз, Мейс і Дюранті: що в їхніх іменах?
• «Доктор Пі»: експеримент над суспільством
• Дивосвіт української вишивки
• Биківнянські мішені на «цвинтарі розстріляних ілюзій»
• Василь Стус єднає Україну
• Охрещене ім’ям сонета
• Роздуми про свято Злуки по-луганському
• Дмитро Павличко: «Крутянські герої загинули під національним прапором»
• Любов Проць: «Шедеври створюються в пеклі…»
• «Соборний дзвін» у Білій Церкві
• Пам’яті Дмитра Гриньківа

Завантажити pdf

Микола ЦИМБАЛЮК

Події розвивалися стрімко, судячи з усього, за заздалегідь і ретельно підготовленим планом. Одним махом упродовж кількох останніх січневих днів влада звільнила директорів найзнаковіших музеїв України. 20 січня було розірвано контракт із генеральним директором Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Мариною Громовою, яка пропрацювала на цій посаді лише півтора року. 25 січня звільнено генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталію Клименко. Того ж дня у Міністерство культури і туризму викликали керівництво Національного заповідника “Софія Київська”, — їм було вручено наказ про звільнення генерального директора Нелі Куковальської (вона перебуває на лікарняному). 27 січня, як повідомляють електронні ЗМІ, “двома автівками до Національного музею народної архітектури та побуту України прибула спецгрупа Мінкульту”, що оприлюднила наказ міністра культури Михайла Кулиняка про звільнення директора Павла Федаки.
Гендиректорські кабінети були вільними недовго. Буквально в наступні дні ошелешеним музейним колективам представили нових керівників. Отже, Лаврським заповідником тепер керуватиме Вікторія Ліснича, Софією Київською — Олена Сердюк, музеєм у Пирогово — Дмитро Заруба, а Шевченківським музеєм — Дмитро Стус.
Таким чином історика Марину Громову, котра має чималий досвід музейної роботи і три вищих освіти замінила 33-річна Вікторія Ліснича. Вона за фахом лікар-кардіолог. Пропрацювала чотири роки лікарем в Інституті серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова. З вересня минулого року її ім’я ще значилось у радниках Міністерства культури і туризму України.
Одного із найактивніших дослідників і захисників безцінної києво-софійської спадщини, дійсного члена Української академії архітектури, заступника голови Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників України Нелю Куковальську замінила 54-річна Олена Сердюк. Трудову діяльність розпочинала в Державному архітектурно-історичному заповіднику “Софійський музей”. Останні шість років очолювала Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень Мінкультури.
Гендиректора Пироговського скансена Павла Федаку замінив 36-річний Дмитро Заруба — політолог. Його першим робочим місцем (1997—1998 рр.) значиться Верховна Рада України, посада — помічник голови комісії з питань приватизації. Останні півтора року він обіймав посаду заступника голови Держслужби туризму і курортів. А ще він, згідно з інформацією на його персональній сторінці у соціальній мережі, уже не перший рік є президентом Асоціації готелів і ресторанів України.
Музей Шевченка очолив 45-річний Дмитро Стус. За фахом філолог, кандидат філологічних наук. Тривалий час був науковим працівником Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Працював у кількох авторитетних виданнях, зокрема журналах “Київська Русь”, “Сучасність”. Йому закидають відсутність управлінського досвіду — і це загальна вада нової хвилі музейних гендиректорів.
Кадрові зміни нинішньої влади, як свідчать відгуки преси, викликали у громадськості хвилю обурення і безліч запитань. Причина тому лежить не стільки в “іміджі” партії влади — регіоналів, скільки у кількох “але”. По-перше, рішення Міністерства культури про зміщення і призначення нових керівників музеїв позбавлено прозорості, готувалося тишком-нишком. Це дивно, адже більшість відправлених у відставку керівників ще вчора нібито мали достатній кредит довіри. Їхня робота отримувала високі оцінки. Наприклад, торік, у вересні, президент Віктор Янукович на урочистостях із нагоди 1000-ліття Софійського собору дав високу оцінку роботі працівників Національного заповідника.
По-друге, фаховий рівень будь-якого високопрофесійного спеціаліста, а тим паче музейного, потребує і відповідної освіти, і достатнього досвіду в обраній царині, і неабияких інтелектуальних, ділових і управлінських якостей. По-третє, як зазначають експерти, владі не потрібні фахові, з високим рівнем свідомості й громадянської відповідальності, досвідчені керівники ще й тому, що більшість із них могли б створити перешкоди в реалізації певних комерційних планів окремих осіб чи груп впливу при президентові.
Напередодні призначення на посаду гендиректора музею народної архітектури в Пирогово молодий політолог, він же представник ресторанно-готельного бізнесу Дмитро Заруба розповідав на “Радіо Свобода” про те, що на розвиток музею необхідно 20 мільйонів гривень. Їх треба негайно залучати. Так само величезних коштів потребують національні заповідники — “Софія Київська” і Києво-Печерський. І їх виділять. Тому практика розстановки владою своїх людей на фінансових потоках не нова.
Є ще одне золоте дно в тихому музейному житті — земля: навколо лаврської, софійської, пироговської вже неодноразово вибухали скандали. Тривають вони й досі.
Серед мотивів зміни директорів є ще один — політичний, точніше, релігійно-конфесійний. Хоча прямих свідчень щодо передачі частини будівель чи комплексів Софійського й Києво-Печерського заповідників немає, однак підстави для таких побоювань існують. Навіть якщо не брати до уваги прагнення тієї ж УПЦ МП. На пам’яті ще свіжі спроби відселити музеї з Лаври. Не переконує громадськість у чистоті помислів влади і нещодавній законопроект № 9690 від 12 січня 2012 р. “Про повернення об’єктів культурної спадщини релігійних організацій”. Там зазначено, що серед низки об’єктів, які треба повернути УПЦ Московського патріархату, є й Свято-Успенський собор.
Тож “Січнева музейна революція”, розпочата верхами, не є чимось новим у прогнозованих вчинках її “вождів”.

29 січня ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно з національно-демократичними силами звершили традиційну ходу і провели поминальний мітинг на Аскольдовій могилі

29 січня українська влада та громадськість вшанували пам’ять Героїв Крут на місці легендарного бою. Спільну панахиду на території Меморіального комплексу “Пам’яті Героїв Крут” на честь загиблих курсантів і студентів — захисників Української держави відправили Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Української Православної Церкви Київського патріархату владика Євстратій, священики УПЦ КП та Української Греко-Католицької Церкви.

