Зміст номера

• Велетень у царстві людської культури
• Благослови, душе моя, Україну!
• Місія Кирила і Мефодія і християнізація Русі в IX ст.
• На високогір’ї віку. До 90-річчя Анатолія ДІМАРОВА
• Вікіконференція відбулася!
• Бортнянський повернувся завдяки Вікіпедії
• Рідне слово перемагає
• Визначено найпопулярніші книги Рівненщини
• Про забутого письменника нагадала меморіальна дошка
• Жінка — миротворець у сім’ї, країні та світі
• Відзначили ювілей Галини Дидик
• У Рівному з’явиться Хрест Симона Петлюри
• «Це слід зробити негайно…»
• «Середньовічний Хотин» альтернатива «Битві націй»
• Свідок сивої давнини
• Уманський Афон
• Вшанували пам’ять Тараса Шевченка у Флориді
• «Сила нації — в силі її культури»
• Відновити справедливість, побороти корупцію
• Кремль зіграв проти України «Матч смерті»
• Василь ГОЛОБОРОДЬКО. Вірші
• У пошуках найсуттєвішого складу
• Василь Голобородько. Вибрані листи…
• Я п’ять років жив в Україні
• Реорганізація чи ліквідація книгарень?
• Дзвінки крізь серце
• Пам’яті Ігоря Лубченка
• Кого атакує «Біла гвардія»?

Завантажити pdf

Іван ЮЩУК,

Cто років тому Іван Франко справедливо й точно сказав про Тараса Шевченка: “Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури”. Шевченко вийшов із низів суспільства в поневоленій безправній країні й оволодів найвищими досягненнями культури свого часу. Він знав найпотаємніші болі звичайної людини, сприймав їх перелитими в одухотворену народну пісню і мав на оці досвід світового мистецтва в спробах заглибитись у людські переживання. У цьому й криється таємниця магії його слова, секрет його надзвичайного успіху, його невмирущості, його постійної загальнолюдської актуальності.
Першими навчителями і правди про життя, і досконалого слова були нащадки козаків, твердиню яких — Запорізьку Січ — підступно зруйнувала ще не так давно,  1775 року, цариця Катерина ІІ. Ми не знаємо, хто був прадід Тараса Шевченка, але маємо достеменні відомості про його діда Івана Андрійовича Шевченка, якому на час зруйнування Січі було чотирнадцять років. І судячи по ньому, можемо здогадуватися, що Шевченків прадід не був чужий запорізькому духові, не стояв осторонь від волелюбних козацьких змагань. Можливо, й сам був козаком. І козацьке бачення світу, козацьку любов до волі й козацьке мовне багатство він передав через діда Івана правнукові Тарасові. Таким чином, ота бунтарська волелюбна іскра ніколи не згасала в сім’ї Шевченків і живим полум’ям спалахнула в Шевченковій поезії.
У далекому Петербурзі Шевченко 1841 року писав:
Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю…
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось…
Причаївшись у куточку, тим часом плакав малий Тарас, набираючись козацького духу й козацької мови. Тому поет і звертається з такою вдячністю до діда Івана:
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу…
Хто ж вони були, козаки, оспівані в народних думах і піснях? Якісь неотеси? “Разбойники, воры. Пятно в нашей истории”? Шевченко на це з гідністю відповідав:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…
Козаки на Запорізьку Січ тисячами сходилися з усієї України: і з Білої Церкви, і з Галича, і з Луцька, і з Путивля, і з Вінниці, і з Перемишльської землі. Це був цвіт української нації, вони ж творили й сучасну нашу літеретурну мову, об’єднуючи в ній усе її діалектне багатство. Для нашої мови Запорізька Січ стала тим самим, що Афіни для стародавньої Греції, Париж для Франції.
Як свідчить великий знавець козацтва Дмитро Яворницький, автор тритомної “Історії запорізьких козаків”, у години дозвілля запорізькі козаки любили погомоніти, послухати розповіді інших. У таких словесних перемовляннях відточувалося красномовство й полемічна майстерність. Переважно в козацькому середовищі й творився український фольклор, зокрема народна пісня, яка не тільки врятувала від знищення нашу мову, а й стала взірцем, основою для Шевченкової поетичної творчості. Дмитро Яворницький писав: “Будучи високими цінителями пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, співців-кобзарів, нерідко самі складали пісні і думи і самі бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом… Маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що перевершувала в цьому відношенні середній, а можливо, й вищий стан людей великоросійського звання свого часу… Грамотність ця сягала до того, що в Січі були люди, які вміли складати латинські вірші і духовні канти”.
Отут творилася й наша літературна мова. Якщо в інших націй літературна мова формувалась у великопанських салонах, то в нас її плекали, шліфували молоді енергійні волелюбні прості люди — козаки, вихідці з народу. І цю козацьку мову повністю успадкував молодий Тарас, жадібно вслухаючись у розповіді діда Івана та його побратимів. Її він вбирав у себе і від матері, яка, кажучи словами Шевченка, над ним “співала, свою нудьгу переливала в свою дитину”.
Що Тарас Шевченко міцно всотував у себе козацьку мову, свідчить і його творчість. У баладі “Перебендя”, яку він створив 1839-го, через десять років після того, як не з власної волі покинув Україну, він раптом називає цілком доречно підряд десять народних пісень:
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Чалого —
На Горлицю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку;
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — У гаю;
На базарі — про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
А перегляньмо прозові твори Шевченка, які він писав уже на засланні, далеко від України. Скільки в них вкраплень з українських народних пісень! У повісті “Наймичка” їх дванадцять, у повісті “Музикант” — сім, у повісті “Близнята” — двадцять один уривок із народних пісень.
Тим часом у дорослому віці, відколи пан Енгельгардт забрав його п’ятнадцятирічним хлопцем спочатку у Вільно, а потім у Петербург, Тарас Шевченко в Україні жив лише три роки, лише три роки міг чути живу народну українську мову, милуватися народною піснею. До заслання він був в Україні двічі: вперше з кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року — трохи більше десяти місяців; вдруге — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його арештували на дніпровській переправі й на десять років запроторили в Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його арештували й змусили покинути рідну землю.