У заході взяли участь голова Чернігівської обласної державної адміністрації Володимир Хоменко, перший заступник голови обласної ради Іван Коробка. Спільно поклали квіти від обласної адміністрації, ради, Міністерства культури, політичних партій, громадських організацій, делегацій із областей України, районів Чернігівщини до Хреста пам’яті Героїв Крут, вшанували їхню пам’ять хвилиною мовчання.
На мітингу зачитали звернення Президента України Віктора Януковича, який підкреслив, що ця героїчна й водночас трагічна дата в історії нашої держави завжди нагадуватиме нам про велику відповідальність політичних і державних керівників за свої рішення.
На місці бою горіли поминальні свічки, лунали салюти з гармат і рушниць. Під звуки козацького маршу урочисто пройшли курсанти Чернігівського військового ліцею, Чернігівського юридичного коледжу та Львівського ліцею імені Героїв Крут.
По закінченні мітингу-реквієму присутні ознайомилися з Меморіалом пам’яті Героїв Крут, оглянули музейну експозицію, яка розміщена у вагонах початку ХХ століття на залізничній колії.
У Чернігові подвиг Героїв Крут вшанували в обласному філармонійному центрі, де відбувся концерт, у Ніжині виступила капела бандуристів імені Остапа Вересая обласного філармонійного центру.

* * *
Національно-демократичні сили вшанували пам’ять молодих героїв на місці бою.
Про значення подвигу Героїв Крут у боротьбі за незалежність України, про сучасні завдання української демократії говорили у своїх виступах на мітингу в Крутах перший заступник голови Української народної партії, народний депутат Іван Заєць, голова партії “За Україну”, народний депутат В’ячеслав Кириленко, заступник голови політради партії “Наша Україна” Микола Оніщук, поет і громадський діяч, Герой України Дмитро Павличко, народний депутат Володимир Яворівський, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, від Конгресу українських націоналістів — Степан Брацюнь, від Спілки офіцерів України — Євген Лупаков, від Партії захисників Вітчизни — Павло Барнацький, від білоруської опозиції — В’ячеслав Сівчик. Учасники мітингу ухвалили резолюцію — звернення до українського суспільства та влади.

З РЕЗОЛЮЦІЇ
мітингу національно-демократичних сил із нагоди 94-ї річниці бою під Крутами

Бій під Крутами — героїчна сторінка нашої історії. 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути молоді українські патріоти — курсанти військової школи ім. Б. Хмельницького, студенти Київського університету та гімназисти вступили у нерівний бій із шеститисячним більшовицьким військом і ціною власного життя зупинили хоч на кілька днів наступ армії М. Муравйова на Київ.
Сьогодні, згадуючи про Героїв Крут, ми розуміємо, що Україна потребує нових героїв-державників, які наведуть лад у своєму домі, відстоять національні, духовні, демократичні та соціальні цінності українського народу.
Учасники мітингу на честь пам’яті Героїв Крут вимагають від Президента, Кабінету Міністрів та владної більшості у Верховній Раді:
- перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня;
- звільнити з посади міністра освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту Д. Табачника за антиукраїнську діяльність;
- припинити закриття українських шкіл;
- повернути згадку про бій під Крутами як символ захисту Української Вітчизни до шкільних підручників з історії України.
Учасники мітингу звертаються до всіх громадян України — патріотів Вітчизни: ми всі разом повинні повернути життя у своїй країні до справжньої демократії, законності, національного і духовного розвитку.
Слава Україні! Слава Героям Крут!

Вл. інф.

Фото Олеся Дмитренка

23 січня відбувся V з’їзд Національної спілки краєзнавців України. Про враження, плани на майбутнє, актуальні проблеми краєзнавчого руху ми поцікавилися у делегатів з’їзду.

— Які найголовніші завдання на 2012 рік у царині краєзнавства?
Анатолій СИТНИК, член президії правління НСКУ, член редколегії журналу “Краєзнавство”:
— На V з’їзді зібралися представники з усієї України, щоб окреслити шлях Спілки на майбутній період уже без опіки великого українця Петра Тронька. Найголовніше завдання на майбутнє — продовження тієї величезної справи, яку він колись започаткував, випустивши історію міст і сіл України. Це справді було унікальне видання, Петро Тимофійович хотів перевидати його на новій науковій основі у незалежній Україні, бо в нашій історії багато білих плям і їх необхідно ліквідувати і правдиво про все розповісти. Члени Спілки докладуть максимум зусиль, щоб таке фундаментальне видання, яке ознайомить із біографією усіх населених пунктів, побачило світ.
На цьому з’їзді вирішували не тільки творчі питання. 2008 року Спілка набула статусу Національної, і в нас виникає багато організаційних питань, бо тепер кожен член Спілки стає професійним краєзнавцем. Важливо мати місцеві осередки, які були б офіційно зареєстровані, у деяких областях цю роботу ще не провели, тому зараз будуть деякі зміни до статуту, які допоможуть краєзнавцям об’єднатися і продовжувати свій творчий пошук.
Григорій САВЧЕНКО, професор КНУ імені Т. Шевченка, голова правління Київської обласної організації НСКУ:
— Серед найголовніших пріоритетів розвитку краєзнавчої науки — створення Інституту краєзнавства, який міг би координувати всю наукову роботу, і безпосередньо робота в осередках.
Сергій КОРНОВЕНКО, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, доктор історичних наук:
— Необхідно створювати Науково-дослідний інститут, який би в межах Інституту історії України займався вивченням і розробкою питань краєзнавчої науки. Краєзнавство як спеціальну дисципліну потрібно запровадити у школі, ВНЗ. У нас на Черкащині ця наука інтенсивно розвивається, поквартально виходить періодичне видання “Черкащина”, створено сайт обласної організації, регулярно проводимо конференції.  Адже  саме Черкащина — осердя духовності України, а Чернеча гора — святиня українського народу. Також діє проект “Золота підкова Черкащини”, оновлено резиденцію Богдана Хмельницького в Чигирині, прокладено дороги.
— Як поєднано краєзнавство і літературознавство, дослідження життєписів видатних українців та минулого їхньої батьківщини?
Сергій ГАЛЬЧЕНКО, заступник директора Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України:
— Більшість наших видатних людей родом зі звичайних українських сіл та містечок. Часто про ту чи іншу особистість ми дізнаємося завдяки краєзнавцям, які записують спогади, знаходять у когось із мешканців невідомі документи. Іноді краєзнавці розшукують просто безцінні матеріали. Тоді це стає надбанням академічної науки, музеєзнавства й історії.
— Одним із пріоритетних напрямів краєзнавчої науки є пам’яткоохоронна діяльність…
Галина ДЕНИСЕНКО, член правління НСКУ, старший науковий співробітник Інституту історії України:
— Зараз готуємо “Звіт пам’яток історії та культури України”, куди входить понад 140 тисяч пам’яток, які є в нашій державі. Дуже важливо, щоб громадськість приділяла увагу нашому культурному надбанню. Нині руйнують багато пам’яток, історичних центрів, зокрема і в Києві (через тотальну забудову).  Саме тепер нам необхідно зберегти серце нашого міста — Андріївський узвіз, бо там вирішили замінити старі комунікації, а вийшло так, що зруйнували все: і бруківку, і будинки… Звичайно, громадськість запротестувала. Я вважаю, що  краєзнавці також повинні  сказати своє тверде “Ні”. У кожній області є об’єкти, які потребують нашого захисту.
— Дуже важливо, щоб краєзнавство стало справою молодих…
Ігор КОЧЕРГІН, голова правління Дніпропетровської обласної організації НСКУ:
— Ми залучаємо молодь до краєзнавчої роботи через генеалогію, музейну роботу, ініціюємо екскурсії, у школах впроваджуємо нетрадиційні підходи до викладання, наприклад, через дисципліни, які не обов’язкові, намагаємося зацікавити дітей вивченням історії їхнього міста, району. Іноді вдається. Якщо хоч небагато дітей зацікавилося — це вже велика перемога.
— Краєзнавство і Донеччина. Чи висвітлюється ця тема на сторінках української і російської преси?
Валерій РОМАНЬКО, голова правління Донецької обласної організації НСКУ, доцент Слов’янського державного педагогічного університету, член НСПУ:
— Широко і повно висвітлюється краєзнавча тема в єдиній українськомовній газеті “Донеччина”. Саме вона допомогла нам видавати історико-краєзнавчий журнал “Рідний край”: світ побачило лише чотири числа, через матеріальну скруту не маємо можливості далі його видавати.
У нашому регіоні у багатьох містах є гуртки “Молодий краєзнавець”, варто оформити їх юридично, розробити положення про наші молоді сили. Важливу роботу провадимо в школах, МАН, краєзнавчих гуртках.
— Які завдання перед собою ставить фундація П. Тронька?
Лариса ТРОНЬКО, голова правління Фундації імені П. Т. Тронька:
— Я виконую волю батька. Заплановано видання 5 томів його спогадів. У квартирі моїх батьків маю намір зробити музей. На малій батьківщині Петра Тронька, на Сумщині, також буде створено музей. Це справа не на один рік. Та й підтримка держави мізерна.
— Просвіта і краєзнавство: два шляхи, одна мета…
Петро АРСЕНИЧ, заступник голови Івано-Франківської обласної організації ВУТ “Просвіта”:
— “Просвіта” і НСКУ повинні виховувати молодь у національному християнському патріотичному дусі. Всі краєзнавці мають дбати про поповнення джерельної бази.
Я зібрав велику колекцію матеріалів (рідкісні твори, які видавали у Львові, Коломиї та інших містах), на основі якої можна зробити Музей народної шани до Шевченка. Також готую книжку “Тарас Шевченко і Прикарпаття”, де детально описано про його рідкісні твори, які видавали у галицькому краї, про тих людей, які причетні до цього. Також видав просвітянський календар на 2012 рік.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Євген БУКЕТ

Нещодавно вийшла в світ шоста книжка “Бібліотеки “Слова Просвіти” — “Духовні обереги рідного краю”. До неї увійшли публікації 2001—2011 років, об’єднані темою краєзнавства. Видання, на пошану світлого імені видатного українця, відомого державного і громадського діяча, академіка НАН України, Героя України Петра Тимофійовича Тронька (1915–2011), здійснене коштом Національної спілки краєзнавців України. Книжка “Духовні обереги рідного краю” відображає діяльність Спілки краєзнавців за останні п’ять років і стане в нагоді всім дослідникам малої батьківщини. Вмотивовано, що відкривають її стаття П. Тронька “Віхи становлення сучасного історичного краєзнавства”, яка була надрукована у “Слові Просвіти” в червні 2010 року та інтерв’ю з видатним науковцем з серпневого числа того ж року.
Також серед авторів шостої книжки “Бібліотеки “Слова Просвіти” директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига, історик-архівіст з Луцька Володимир Рожко, відомі письменники і журналісти Віктор Терлецький, Марія Кучеренко, Світлана Орел, Анатолій Недавній, Олександр Вакуленко, Микола Лаврик, Людмила Пустельник, Петро Антоненко, Тетяна Будар, Тетяна Бідзіля та інші.
Розповсюджує нове видання Національна спілка краєзнавців України, а його електронна версія доступна для завантаження на нашому сайті slovoprosvity.org у розділі “Бібліотека “Слова Просвіти”.

Києво-Печерська лавра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам’ятка історії та архітектури, занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО, а також діючий монастир Української Православної Церкви Московського патріархату зі статусом лаври. 2007 року Києво-Печерську лавру занесено до Семи Чудес України за результатами голосування експертів і користувачів Інтернету.

Надія КИР’ЯН

До 960-річчя Києво-Печерської лаври і 85-річчя заповідника 2 вересня минулого року відкрили Музей історії Києво-Печерської лаври. Тут можна ознайомитися з історією лаври від часів заснування до наших днів. Основне завдання Музею — ознайомити відвідувачів із формуванням архітектурного ансамблю монастиря, унікального лаврського некрополя, діяльністю видатних історичних особистостей, імена яких пов’язані з Лаврою.
Монастир заснували преподобні Антоній і Феодосій 1051 року. Спочатку монахи жили в печерах, звідки й походить назва обителі. У ХІ столітті монастир став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. У ХІІ столітті одержав статус лаври.
Свого часу лавра була центром літописання, тут працювали відомі літописці — Нестор, Никон, Сильвестр та інші. У ХІ столітті було засновано Лаврську іконописну майстерню, відкрито першу лікарню, де працював знаменитий лікар Агапіт, який лікував травами й молитвами. У ХІІІ столітті складено відомий “Києво-Печерський патерик”. 1615 року засновано друкарню, а 1631-го митрополит Петро Могила відкрив школу, яка стала предтечею “Києво-Могилянської академії” — першого вищого навчального закладу в Східній Європі. Вперше на східнослов’янських теренах тут було  засновано художню школу.
…Про все це можна дізнатися в новому музеї, побачити раритети: ікони, книги, побутові речі ченців тощо. Серед найцікавішого — скульптури Нестора Літописця та Агапіта Печерського, реконструйовані по рентгену черепів, голограма хреста Марка Печерника ХІ ст., годинник у формі розп’яття, “Повість минулих літ” — копія з Лаврентіївського списку 1377 р. та інше.
У 20 музейних залах — понад 900 експонатів із фондової колекції Києво-Печерського заповідника у хронологічному порядку.
Для кращого сприйняття тематики Музею історії Києво-Печерської лаври в його залах встановлене сучасне інформаційне обладнання, зокрема інтерактивні кіоски, де, за бажанням, можна проглянути цікаві архівні фото- та відеоматеріали.

Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Колекція Національного музею українського народного декоративного мистецтва має багату історію: 1899 року вона входила до збірки Міського музею старожитностей і мистецтв. Музей неодноразово змінював свою назву. Відомий він як Київський художньо-промисловий і науковий музей, перейменований 1904 року.
1906 року відбулася Перша південно-руська кустарна виставка, де було зібрано величезну кількість творів народного мистецтва і кустарних підприємств. По її завершенні багато експонатів залишилися у музеї. Це й стало основою колекції.
У подальшому музей змінював назви, колекція поповнювалася завдяки численним експедиціям по всій території України. Видатні збирачі рідкісних експонатів — перший директор музею Микола Біляшівський і науковець-етнограф Данило Щербаківський — привозили унікальні зразки народного мистецтва, церковні речі та інші предмети історично-побутового характеру.
Із 1964 року музей існує як самостійна одиниця. Сьогодні колекція музею — це понад 78 тисяч експонатів, починаючи з ХV століття і закінчуючи роботами початку XXI.
— В Україні таких музеїв більше немає, — розповідає заступник генерального директора з наукової роботи Людмила Білоус. — Колекції етнографічного профілю народного мистецтва є в багатьох музеях України, зокрема краєзнавчих, історичних, етнографічних, але ми — художній музей. У нашій колекції не тільки предмети побуту, якими користувалися люди, а насамперед ті речі, які мають художню цінність. Кожен експонат — носій тієї чи іншої культури, традицій. Яскравий приклад — костюм, який об’єднує багато видів українського народного мистецтва: крій, аплікація, вишивка, ткання.
Колекцію музею експонували у багатьох країнах світу. Ми брали участь у всесвітніх виставках “ЕКСПО”. Наші експонати вражали зарубіжних гостей, наприклад, китайцям дуже сподобалася українська вишивка. Із захопленням іноземці оглядають роботи Марії Приймаченко. За кордон ми не вивозили тільки твори художниці Катерини Білокур.
Родзинка музею — унікальні пам’ятки сакрального мистецтва: Хрест Ларіона Іваницького, який виготовили на замовлення для церкви Благовіщення в селі Іваничі Волинської губернії. Це кипарисовий хрест 1756 року, з дуже тонкою різьбою, на ньому вигравірувано донаторський напис про вкладників цього хреста до церкви Благовіщення. У колекції музею він — найбільш рання датована пам’ятка.
На особливу увагу заслуговують гутні вироби XV—XVI, XVIII століть. Цікава колекція Волокитинського фарфорового заводу, який існував усього двадцять років. Дуже цінний експонат — скляний кубок князя Михайла Сервація Корибута-Вишневецького, його виготовили у першій половині XVII століття в Білорусі. Кубок декоровано гравірованим орнаментом, і він дуже великого розміру — 67 см.
У колекції є килим із поховання гетьмана Данила Апостола, унікальна скатертина, вишита майстрами-кріпаками на честь приїзду до міста Глухова гетьмана Кирила Розумовського, понад 1000 вишитих рушників із різних регіонів, а також писанки з унікальними малюнками (деяким із них уже понад 100 років).
— Наших відвідувачів завжди приваблює народний одяг. Відомий дизайнер сучасності Жан Поль Готьє не міг відірвати погляду від українських костюмів, — розповідає пані Людмила. — Він створив колекцію, яку назвав “Україна”, де втілив те, що побачив у нашому музеї.
Тепер щодо проблем: нині потребуємо нового приміщення, нам обіцяли його надати у Мистецькому Арсеналі на другому поверсі. Але, на жаль, нічого не змінилося. Позаторік, коли музей намагалися виселити, ми не дозволили запакувати у ящик величезну колекцію. Нас також підтримала громадськість, телебачення, ЗМІ, — пригадує Людмила Семенівна.
У нас проходять майстер-класи з різних видів народного мистецтва, зокрема гончарства, писанкарства, петриківського розпису тощо. Також популярним серед дітей і їхніх батьків є День народження музею. Щороку у музеї проходить від 20 до 30 виставок. Попри всі проблеми і негаразди, ми активно готуємося до зустрічі з іноземцями, плануємо видати альбом трьома мовами.

Фото до матеріалів
Олеся ДМИТРЕНКА

* * *
Я вбитий був під Крутами,
На полі, на крові,
Я впав під рідним прапором
В замети снігові.

Я, кулею московською
Пробитий напроліт,
Встаю, щоб знов послухати
Шевченків Заповіт.

Та хто ж його співатиме,
Коли навкруг раби
Глухі — не клич трембітою,
На сурмах не труби.

За що ж я вмер — не відаю,
Невже за трон хахла,
Невже за помосковлені
І душі, і тіла?

Я встав, бо хочу глянути
На золоту блакить,
Я встав, та знову падаю,
Бо кров моя горить.

По урядах — перевертні,
По храмах — москалі.
І зрада йде за зрадою
На зрадженій землі.

Скажи мені, мій Господи,
Куди ведеш мій край?
А Бог мені відказує:
“Вставай! І сам співай!

Навчися жити в полум’ї,
І знай, що сили зла
Згорять од твого подиху,
Застигнуть, як зола”.

Мій Господи, під Крутами
Я за Вкраїну вмер,
На бій з моїми вбивцями
Дай сил мені тепер!

І підійми Ти кожного —
Живих братів моїх
І мертвих — гріх лежати нам
В землі козацькій — гріх.

Як за Вкраїну згинути
Нема кому з живих,
Ми встанемо, мій Господи,
З безодень світових.