І хоч як дивно, відірваний протягом майже всього свого свідомого життя від України, Тарас Шевченко не зрікся рідної мови й не забув її, хоч для цього були всі умови, навіть пропозиції:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори…
На що поет з гідністю відповідав:
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
У Седнівській передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року Шевченко з жалем відзначав: “Велика туга осіла мою душу, чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило”. І тут же закликав: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.
Відомо, з якою зневагою ставився Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про такого перевертня:
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
“Де ты здесь узялся?”
“З України”. — “Так як же ты
И говорить не вмиеш
По-здешнему?” — “Ба ні, —                     кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу”.
А говорити він умів і “по-здєшнєму”, бо російська мова була обов’язковим навчальним предметом в Академії мистецтв у Петербурзі, де Шевченко навчався з 1839 до 1845 року — майже цілих шість років: слухав лекції російською мовою, виконував завдання. Вивчав він тут і античну літературу, культуру, історію, філософію, і російську, і світову, і, зрозуміла річ, різні художні школи та напрямки, анатомію, хімію тощо. І, як кажуть його біографи, він із рідкісним завзяттям надолужував те, чого не могли дати йому ні Четьї-Мінеї, які вечорами читав батько, ні наука в дяка. А читав Шевченко багато — насамперед російською мовою. Те, що було тоді.
“І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, — заповідав він своїм землякам. І це було, як можна зрозуміти, девізом усього його життя. А не так, як дехто із землячків, про яких Шевченко із зневагою писав:
…І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…
Дехто закидає Шевченкові, що він повісті писав російською мовою. Але, по-перше, на засланні він узагалі не мав права писати, а українська мова його відразу б і виказала (це не короткі поезії, які можна було ховати за халявою), і підписував він їх не своїм ім’ям, а прибраним, і роки та місце написання часто ставив не справжні. По-друге, Шевченко призначав ці твори не посполитим, не приниженим селянам, а насамперед тим, хто мав можливість читати їх — українським чиновним людям, інтелігентам, зрештою, й поміщикам, щоб пробудити й підтримати в них український дух, почуття національної солідарності. Тому в розповідь він вводить багато українських слів, розмови між персонажами-українцями відтворює тільки українською мовою. Мовляв, українці, незважаючи ні на що, є все-таки українцями, а не росіянами.
Проте це не означає, що Шевченко замкнувся тільки в національному світі. Коли читаєш його твори, дивуєшся його начитаності, ерудиції, широті інтересів. Візьмемо для прикладу повість “Близнята”, написану 1855 року в Новопетровському укріпленні. При цьому не забуваймо, що це писав рядовий Шевченко, солдат-засланець, який був узятий “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Скільки в цій повісті згадано імен видатних світових діячів культури і їхніх творів! Не будемо перераховувати українських і російських митців, названих тут, — знати про них могла й більш-менш освічена пересічна людина. Зупинимося лише на світових зарубіжних постатях.
Уже на перших сторінках повісті натрапляємо: “Ще стародавні халдейські маги й звіздарі, а за ними й послідовники вчення Зороастрового беззастережно вірили в критичність понеділка”. Зороастр — міфічний пророк Давньої Персії. І через кілька рядків йдеться про те, що цілком військова людина краще купить пляшку саморобного рому, ніж здогадається “передплатити мудру книжку яку-небудь, хоча б, наприклад, “Ключ до таємниць природи” Еккартгаузена з прекрасними малюнками знаменитого нашого Єгорова”. Далі, приступаючи до основної розповіді, Шевченко визначає свою манеру письма: “Щоб уникнути оригінальності, якою так люблять хизуватися розповідачі наших днів і які, полюбивши всім серцем і всіма помислами французькі потворні оповіді, навперебій наслідують їх і в простоті юного і вже частково розтерзаного серця вірять, що вони оригінальніші від самого напівбога А. Дюма, почну повість сію старими словеси отак-от”. Характеризуючи неабиякі здібності свого героя, Шевченко повідомляє, що “в десять років той вільно читав Давида, Гомера і Горація”. А ось він, цей герой, уже дорослий у своєму домі: “І як були доречні тут Вергілієві “Георгіки”, які любив почитувати Никифор Федорович Сокира”. Про Григорія Сковороду герой твору відгукується: “Це був Діоген наших днів”. Діоген — старогрецький філософ, який нехтував вигодами життя. До речі, Шевченко намалював і гаданий портрет цього знаменитого античного мудреця. Один із героїв повісті німець Карл Осипович хвалиться: “Коли мені було тільки п’ять років, то я вже читав напам’ять дещо з Шиллера. Покійний Коцебу сказав раз… що з мене буде великий поет”. Август-Фрідріх Коцебу — німецький письменник-драматург. Той же Карл Осипович цитує слова Мефістофеля з “Фауста” Ґете: “Життя коротке, а наука вічна”. Учитель Степан Мартинович Левицький у пасіці для Никифора Федоровича читає Тита Лівія, староримського історика, автора великої праці про історію Риму. Один з близнят Савватій, який не поміняв свого прізвища Сокира на Сокірін, “іноді з Карлом Осиповичем проводили хімічні й фізичні досліди і навіть жабу різали за методом Мажанді”. Франсуа Мажанді — французький учений-фізіолог. Ось Никифор Федорович підійшов до гуслів і, “наче якийсь Оссіан, ударив по струнах”. Оссіан — легендарний кельтський співець, під ім’ям якого англійський поет Джеймс Макферсон видав переробки народних пісень. У листі до польського художника Броніслава Залеського Шевченко рекомендував виписати поеми Оссіана й висловлював упевненість, що той прочитає їх із насолодою. Молоду матір з дитиною на плечах автор порівнює з Пенелопою — дружиною Одіссея. Коли зайшла мова про майбутню долю близнят, учитель Степан Мартинович глибокодумно заявляє: “Думаю, про це докладно написано в Єфрема Сіріна. Або в Юстіана Філософа”. Обидва — церковні письменники початку першого тисячоліття. Один із близнят пише, що “земляк повідомив йому найдокладніші дані про береги і острови Аральського моря — такі дані (в геологічному розумінні), за які сам Мурчисон сказав би спасибі”. Родерік Мурчисон — англійський геолог, автор великої праці з геології європейської частини Росії. На хуторі в око приїжджого впадає книжка “Отечественные записки”, розгорнута на “Давиді Копперфільді” — ідеться про роман видатного англійського письменника Чарльза Діккенса. Навіть один цей Шевченків твір — повість “Близнята” — дає незаперечне уявлення про багатий інтелектуальний світ великого поета.