Горітиме, палатиме
Ярмо нове й старе,
Хто вбитий був під Крутами,
Воскресне і не вмре!

29. І. 2012

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.
О. Олесь

Практично він не освоєний. Не осмислений як явище, що мало значні наслідки. Ах, Олесь!? Ну, звичайно ж, “Сміються, плачуть солов’ї…” Така влада кількох озвучених строф із довгого вірша “Чари ночі”, написаного ним у 25-літньому віці. Влада, що спричинилася до однобокого сприйняття його творчості: гедоніст, епікуреєць, співець земних утіх.
Більше 100 років минуло відтоді, коли відбувся його дебют. Дебют той був приголомшливим. М. Зеров висловився в тому дусі, що Олесеві не треба було дбати про свою славу, він прокинувся знаменитим на другий день після виходу першої збірки “З журбою радість обнялась”. Читачеві початку XXI століття, а надто молодому, який сповідує так звану нову естетику і більш-менш вільно орієнтується в нетрях новітніх шукань, збагнути причини такої популярності чи й можливо. Для нього поетика Олеся — дрімучий анахронізм. Щоб зрозуміти поета, треба знати, що передувало його доробку. Коли вийшла перша збірка Олеся, ще були живі Франко і Леся Українка, як втілення священного й непорушного принципу служіння народові. Забавний момент: Франко, віддавши належне легкості вірша й майстерності дебютанта, назвав його творчість “забавою”. Метр, несхвально налаштований щодо радикального літературного реформаторства, останніх віянь і захоплень, суворий до молодомузівців, з якихось причин умудрився не помітити те, що якраз і привернуло до Олеся увагу загалу — його громадянськість, струна якої зазвучала хоч і не вповну силу, але виразно. Пройшов він мимо і рудиментів народництва у його книжці. Інакше повелася Леся Українка. За свідченням К. Квітки, вона зауважила, що тепер їй писати лірику не варто, позаяк Олесь випередив її “яко ліричний поет”.
Звичайно ж, це був тільки імпульсивний царський жест щодо початківця і маємо це розуміти. Але водночас він же й незаперечний доказ високої оцінки.
Володарем дум назвав пізніше Олеся М. Рильський. І вказав на період його володарювання — 12-ліття межи двох революцій: 1905—1917. А різкий в оцінках критик Я. Савченко ще й у 1918 р., коли вже відчутніше давалися взнаки вразливі місця почерку поета, писав, що єдиний, хто міцно стоїть у літературі — це Олесь. І пророчив — стоятиме ще довго, позаяк “він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі”. Схожих характеристик, зокрема людей авторитетних, немало і було б немудро ними злегковажити. Постає питання — чим же все це пояснити? Воно тим доречніше, що навіть біографу Олеся немає за що зачепитися.
Народився в глибинці, у середовищі далекому від літератури, пристойної гуманітарної освіти не отримав, виник мовби на рівному місці. Такий собі білий гриб там, де на нього найменше сподівалися. Більше того — я вже колись писав про це — доля мовби намагалася відтрутити його від поезії і познущалася у такий спосіб: дала йому ведмежу поставу й аж ніяк не поетичне прізвище — Кандиба, ще й кинула його — тонкого лірика на ціле десятиліття на київські скотобійні, де він і служив, за його ж свідченням, “в атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин”. Рідкісний випадок у світовій літературі. Чи ж не глум? Ще й така прозаїчна деталь: у Празі він здобув неофіційний титул чемпіона по пиву. Є свідчення — міг випити до 60 гальб. Та то вже пізніше, коли він грівся тільки спогадами про свою колишню славу.
З’явою своєю Олесь употужнив ту авангардну лінію української поезії початку XX століття, яка пов’язана з іменами Вороного, Філянського, Чупринки. Поетами, які кинули виклик народництву, його, якщо перефразувати В. Петрова, доктринерському ригоризмові. Вони, ці поети, кожен у міру свого таланту — виборювали місце для індивідуального, особистісного. Вказали на його цінність і неповторність. Цього чекали. На це інтуїтивно сподівалися. До цього підштовхував досвід інших літератур. Олесеві випало висловити те з найбільшою силою. З одного боку — завдяки талантові, з другого — він не тільки ширяв у горніх широтах, а й не поривав із пекучим злободенням, піднісши його у кращих своїх писаннях до рівня інтиму. Строго кажучи, його образна система не була переобтяжена новизною. Зужитість деяких засобів кидалася у вічі вже тоді, але ритмічна вигадливість, дивовижна невимушеність, щирість, легкість, мелодійність — чесноти, констатація яких стала загальним місцем, у контексті проблематики дня дали ефект поетичного вибуху, зухвалого реформізму.
Набравши 10 очок із 10-ти можливих, Олесь став на досить тривалий час, як з огляду на одне життя, королем поетів. Пізніші спроби довести, що король голий, попри слушність спостережень так чи інакше пов’язувалися уже зі спадом цього таланту. Тому об’єктивними назвати їх важко. Природа хисту Олеся стихійна. У цьому його сила і слабкість. Народившись у “сорочці”, він розвивався за рахунок власних “резервів”, цілком поклавшись на інтуїцію. Тому період його руху по висхідній такий короткий — чи не перші три книги та частина віршів, що до них не ввійшла, але датована тим же часом. Як тільки внутрішні поклади джерел енергії почали вичерпуватися, почалися й холості оберти на місці. Вперед вийшов талановитий учень — Тичина і заступив собою учителя. Як дотепно висловився Зеров, “пересадивши першу колись скрипку на другорядне місце в оркестрі”.