Тарас Шевченко був широко ознайомлений зі здобутками тодішньої світової літератури. Візьмемо англійську, одну з найбагатших. Мабуть, не випадково його найулюбленішим письменником був Вільям Шекспір. Ще до заслання Шевченко мав у своїй бібліотеці його твори в російських перекладах — про це він згадує в листах до Миколи Костомарова. 1843 року Шевченко зробив два малюнки до Шекспірового “Короля Ліра”. У його листах, творах є згадки про п’єси Шекспіра “Сон літньої ночі”, “Гамлет”, “Отелло”. Перебуваючи на засланні, поет просив Андрія Лизогуба вислати йому Шекспіра в перекладах Миколи Кетчера, що той і зробив (дві книжки перекладів відібрали в Шевченка під час обшуку 1850 року).
Шевченко читав роман Даніеля Дефо “Робінзон Крузо” в російському перекладі Петра Корсакова. Пізніше цей роман уже французькою мовою він подарував своїй племінниці Фросині Шевченко і рекомендував уважно прочитати його. Особливо цікавився поет історичними романами Вальтера Скотта — цього, як він писав, “великого шотландця”, читав його “Антикварій”, “Вудсток”, “Замок Кенільворт”, “Квентіна Дорварда” і “Претську красуню”. У своїх повістях Шевченко згадує романи Чарльза Діккенса “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” і “Давид Копперфілд”. У повісті “Нещасний” поет наводить одне з порівнянь із роману Джонатана Свіфта “Мандри Гуллівера”.
Особливо високо цінував Шевченко шотландського поета Роберта Бернса, якого називав народним і великим. Захоплювався він “великим і знаменитим” (це визначення Тараса Шевченка) Джорджем Байроном. Він читав його не тільки в російських перекладах, яких було достатньо, а й у польському перекладі Адама Міцкевича, про який дуже схвально відгукувався. Йому був відомий віршований роман Байрона “Дон-Жуан” у французькому перекладі (про це він записав у своєму “Щоденнику” 1857 року).
Крім творів, так би мовити, знаменитих, відомих і дотепер англійських письменників, Шевченко читав романи Олівера Голдсміта “Векфілдський священик” і Анни Радкліф “Ліс, або Сент-клерське абатство”. Роман Семюела Річардсона “Клариса” не сподобався йому через розтягнутість і претензійність. У листі до Броніслава Залеського Шевченко згадує популярного на той час англійського поета, автора од, сатир і трагедій Едуарда Юнга.
У “Прогулянці із задоволенням і не без моралі” Шевченко наводить у вільному переказі мудрий вислів англійського філософа Френсіса Бекона, що спочатку треба задовольнити необхідне, а вже потім цікавість.
З американської літератури Шевченко міг ознайомитися з тритомною працею письменника Вашингтона Ірвінга “Історія життя і мандрівок Колумба”, яку, як згадував він у повісті “Художник”, уголос читав Карл Брюллов.
Шевченко виявляв постійний інтерес до культури й історії Франції, звідки в ті часи йшли прогресивні ідеї. Він цікавився Вольтером та енциклопедистами. Серед французьких письменників його пильну увагу привертав драматург Жан-Батіст Мольєр. Про нього Шевченко згадував у повістях “Музикант”, “Художник” та в “Щоденнику”. Любив поет читати пісні-памфлети П’єра-Жана Беранже. Два його вірші — “Старий холостяк” та “Навуходоносор” у російських перекладах — Шевченко переписав у “Щоденник”. Про останній твір зазначив: “Чудовий і влучний вірш”. Приваблював Шевченка й поет-сатирик Анрі-Огюст Барб’є, вірш якого “Собачий бенкет” він теж переписав у “Щоденник”. Поет читав “Собор Паризької богоматері” Віктора Гюґо. Безперечно, був обізнаний з творчістю не меншого французького романіста Оноре де Бальзака: про нього він згадує у повістях “Музикант” і “Художник”. У повістях і в “Щоденнику” Шевченка є згадки про Александра Дюма, Ежен Сю. За мотивами роману французького письменника кінця ХVІІ—початку ХVІІІ ст. Франсуа Шенелона “Пригоди Телемака, сина Улісового” Шевченко виконав малюнок “Телемак на острові Каліпсо”.
Тарас Шевченко мріяв поїхати до Італії, яка приваблювала його своїми художніми шедеврами. З італійської літератури великий поет читав “Божественну комедію” Аліг’єрі Данте. Про Данте Шевченко згадував у поемі “Іржавець”. У листах до Осипа Бодянського і Броніслава Залеського він цитував рядки з “Божественної комедії”. А в листі до Анастасії Толстої, дружини віце-президента петербурзької Академії мистецтв, скаржився: “Данта Аліг’єрі тільки вигнали з вітчизни, але йому не забороняли писати своє “Пекло” і свою Беатріче… А я… Я був нещасніший від флорентійського вигнанця…” Автора “Декамерона” Джованні Боккаччо, автора “Несамовитого Роланда” Лудовіко Аріосто і автора “Визволеного Єрусалима” Торквато Тассо Шевченко згадував у повісті “Варнак”, пишучи про свого героя: “Він був освічений, як будь-який аристократ того часу, з тією різницею, що любив читати, і особливо італійських поетів — Боккаччо, Аріосто, Тасса. А “Божественну комедію” він напам’ять знав”. Мабуть, те саме Шевченко міг сказати й про себе.
Відомо, що Шевченко читав “Історію Стародавньої Греції, її колоній і завоювань” шотландського історика Джона Гілліса та “Історію занепаду і зруйнування Римської імперії” англійського історика Едуарда Гіббона. З античних письменників, як зазначають дослідники, найближчими Шевченкові були Гомер і Овідій. У своїх літературних творах поет часто згадував персонажів Гомерової “Іліади”, з якою був добре обізнаний у перекладі Миколи Гнєдича. Читав, безперечно, й “Одіссею” в перекладі Василя Жуковського. На засланні Шевченко не раз згадував про сумну долю Овідія, якого імператор Август відправив у вигнання. Про римського поета він відгукувався як про “найдосконаліший витвір”. Його “Метаморфози” вважав взірцем поетичної майстерності, сюжети з “Метаморфоз” використовував у літературних і малярських творах. Публія Вергілія, автора поем “Енеїда” й “Георгіки” та збірки “Пастуші пісні”, поет згадував у повісті “Близнята”. Взагалі, античний світ вабив до себе Шевченка. Устами одного з героїв повісті “Художник” він заявляв: “Я цілком зрозумів, як необхідно вивчати антиків і взагалі життя й мистецтво стародавніх греків”.
Шевченко був обізнаний із стародавньою історією і культурою арабських країн. Деякі відомості про них він міг одержати з творів популярного тоді сходознавця Осипа Сенковського, читав “Історію хрестових походів” французького історика Жозефа-Франсуа Мішо і “Подорожі” в п’яти томах російського сходознавця Аврама Норова.
Зрозуміла річ, що Шевченко не міг не цікавитися тодішньою російською літературою, з багатьма російськими письменниками не тільки був знайомий, а й дружив. Він добре знав творчість Миколи Гоголя (якого навряд чи зараховував до російських письменників: “Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже”), читав Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова (про нього він відгукувався з великою пошаною), читав Олександра Грибоєдова, Кіндрата Рилєєва, Льва Толстого, Миколу Чернишевського, багатьох інших. На згадки про них ми то тут, то там натрапляємо в його творах, у “Щоденнику”.
Про художників і мови нема. Адже шість років Шевченко навчався в Академії мистецтв. І, безперечно, своїм фахом оволодів досконало, досконало перейняв досвід світових митців, якщо тричі його роботи було відзначено срібними медалями. А 1860 року рада Академії мистецтв надала йому звання академіка.
Шевченка цікавило не тільки слово й малярство, а й музика, яка, здавалося б на перший погляд, не пов’язана безпосередньо з малярством та поезією. Але ж музика дає відчуття гармонії. Про широту Шевченкових музичних захоплень свідчить перелік лише самих композиторів, яких він з тої чи іншої нагоди називає у своїх повістях та в “Щоденнику”: Людвіг ван Бетховен, Йоганн-Себастьян Бах, Джоакіно Россіні, Карл-Марія Вебер, Ференц Ліст, Михайло Глинка, Бернгард Ромбер, Франц-Йозеф Гайдн, Михайло Вільєгорський, Якоб Мендельсон-Бартольді, Дмитро Бортнянський, Джакомо Мейєрбер, Данієль-Франсуа Обер, Михайло Огінський, Вольфганг-Амадей Моцарт, Джузеппе Верді, Гаетано Доніцетті, Фридерик Шопен, Вінченцо Белліні, Франц Шуберт, Олександр Даргомижський, Мілій Балакірев, Семен Гулак-Артемовський.
Тут, зрозуміла річ, названо лише невелику частину того світового культурного набутку, з яким був ознайомлений великий поет. Бо ж не все прочитане ним і почуте він обов’язково так чи інакше відображав письмово.
Занурюючись у світову культуру, Шевченко аж ніяк не цурався свого, бо заради нього, заради України він жив, працював і страждав. “Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю”. Відомо, що Шевченко перечитав усе, що з’являлося українською мовою (а цього на той час було ще дуже й дуже мало). Найбільше цікавила його українська історія. І це зрозуміло, бо він хотів збагнути, що ж сталося з Україною, чому вона опинилась упослідженою в світі:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Шевченко перечитав, і, мабуть, не раз, “Літопис Самовидця”, літописи Самійла Величка і Григорія Грабянки, “Історію русів”, історичні праці Дмитра Бантиш-Каменського, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова, Миколи Маркевича, Миколи Карамзіна. І його пам’ять цупко тримала всі події, пов’язані зі складною минувшиною України. Наприклад, згадавши в повісті “Наймичка” (написаній на засланні) Ромоданівський шлях, Шевченко відразу пов’язує його з історичними подіями: “Чи це не проклав його Григорій Ромодановський, який 1686 року водив московську рать під Брусяну гору, чигиринську резиденцію непокірного гетьмана Петра Дорошенка?” Говорячи в повісті “Близнята” (написаній теж на засланні) про місцевість біля Переяслава, Шевченко згадує історію: “Словом, проти того самого місця, де скажений честолюбець, окаянний Святополк зарізав рідного праведного брата свого Гліба, і на цьому ж місці сталася кривава, або Тарасова ніч 1547 року”. У Переяславі вирізняється “соборний храм прекрасний, граціозний, напіврококо, напіввізантійської архітектури, споруджений знаменитим анафемою Іваном Мазепою в 1690 році”. Згадавши в повісті “Капітанша” місто Козелець, Шевченко тут же зауважує: “В історії нашій він теж не відіграє особливої ролі, як, наприклад, задніпрянські його товариші, хіба тільки що 1663 року в ньому була скликана знаменита Чорна рада”.
Шевченко тим і великий, що він поєднав у своїх помислах, у своїй творчості національне українське і вселюдське, болі й сподівання окремої людини і долю цілого народу. І не тільки українського. Пригадаймо хоч би його “Кавказ”, його “Яна Гуса”. Це він зумів зробити завдяки своєму генієві й величезній праці над собою. Можна лише повторити точні й справедливі слова Івана Франка: “Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури”.