Від мудрих неокласиків, надто від доскіпливого професорського ока Филиповича не приховалися численні сторонні вкраплення в поезії Олеся, наслідки ним читаного і засвоєного. Поділяючи думку О. Білецького про поміркованість його новаторства, Зеров виставляв рахунок поетові в тому сенсі, що його асоціативність убога порівняно із складною і химерною асоціативністю Малларме, Вяч. Іванова, Анненського, Блока. Вяч. Іванов тут ні до чого. Це зауважив Петров — різні типи поетів. Не надаються до зіставлення. Викликає спротив й інше. Осмислюючи “нескладний продукт” і “спрощений” символізм Олеся, Зеров не прохопився ані словом, що в тім не стільки його вина, як наслідок, кажучи по-сучасному, катакомбності української літератури, що впродовж існування живилася тільки ентузіазмом одержимих і була змушена постійно наздоганяти інших.
Ні, Олександр Олесь заслуговує на делікатніший підхід. “Мій друже! Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення всіх переживань душі і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати…” І ще: “Як я можу вловити слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був композитором, я легко відбивав би сей шум, душа моя могла б безпосередньо говорити з душами людськими… На жаль, навіть грамоти музичної не знаю…” Це — з листів Олеся до дружини. Останнє зізнання вельми важливе. Про музичність поета сказано стільки, що саме це поняття збаналізувалося.
Тут ми зіштовхнулись із феноменом, людиною, яка, не маючи відповідної освіти, керуючись тільки внутрішнім покликом, зробила дерзновенний ривок у суміжну галузь — музику. Це відразу ж відчули композитори. Аж 80 їх піймалося в Олесеві сіті. Як наслідок, понад 200 озвучених творів. Так  принаймні  твердить дослідник творчості О. Олеся Р. Радишевський, автор вступної статті до найповнішого двотомового видання його творів 1990 р.
Воліємо не згадувати про теорію літератури. А не згадуємо тому, що не годні відрізнити ямба від хорея, амфібрахія від анапеста, не кажучи вже про інші розміри та їх складні й химерні переплетіння, від чого відчутно потерпають передусім наші критичні студії. Вища математика поетичного мистецтва, у якій, як риба у воді, почувається хіба що наш мюнхенський енциклопедист І. Качуровський, автор капітальних праць у цій галузі. Так ось у високоякісному доробку цього суворого адепта “точної філології” є вичерпна праця, яка називається “Метрика Олександра Олеся”. За Качуровським, Олесь послуговувався щонайменше 37-ма розмірами. Порівняймо: у Шевченка — 23, у Пушкіна — 24. Окрім того, Олесь винайшов ще й власні строфічні конструкції, аналогів яким важко знайти в чужомовних літературах. Це теж висновок Качуровського.
Одну з них — “Швидко, швидко ми побачимось…” пропонуємо у представленій тут добірці поета, який творив супроти правил, творив, як співає птах (парафраз із Петрова). Дивно читати, що той же Петров, який називав поезію Олеся одкровенням, говорив про її реформаторське значення, висловив низку слушних міркувань щодо його поетики, зрештою, захищав від критики неокласиків — в’їдливо порівнював лірику поета з його ж ветеринарством. Несповідимі шляхи читацькі…
Для людей свого покоління (М. Грушевський, С. Єфремов) Олесь був і назавжди лишився першорядним талантом. Природність його така, що, зауважмо, коли він відмовляється від рими, помічаєш це не відразу. Але ось що вражає: легкість письма, розмаїта ритміка, втішання звукописом не заважали йому кидати в очі сучасників гнівні слова правди. Хоч як дивно, цей особливий лірик може бути поставлений — з повним на те правом! — у ряд тих, хто, починаючи від Шевченка, нещадно шмагав дорогих землячків з їхніми хронічними болячками. “Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, і сам не знаю, де спочину і де не стріну я раба”. І звертався: “О краю рабський…” “В яких боях ти пам’ять розгубив, в якім шинку ти сон-отруту пив?”, “Доки ви будете ждать кам’яні, доки отруєні будете спати?”, “Ой народні пустоцвіти, доки будуть вас терпіти?”, “Стою, дивлюсь на вас з докором… а душу біль і жаль пройняв… Я вам повірив аматорам — і гру борнею уявляв…”
Він наш сучасник — цей поет. Це до нас він звертається: “Чого ж братаєтесь з катами?” А це — до невмирущого опонента: “Космополіте, не дури!” На критику рішуче давав одкоша: “Не вам судить мене, пігмеї, національні крамарі”.  Сягав маланюківської ноти:
Не голосу — громів небесних!
Не слів, а каменів важких,
Щоб міг я гнівно кинуть в них,
В рабів безглуздих і безчесних!
Ще особливість: не тільки зривався на публіцистику, а й володів умінням сказати те ж саме опосередковано, спокійним тоном. Як у конкретному вірші: везуть “зранених в борні з солдатами” страждальців за народну справу. Везуть у холодні краї мимо своїх же селян.
А ті стояли, як каміння, —
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
“А що, голубчику, попавсь?”
Додати тут нічого.
Повнокровні й вишукані його стилізації. В них українськість поета (йому закидали брак національного) постає в народних строях, але підігнаних і припасованих інтелігентною рукою. У ліриці Олеся суб’єктивно-неповторне вперше зазвучало з такою безоглядною щирістю. Він таки реанімував стихію романсу, його кохання вільне від побуту на відміну, скажімо, від Сосюри. Хоча, звичайно ж, слід пам’ятати, що ці поети роз’єднані часом. У символіста Олеся з його перевисанням до традиційної романтики і не могло бути інакше. Його лірика — одне з джерел Тичини.
Олесь:
Тане сум,
В’яне сум,
Гине!
Тичина: Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Схиляючись над томиком Олеся, зауважуючи тематичну вузькість його музи, певні “зужитості” й “застарілості”, не забуваймо, що в контексті свого часу вони звучали свіжо і переконливо. Це обов’язкова передумова розуміння.
Олександр ОЛЕСЬ

КАЗКА НОЧІ

Ти заснула, мила? Встань!
Ніч навколо — срібне море!
Мила, вийди, виплинь в море…
Ти заснула, мила? Встань!

Вдень ходив я по землі,
А ходжу по дну морському…
Що це?! Сон?! По дну морському!
Вдень ходив я по землі.

Що за диво? Десь на дні…
Як то може? В’ється річка!
Під водою в’ється річка!
Що за диво десь на дні.

Білі яблуні цвітуть…
Їхня пахощ — хвилі моря…
Десь на дні ясного моря
Білі яблуні цвітуть!

Будь русалкою в цю ніч!
Сядь, схились і слухай пісню.
Я зложу шалену пісню…
Будь русалкою в сю ніч!

Чуєш — кличуть солов’ї
З хати — в казку, з ліжка — в море…
Мила, вийди, виплинь в море, —
Чуєш? Кличуть солов’ї!
1905

* * *

Ой не квітни, весно, —
мій народ в кайданах,
Мій народ в задумі,
Очі його в стумі,
Серце його в ранах,
А життя в туманах.

Ой не квітни, весно,
пишними квітками,
Бо народ мій встане,
Розіб’є кайдани,
Вкриє світ димами,
А поля тілами.

Ой не квітни, весно, глянь —
надходять хмари,
Тугою чорніють,
Гнівом червоніють,
Ой ті хмари-кари…
Смерть вам, яничари!
1906

* * *
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду.
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч розкидає сріблястії шати…

Кедр до мімози схилився і спить,
Ніжно мімоза щось кедру шумить.
Море купається в місячнім світлі,
Дихають важко троянди розквітлі.

Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду!
Тихо, і ясно, і пусто в саду…
Сплять кипариси, дрімають гранати,
Ніч над землею розкинула шати.
1906

* * *
Коли б ми плакати могли,
Які б річки з очей незрячих,
Які б річки із сліз гарячих
По Україні потекли!
Коли б ми плакати могли…

Коли б ми вірити могли,
Які б ми витерпіли муки,
Яку б вагу взяли на руки,
Які б хрести ми понесли?
Коли б ми вірити могли…

Коли б ми гніватись могли,
Які б пожежі засвітили,
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гніватись могли…
1907

ТІНІ

Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля, —
І не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов…
Коли ж стомлюсь,
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:

“Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов…
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав…
Ти забув…
Ти не був…
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах,
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь…”

І я з місця знімусь
І вперед понесусь,
А за мною врівні
Щось летить і співає мені:
“Ой синочку, порадничку,
Ой, де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в’язано і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Стулить мені на ніченьки…”

І я кричу,
І знов лечу, —
Де люде, де огні…
І легшає мені.
На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть…
“Нічого вам не чуть?” —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь…
І нагло чую знов:
“Ой не смійся, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!”

І я криком кричу,
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені…
1908

І ВИ ПОКИНУЛИ…

І ви покинули… і ви пішли…
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли…
Цигани ви,
Цигани ви!

А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав…
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!
Не варті ви,
Не варті ви…
……
І часом чує ліс в пітьмі нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється…
“О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?”
1908

* * *
Не зашумлять столітні верби,
Не зашумлять…
Не зацвітуть пожовклі луки,
Не зацвітуть.
Не вернем ми літа дитячі
Повік, повік…
Не підем ми волошки рвати
Ніколи вже.
На призьбі ти сидиш совою
І серце рвеш,
А я іду в крові і ранах,
Сліпий іду…
Дурна надія мене тернами
Кудись веде.
1908

ПІСНЯ СЛІПИХ
(Етюд)

Дайте сліпим, дайте незрячим,
Дайте.
Дайте покараним
праведним Господом,
Дайте.

Світ нам застелено чорною хмарою,
Сонечко яснеє ще нам не сходило…
Ой, до труни ж ми його не побачим…
Дайте сліпим, дайте незрячим.

Риплять вози, іржуть коні,
Шумлять люде, як ті ріки.
То-то дива на ярмарку,
То-то дива буде!
Шумлять люде,
Як ті ріки.

Ми тільки плачем —
Бідні каліки…
Плачем, не бачим…
Дайте сліпим,
Дайте незрячим.
1908

* * *

Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
“Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!

В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати:
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирає під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!

Що ж ви дивитеся? — плачте!”
“Чорні ворони, не крячте…
Ми оглухли, ми глухі…”
“Як же стали ви такі?”

“Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…
День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєм, — божевільні, —
Чи в неволі ми, чи вільні…”
Раз ми вільні, — нащо військо?
“Що в кишені?”, “Як назвисько?”
А не вільні, — чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?

Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…
“Кра-кра — вільні! кра-кра — вільні!
Божевільні, божевільні!”
1908
* * *

Cogito ergo sum —
Думаю — значить існую…
Ох, не існую — вікую
Вік свій під попелом дум.

Ох, чи під попелом дум?
В полум’ї сам я палаю,
Плачу, кричу, проклинаю.
Cogito ergo sum.

Cogito ergo sum…
Думи одна за другою
Линуть, горять наді мною,
Гублять свій попіл в мій сум.
7.V.1912

* * *

На волі раб! Живи, твори!
Літай орлом в просторах!
Туман розвіяли вітри,
Зовуть шляхи на гори!

Боїться пан його, як тхір,
То виє, то голосить…
А він іде на панський двір
І в пана ласки просить.
27.IX.1917

* * *

Ти ж бачиш Сам небесними очами:
Не ми йдемо, —
на нас ідуть з мечами, —
Чому ж мовчиш?

Ти, що створив степи і гори
І неба мріючі простори,
Чому мовчиш?!

Хіба ж не Ти нам дав страждання,
Думки, надії, поривання…
Чому ж мовчиш?!

Чому ж, коли в наш храм величний
Ввалився ворог наш одвічний,
Чому мовчиш?
Невже Ти хочеш знов страждання,
Ганьби, неволі і знущання?!
Чому ж мовчиш?

Як Ти осліп, Небесний Пане,
За правду нашу пекло встане!!
Віки ж мовчиш!
15.III.1919

* * *

Швидко, швидко ми побачимось,
Рідна матінко моя…
Наговоримось, наплачемось…

Розжену я хмари-тученьки
На пооранім чолі,
Обцілую твої рученьки…

Замету усі доріженьки,
Де ходила ти сумна,
Змию слізьми твої ніженьки…

Розкажу тобі старесенькій,
З чим зустрівся я в житті,
Коли вийшов я малесенький…

Все розтрачено, розгублено,
Бо воно було людьми
Не шановано, не люблено…

І зберіг я тільки, ненечко,
Скарб один, що ти дала, —
Золоте, як зірка, сердечко…

Виглядай мене в віконечко:
Незабаром я прийду.
Принесу я серце — сонечко…
6.V.1922

* * *

Ах, як любив я в кірху Стефана
З розбитим серцем заходить зрана!
Коли людей ще в храмі немає,
Коли на крилах спокій літає.