В Українському домі відбулося вручення престижної премії ім. Івана Огієнка, співзасновником якої є Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська облдержадміністрація та облрада, Національна спілка письменників України, Фонд сприяння розвитку мистецтв, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Сімнадцятий рік поспіль її лауреатами стають відомі діячі літератури, науки, освіти, а також ті, хто здобув визнання в царині громадсько-політичної та духовної діяльності. Від 1995 р., коли її отримували перші лауреати в приміщенні Брусилівської райдержадміністрації і до дня нинішнього, 10 травня 2012-го, коли один із найпрестижніших концертних залів столиці зібрав учасників, гостей і глядачів, пройдена величезна дистанція. Оцінюється вона не роками, а зробленим лауреатами, рівнем повернення національної пам’яті і зміною ставлення громадськості до одного із найславетніших імен України — І. І. Огієнка.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Хоча навіть сьогодні було б передчасно стверджувати, що рудименти совєтсько-московського імперського ставлення і нашої п’ятої колони до права українців на власну, правдиву історію відпали як хвіст у плазуна. Тож затяте україноненависництво залишається незмінним і таким же підступним, цинічним. Це зайвий раз продемонструвало обговорення у Верховній Раді України постанови про відзначення 130-річчя Огієнка, яку підготував голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Павло Мовчан. Один із регіоналів різко виступив проти, мотивуючи тим, що, мовляв, митрополит Іларіон (Огієнко) 1941 р. зустрічав із хлібом-сіллю у Житомирі німецькі війська. (Насправді ж митрополит із 1920 р. до самої смерті в 1972 р. жив у вигнанні, за кордоном). Нахабна брехня Юрія Болдирєва викликала хвилю обурення не лише в українських депутатів, а й серед земляків-житомирян Огієнка. Глава Житомирської облдержадміністрації змушений був телефонувати провокатору з депутатським мандатом, але змінити ситуацію не вдалося, представники парламентської більшості проголосували проти відзначення ювілею на державному рівні.
Слава Богу, що просвітянам, товариству Івана Огієнка, НСПУ, Фонду сприяння розвитку мистецтв, житомирським освітянам і за дієвої підтримки керівництва Житомирської облдержадміністрації й облради вдалося гідно і на високому рівні провести не один захід із ушанування Великого земляка.
Саме Великого. Бо в сузір’ї славних імен, якими пишається Україна, які приносили й приносять їй світову славу, яскравою зіркою горить ім’я Івана Огієнка. “Видатний державний, громадський і релігійний діяч, філософ, історик, філолог, мистецтвознавець, блискучий письменник Іван Огієнко став, — сказав Володимир Шинкарук, ведучий історико-краєзнавчого та культурно-просвітницького дійства з нагоди вручення премії ім. Івана Огієнка “Гаряча молитва моя — найперше за Вас”, — символом талановитості, всебічної обдарованості української нації”. Премія його імені покликана вшановувати і відзначати тих, хто продовжує його справу в гуманітарній царині. Приємно зазначити, що особливо в останні роки ця престижна нагорода набуває дедалі більше громадського розголосу й ваги. Ще один доказ цього — церемонія відзначення лауреатів премії ім. Івана Огієнка 2012 року в Українському домі.
Павло Мовчан, голова Комітету у справах премії ім. І. Огієнка, відкриваючи урочистості, мав рацію, коли сказав, що постать Великого Українця ще у дорозі до нас. Багато хто й досі не усвідомлює, що спонукало Івана Огієнка прийняти духовний сан і зайняти митрополичу кафедру. Які були мотиви, що змусило цю людину сісти за величезний капітальний труд — переклад Біблії? Відомо, що на той час уже існував її переклад українською мовою. Важко зрозуміти, як могла ця людина за надзвичайно складних суспільних і побутових обставин працювати 24 години на добу, написавши впродовж життя тисячі й тисячі сторінок наукових розвідок, статей, книжок з різних галузей знань. Яка подвига, яка сила рухала ним, тоді коли він повертав світові українські скарби духовності, досліджував витоки української культури, українського слова… Не менш важлива потреба зрозуміти і зробити висновок, чому нині ми, маючи уже власну державу, не виконуємо тих заповітів, які він нам залишив. Може, тому, що забули його пророчі слова: дорога до Бога можлива тільки тоді, коли ти опановуєш рідним словом, дорога до Бога — через рідне слово.
Присутні прихильно сприйняли слово Сергія Рижука, глави Житомирської облдержадміністрації, який перейняв естафету нагородження лауреатів. Своє ставлення до пам’яті Івана Огієнка він засвідчив уже тим, що особисто взяв участь у столичному дійстві. Щиро зізнався: “Навіть земляки Огієнка на Житомирщині, його малій Батьківщині, зробили лише перші кроки до усвідомлення величі його постаті”. Хоча заради справедливості варто сказати, що обласне керівництво у співпраці з районним уже відкрили пам’ятник у Брусилові, за їхньої фінансової підтримки завершується ремонт музею Івана Огієнка. Його ім’я присвоєно Житомирському культурно-мистецькому коледжу, в обласному центрі є вулиця Огієнка. І все ж Сергій Миколайович переконаний, що зроблено недостатньо. Бо подвижництво митрополита Іларіона, його внесок у національну культуру — безцінне національне надбання. “Українцям просто так прочитати і забути все написане ним не вдасться, — підсумував він. — На це мають піти великі зусилля, глибокі роздуми, усвідомлення більшості із нас як частини великого народу. Ми ж, земляки, мусимо почуватися щасливими, що маємо Івана Огієнка”.
Микола Тимошик, перший лауреат премії Огієнка (1995 р.), доктор філологічних наук, професор, який ось уже понад двадцять років досліджує життя і творчість Івана Огієнка, не може говорити про нього без хвилювання. І цього разу пригадав довоєнні (1933 р.) сторінки життя Огієнка. На той час поляки за спротив полонізації українських студентів вигнали його з Варшавського університету, позбавивши права викладати слов’янську філологію. Перебуваючи на чужині, з невиліковно хворою дружиною, прикутою до ліжка, він залишився без роботи, без шматка хліба. В Україну йому дорога була закрита — для совєтської влади він був лютим ворогом. Та всупереч ворожому оточенню і нестерпним обставинам у нього виникає ідея створити загальносвітовий часопис “Рідна мова”. На ту пору сотні тисяч українців, які змушені були втекти за кордон від більшовицького “раю”, опинилися у чужому мовному і культурному середовищі. Тож гасло журналу “Для одного народу — одна літературна мова і вимова, один правопис” на довгі роки став об’єднавчою ідеєю для емігрантів, що берегла їхню національну гідність, рятувала від асиміляції. Митрополит Іларіон зумів згуртувати коло однодумців, довівши нашим злостивцям, що злоба, заздрість, розбрат не характерні для українців. Упродовж дев’яти років це видання несло у вільну Європу, за океани — в Австралію, Північну і Південну Америку — українське слово. Видавців ніхто не підтримував, тоді як подібні російські емігрантські видання отримували фінансовий допінг із Москви. 1939 р. німці закрили легендарний журнал.
У хвилини скрути митрополит незмінно повторював однодумцям: “Крапля камінь точить”. Його дух, незламна сила волі, фантастична працездатність, високий інтелект робили свою справу. Він був однією з тих крапель, що точили камінь безпам’ятства.
Його приклад наслідують дослідники і шанувальники життя й творчості митрополита Іларіона. Починаючи від 119-ї річниці, вони наполягають на необхідності вшановувати гідного сина українського народу на державному рівні. Реакція “інтелектуалів” із Верховної Ради відома й не є несподіванкою для нас. Не маємо ілюзій і щодо того, що власники куплених “професорських” звань і “докторських” ступенів збагнуть що-небудь із уже Огієнкових книжок, що видаються за редакцією Миколи Тимошика згідно з видавничим проектом Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) у двох серіях: “Рукописна спадщина” і “Зарубіжні першодруки”. З 1997 р. їх видано 14, зокрема “Українське монашество”, “Розп’ятий Мазепа”, “Слово про Ігорів похід”, “Українська культура”, “Рідна мова”, “Українська літературна мова”, “Історія українського друкарства”, “Українська церква” тощо. Незабаром побачить світ “Містечко Брусилів та його околиці”. До речі, на ці книжки ні держава, ні жоден із мільярдних чи мільйонних олігархів, що багатіють на очах коштом і працею українського народу, не дали й копійки. Тож не дивно, що канадська сторона дійшла висновку (не лише з цих міркувань), що передавати велетенський безцінний архів Івана Огієнка згідно з його заповітом (коли Україна і її Церква стане незалежною) Києву було б передчасно.
Про те саме говорив і Святійший Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет, який поздоровив лауреатів і привітав учасників зібрання, присвяченого 130-річчю Івана Огієнка. “Нині український народ, — зазначив він, — проходить випробування: гідний він мати свободу, незалежність, чи знову — рабство”. Святійший подякував Товариству “Просвіта”, що воно не дає заростати бур’янами безпам’ятства могили великих синів України. Оцінюючи зроблене митрополитом Іларіоном для рідного народу, він зупинився на його пастирській діяльності. “Чому професор, державний діяч став митрополитом”? — запитав він. І відповів: “Бо розумів, що без незалежної церкви жодна держава не може існувати. Тому він із самого початку разом із Симоном Петлюрою, який також мав духовну освіту, звернув увагу на українську церкву. Вона мусить бути незалежною, незалежною від Москви. І якщо така церква буде, то й держава буде, а якщо такої церкви не буде, то й держава довго не втримається як незалежна. Бо церква — то душа народу, це та рушійна сила, яка спонукає людину іти на самопожертву, відкидаючи всі спокуси цього світу і досягати своєї мети. Для того, щоб іти цією прямою дорогою, треба мати сильний дух. Митрополит Іларіон мав такий сильний дух…
Він помер, але живе душею, написане ним будить наш розум і пам’ять, запалює вогнем любові й правди неоспалі наші душі. І велич людини полягає в тім, що вона помирає, але продовжує діяти своїми справами і прикладом власного життя. Допоки людина в душі не переможена, доти, навіть переходячи у світ потойбічний, перемагатиме і вестиме за праведну справу, до святої мети живих”. Мета ж — незалежна держава, Помісна Українська Церква, право українців бути господарями на власній прабатьківській землі. А такі, як митрополит Іларіон (Іван Огієнко), навіки залишатимуться зірками, що навіть помираючи, нестимуть чисте світло душ своїх крізь віки на землю, зігріваючи наші душі й освітлюючи шлях України в майбутнє.
Про це різними словами, але однаково щиро й проникливо говорили цьогорічні Огієнківські лауреати: Михтодь Волинець, поет, прозаїк, правозахисник (м. Ворзель, Київська обл.); Віктор Грабовський, поет (м. Біла Церква); Сергій Стельникович, ст. викладач кафедри редагування та основ журналістики Житомирського держуніверситету ім. І. Франка; Микола Покропивний, директор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. І. Огієнка; Святослав Васильчук, журналіст, голова Житомирського ОО ВУТ “Просвіта”; Юрій Дорошенко, релігієзнавець, журналіст…
А завершилося нагородження і вшанування лауреатів Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка в Українському домі неперевершеним за барвами, темпераментом, талантами, голосами, музикою і рівнем виконання концертом. Із вокально-хореографічною композицією “Краю мій рідний, краю поліський” виступив ансамбль пісні і танцю коледжу, яким керує М. П. Покропивний. Захват, з яким зустрічали глядачі пісні “Ой у вишневому садочку”, “Не питай”, “Купальська”, “Очерет лугом…”, “Квітка душі” (Ліна Шеремет), “Українську концертну п’єсу” К. М’яскова, хореографічні композиції, можна відчути й побачити у відомих концертних залах на виступах найталановитіших митців. А на завершення — щемливо-прекрасна пісня у виконанні Огієнкової землячки, лауреатки його премії, заслуженої артистки України Ірини Шинкарук. А ще — по-мистецьки довершений духовний спів хору Київської духовної академії.

Пам’ятник Кирилу й Мефодію в Києво-Печерській лаврі

Сергій ШУМИЛО,
заступник голови “Товариства пам’яті князя Оскольда”,
м. Київ

У 2011—2012 рр. виповнюється 1150 років місіонерській діяльності Кирила і Мефодія в Криму і так званих “землях Хазарії”.
Ця тема досі найменш вивчена, повна суперечностей і недомовленостей. Досі серед науковців немає єдиної думки щодо географії маршруту хазарської місії 861—862 рр., її причин і наслідків. Як зауважував проф. М. Артамонов, питання про хазарську місію Констянтина (Кирила) Філософа “належить до числа найскладніших і найбільш заплутаних проблем хазарської історії, оскільки попередні дослідники не знаходили для нього належного підходу”.
Варто зазначити, що наприкінці XIX—початку ХХ ст. у вітчизняній науці спостерігався певний прорив у цьому питанні. Такі видатні вчені, як акад. В. Ламанський, проф. В. Пархоменко, проф. А. Карташов та інші робили спроби знайти відповіді на загадкові аспекти цієї місії та її значення в початковій історії Давньої Русі. Проте після подій 1917 р. вивчення цього питання було припинене через різні суб’єктивні чинники.