Дививсь я вгору, дививсь на стелі,
Шукав я Бога в святій пустелі…
І не знаходив, а в серці в мене
Мій Бог розп’ятий кричав шалено.
4.ІІІ.1919

Дивуюсь, чому таке важливе питання, як виховання дітей, так мало турбує суспільство. Ну, влаштують “малюнок на асфальті” в День захисту дітей… Виведуть дітей із квітами для ветеранів 9 травня…. А що між цими датами? Чим заповнене дозвілля дітей? У школі чомусь вивітрились усі дійові, активні форми роботи. Надмір словесних методів призводить до несприйняття дітьми нашого виховання. Скільки не говори, вони нас не чують. Тоді кажуть: “Як горохом об стінку…” Виникає бар’єр між дорослим і дитиною. Не рятує становища й перебування психолога в школі. На мою думку, практична психологія повинна пройти певне коригування. І почати треба з “олюднення” лексики, спрощення термінів. У мене особисто викликають несприйняття подібні терміни: “психічна деривація дітей”, “емоційна індиферентність” тощо.
Не можу сказати, що Одеса пасе задніх у висвітленні питань виховання, що тут байдужі до дітей. “Здравствуйте, Вера Игоревна” — телепередача для батьків, яку ще пошукати в Україні. Просто, дохідливо говорять про надзвичайно корисні речі! І що важливо: можна зателефонувати безпосередньо психологу й одержати корисні поради під час передачі.
Нині на всіх одеських телеканалах точаться розмови про становище дітей в інтернатах, причини суїциду й жорстокості серед підлітків. Усі проблеми розкладено по поличках, названо результати досліджень, охарактеризовано наше сьогодення, без чого, ясна річ, не можна говорити про важелі впливу на ситуацію. Реальність просто вимагає від нас ДІЯТИ! За 2011 рік на Одещині вкоротили собі віку 650 осіб. Із них кожна п’ята — дитина.
Так яку ж характеристику нашого розбурханого суспільства дають науковці, педагоги, представники правоохоронних органів?
Насамперед — поглиблення диференціації суспільства. А чим більша різниця між суспільними шарами, тим гірше психічне здоров’я людини. Нам важко, а дітям ще важче. Що робити? Куди йти? А головне — нащо? Так формується квола людина зі слабкою імунною системою (фізично, психічно, емоційно). Індивідуалізм, конкурентність дуже високі. Сьогодні стрімко змінюється система цінностей. Ламаються стереотипи, хитаються переконання, кожен намагається знайти своє місце “на цьому святі життя”. Перемоги, розчарування… У цій борні немає часу поговорити з власною дитиною. І якщо малі ще допікають нам своїми “чому?”, то підліток уже звик “не морочити голови” вам. Його вже не так легко розговорити, якщо ви раптом дізнаєтеся про неприємні подробиці його життя. Він звик жити без вашої “моралі”. Для нього набагато важливіше зараз, що скаже якийсь Вітька чи Сашок. Він тікає у віртуальний світ Інтернету, жадібно вдивляється в “крутих” хлопців на екрані телевізора, мріє навчитися так “кльово” битися й добувати гроші. Це прагнення стає нав’язливим і непереборним. А якщо хтось чи щось стоїть цьому на заваді? Тоді виникає конфлікт, неможливість одержати те, що хочеш. Якраз оці чинники, за дослідженнями науковців, є вирішальними причинами підліткового суїциду. І ще одне. Зовсім недавно спеціалісти стали називати ще один чинник: якийсь нездоровий інтерес дітей до смерті, потойбіччя. Підігрівають його телевізійні містичні історії.
На поведінку підлітків, на жаль, найбільше впливає телевізор. І що ж вони там спостерігають? Безкінечні розмови про секс, жорстокі бійки, обман, підступність, боротьба за збагачення в іноземних серіалах. І діти вимальовують схеми поведінки під впливом цих передач. “Як зізнаються малолітні злочинці, 50 % убивств вони скоїли під впливом телесеріалів”, — таку статистику оприлюднив начальник управління кримінальної міліції у справах дітей Міністерства внутрішніх справ Григорій Якименко. Таку страшну ціну ми платимо за те, що фактично віддали кіномистецтво, телепростір у чужі недобрі руки.
Часто чуємо про нову небезпеку для психіки — не тільки дитячої, а й дорослої — інформаційний тероризм. Нахабно вдирається в наші голови й душі всюдисуща реклама. Навіть новини перенасичені негативними фактами, сценами агресії й насильства. Така інформація завдає людям значної моральної шкоди, сіє серед них страх і паніку, позбавляє почуття оптимізму, викликає депресію.
Разом із тим, на вітчизняних телеекранах показують лише 8 % програм для дітей. Для порівняння, у розвинутих країнах цей показник — не менше 15 %. Що найсумніше: з боку держави не має підтримки ні українська книжка, ні українська естрада, ні телеканал “Культура”, ні єдиний українськомовний канал “Малятко ТV”. Час від часу Національна рада з питань телебачення і радіомовлення влаштовує круглі столи, звертається до телерадіоорганізацій і вищих державних органів України з пропозицією створити спеціалізовані канали мовлення, законодавчо врегулювати критерії дитячих програм і передач з урахуванням різних вікових категорій. Та віз і нині там…
Дивує, що на всіх засіданнях, круглих столах інформаційної небезпеки з екрана майже не торкаються. Чому?
Багато можуть зробити в цьому плані батьки й учителі — насамперед наполегливими зверненнями до державних органів із вимогою піклування про духовне здоров’я підростаючого покоління. І якщо держава не надто переймається вихованням дітей, то ми просто не маємо права нехтувати цими питаннями. У діяльності нашої організації робота з молоддю займає пріоритетне місце. Залучаємо учнів до проведення просвітянських заходів, часто буваємо в навчальних закладах, видаємо посібники, які презентуємо в дитячих колективах (“Наші берегині”, “Уроки здоров’я”, “Небезпечні ігри”).
Чому ми не можемо дати нашим дітям трохи більше, ніж новорічний набір цукерок? Кілька років тому на білбордах у районі 7-го кілометра був зображений хлопчина, який між цигаркою й м’ячем обрав футбол.  І якщо він допоміг зробити правильний вибір хоч десятьом пацанам, хіба це не добра справа?
Повторіть її, Добродійнику!
Вдячна одеському письменнику Володимиру Рутківському за його книгу “Джури козака Швайки” від імені свого онука й тисяч таких хлопчаків. Бо це не просто книга, а духовний харч! Чи так багато маємо книг для підлітків із позитивними героями?
Гідна поваги праця вчителів, вихователів, письменників, представників громадських організацій, які плекають юних.
Ми всі — батьки, і пов’язуємо своє майбутнє і майбутнє України з нашими дітьми. Часто не зберігаємо те, що маємо, а втративши — плачемо. Пропадаємо на роботі, надаючи перевагу матеріальному, сперечаємося про політику, вболіваємо за героїв “мильних” серіалів, а поговорити щиро з власною дитиною не маємо часу.
Знайдіть час, батьки, поспілкуйтеся зі своїми дітьми, бо це наша надія, наше майбутнє! Зробіть усе, просвітяни, щоб ваше слово почули юні!