На думку вказаних істориків, так звана “хазарська місія” Кирила і Мефодія мала прямий стосунок до походу русів 860 року на Константинополь і до дипломатичних переговорів між Руссю і Візантією, що відбулися після цього.
Оскільки ця подія мала виняткове значення у процесі становлення державності Давньої Русі та її християнізації, зупинимося на ній детальніше.
Згідно з вітчизняними і візантійськими літописними джерелами, 18 червня 860 р. руський флот у складі 200 кораблів атакував столицю Візантійської імперії. І хоча самого міста русичі взяти так і не змогли, проте близько тижня протримали в неймовірному страху беззахисних мешканців Царгорода. Про це повідомляє безпосередній очевидець і учасник тих подій — святий патріарх Фотій. При цьому, як повідомляє “Повість времінних літ”, від руйнування руськими язичниками місто було врятоване дивом: після молебня і покладення св. патріархом Фотієм влахернської Ризи Богородиці в морі несподівано піднялася буря і “безбожныхъ Руси корабли смяте”. Ніконовський літописний звід із цього приводу доповнює: “Взвратишася Осколдъ и Диръ отъ Царяграда въ малє дружинє, и бисть въ Киеве плач велий”. Аналогічні свідчення зустрічаємо в Іоакимовському літописі. Є згадки про цю подію і в пізніших творах (Густинський літопис та інші).
Cвідчення вітчизняних літописів істотно доповнюють свідчення про напад русичів 860 року на Царгород — і болгарського Хронографа Георгія Амартола, що повідомляє про похід Оскольда Київського на Константинополь, і понад десяток візантійських хронік*.
У грецьких джерелах походу Русі на Царгород 860 року і подіям, що були після нього, приділено досить серйозну увагу. Це свідчить про значення, яке ця подія мала не лише для майбутніх русько-візантійських стосунків, а й для всієї світової ойкумени.
Грецькі джерела практично одноголосно повідомляють, що, зазнавши поразки під стінами Царгорода і повернувшись додому, руські князі невдовзі прислали до візантійського імператора послів. У результаті проведених дипломатичних переговорів між двома країнами був укладений мирний договір, що пов’язав до того безвісну Русь і могутню Візантію узами дружби і міждержавних відносин. По суті, відбулося “дипломатичне визнання” давньоруської держави на міжнародному рівні.
В обговорюваній темі важливу роль відіграє питання про місце локалізації Русі, що організувала похід 860 року. Традиційно більшість учених, посилаючись на літописні джерела, зараховують його до Києва і Середнього Подніпров’я. Проте є й інші думки. Так наприкінці XIX ст. деякі історики висловили припущення, що похід здійснила “Тмутараканська” або Азовсько-Чорноморська Русь. На початку XXI ст. з-під пера низки російських дослідників з’явилася нова гіпотеза про те, що першою столицею Русі була Ладога і, відповідно, похід на Константинополь міг бути здійснений із півночі. Є також припущення про те, що похід цей здійснив якийсь “Руський каганат”, що розташовувався у межиріччі Волги, Трубежа і Которослі, а то і взагалі Хазарією, яка нібито заснувала навіть Київ.
Та факт залишається фактом: документів, що підтверджували б причетність до походу 860 р. якихось інших центрів Русі, окрім Києва, ми не маємо. Тому доводиться виходити з того, що нам повідомляє давньоруський літопис.
З іншого боку, необхідно визнати справедливою думку, що Київ навряд чи міг самостійно організувати 860 року похід на Царгород. Швидше за все, у ньому брали участь різні племена Давньої Русі, об’єднані, згідно з арабськими джерелами, навколо трьох рівноправних центрів: Куявії, Славії і Артанії.
Найбільш імовірною видається реконструкція походу, запропонована проф. Г. В. Вернадським, який, віддаючи перевагу так званій “тмутараканській теорії”, все ж вважав, що походи Азовсько-Чорноморської Русі на Константинополь здійснювалися за безпосередньої участі, а то й верховенства Русі Київської. Він писав: “В 860 р. Аскольд і Дір об’єднали сили з приазовськими русами для нападу на Константинополь”. “Цілком можливо, що в районі лагуни, утвореної при впаданні Кінської в Дніпро, нижче за сучасне місто Запоріжжя, експедиційні війська Руського каганату возз’єдналися із загоном Аскольда і Діра, що йшов із Києва. Об’єднана флотилія руських кораблів, вірогідно, потім пішла вниз по Кінській і нижньому Дніпру в Чорне море, а по ньому попрямувала прямо на південь до Босфору”.
Подібної думки дотримувався й інший прибічник “тмутараканської теорії” Д. І. Іловайський, який, зазначаючи, що похід 860 р. здійснювала “Дніпровська або Полянська Русь”, уточнює, що “морські походи Київських Русів здійснювалися, звичайно, за допомогою їх приморських родичів”.
Якщо визнати справедливою версію, що цей похід здійснювала об’єднана армія різних слов’янських племен під керівництвом русів на чолі з київськими князями, то тоді сама собою відпадає і проблема з локалізацією його початкового регіону. Питання, звідки саме виступив об’єднаний флот русів, втрачає свою принциповість. Навіть якщо і не з Києва, а з Причорномор’я або Приазов’я, це не означає, що він не міг розроблятися і координуватися з Києва. Інакше можна поставити під сумнів і літописні свідчення про причетність Києва до походів на греків під час князівства Олега, Ігоря, Святослава, Володимира і Ярослава. Чи з Києва розпочиналися ці походи або з якихось інших опорних пунктів? Святослав взагалі довгий час свою ставку тримав у Дунайській Болгарії, проте це не означало, що Київ не був центром Русі.
Із літописних джерел відомо, що київські князі неодноразово “воювали країну Корсунську”. У цьому регіоні Київська Русь спрадавна мала свої інтереси, власні колонії і бази, чим і пояснюється її військова і торговельна активність у Криму, Причорномор’ї і Приазов’ї. Подібні опорні пункти Київська Русь могла мати тут і на початковій стадії свого розвитку в IX ст. Як уже відзначалося, археологічні дані не підтверджують можливість існування тут самостійної держави русів. При цьому, на думку Д. Таліса, це не виключає можливості проникнення в регіон “нечисленних і етнічно розрізнених груп, зокрема й слов’янських, які не залишили ніяких археологічних слідів”. Таким чином, якщо і можна говорити про присутність у Причорноморсько-Приазовському регіоні русів, то швидше у вигляді невеликих руських військових баз, що спиралися на “союзницьку допомогу” місцевого населення, але ніяк не окремої потужної держави русів.
До речі, якщо виходити з описів патріарха Фотія, то очевидно, що йдеться все ж не про сусідів візантійських володінь у Причорномор’ї і Криму, але про віддаленіший і маловідомий грекам народ. З усіх народів під такі описи підпадає тільки Київська Русь періоду свого становлення.
З іншого боку, якщо врахувати, що Київ в IX ст. міг мати бази й опорні пункти в Криму і Приазов’ї, то цілком можливо, що той же князь Оскольд міг приймати грецьких послів і єпископа (і зокрема Кирила і Мефодія) і проводити Віче за участю частини бояр і дружини не лише в Києві, а й в одній із руських баз на Азовсько-Чорноморському узбережжі або в Криму. І там же прийняти обряд хрещення, як пізніше це зробив і князь Володимир Київський, який хрестився не в стольному Києві, а в Херсонесі. Тож якщо ця гіпотеза правильна, переказ про хрещення Оскольда збігається не лише з грецькими хроніками, а й із Паннонськими Житіями Кирила і Мефодія, що повідомляють про скликання Віче, про явлене на ньому чудо неспалимого Євангелія і хрещення язичницького кагана і його підданих.
Таке трактування частково знімає питання про те, яка ж Русь хрестилася в IX ст. — Київська чи Азовсько-Чорноморська. Враховуючи тісні зв’язки у середині IX ст. між Київом і Азовсько-Чорноморськими колоніями Русі, ми можемо припустити, що хрестилися тоді представники обох частин Русі за безпосередньої участі київського князя Оскольда. До речі, цим певною мірою можна пояснити і те, що в пізнішому київському літописанні не йдеться про хрещення Оскольда. Ставшись за межами Києва, воно могло залишитися непоміченим для основної маси київських язичників, а тому, можливо, не чітко збереглося і в народній пам’яті.
Правдоподібність цієї версії частково підтверджують і знахідки київських кладів. Якщо похід русів справді зазнав поразки від несподіваної бурі, то ні про які “щедрі дари” з Константинополя тоді не могло бути і мови. Тому і в київських кладах немає монет царгородського чекана того часу. Проте в київських кладах IX—X ст. достатньо візантійських монет херсонського чекана. Зокрема найбільш ранні з них належать Михаїлу III і Василію Македоняну.
Ці монети підтверджують факт укладання мирного договору між русами та візантійцями і підношення русам щедрих дарів. Те, що знайдені візантійські монети були херсонського чекана, не спростовує вищесказаного. Дари могли бути піднесені русам і в Херсонесі, де цілком міг укладатися і мирний договір між Руссю і Візантією. Так само отримував у Херсонесі дари, укладав договори і навіть приймав хрещення століттям пізніше київський князь Володимир.
До речі, саме до цього часу (860—861 рр.) Житія св. Кирила (Костянтина Філософа) зараховують його перебування в Херсонесі у складі офіційного візантійського посольства. Згідно з Житіями, саме тоді в Херсонесі Кирило і Мефодій уперше познайомилися з текстами, що були написані “руськими письменами”, і з людиною, що навчила їх руської мови. І, судячи з усього, саме тут вони завершили створення загальнослов’янської писемності. Якщо представники посольської місії імператора вивчали в Херсонесі руську мову, то чи не означає ця присутність тут же посольства і від руського князя? А отже, цілком імовірно, що і переговори між русами і візантійськими послами після подій 860 р. могли проходити саме в Херсонесі.

Далі буде.
___________
* Хроніка Симеона Логофета, повідомлення Микити Пафлагонянина, Констянтина Багрянородного, Лева Граматика, Скорочувача Симеонова, Георгія Мніха, Продовжувача Феофана, Іоана Скілиці, Георгія Кедріна, Іоана Зонари, Михаїла Гліки, Констянтина Манасія, Феодосія Мелитенського та інших. Також згадки про цю подію є в листі Римського Папи Миколая до імператора Михаїла від 28 вересня 865 року, у Венеціанській Хроніці Іоана Диякона, в т. зв. “Брюсельській” хроніці, яка називає навіть точну дату нападу Русі на Константинополь (18 червня 860 р.), а також у низці польських хронік (Я. Длугоша, М. Міховського, М. Стрийковського та ін.).

Віктор БАРАНОВ,

Його життєвий і літературний шлях, карколомні перипетії та зигзаги долі — то захоплива, багатюща на події історія, що могла б стати розкішним матеріалом для розлогого епічного полотна. Хтось інший давно не проминув би нагоди “оформити” таку біографію у тлусті фоліанти романів і повістей чи принаймні мемуарів. Однак, знаючи вдачу ювіляра, не дивуймося з усього лиш двох скромних томиків спогадів, названих просто й непретензійно — “Прожити й розповісти”. Утім, як запевняв Павло Загребельний, письменник у всіх своїх книжках пише найперше самого себе. Тобто — відтворює світ, людей і події в ньому так, як бачить і відчуває сам. Читаючи написане й видане Дімаровим, на кожній сторінці вгадуєш його незриму присутність. Позбавлений (слава Господові!) комплексу “пупоцентризму” й самозамилування, він у жодному слові не підносить себе над життєвим обрієм, — зате увіч бачимо його позицію, фокус його погляду й думки, спалахи його любові й гніву, енергетику силового поля митця, свідомого свого таланту не як обраності з Божої ласки, а як тяжкого хреста: мусиш винести його на свою Голгофу, бо інакше у світі поменшає добра, справедливості, правди.
Про нього написано багато й багатьма: літературними критиками, дослідниками сучасного літпроцесу, журналістами, друзями-письменниками. І для них він є постаттю притягальною. В аурі його товариства завжди почуваєшся зручно й затишно, він уважний до співрозмовника особливою, по-дімаровському вишуканою увагою, котра випливає з його вродженої внутрішньої культури — культури інтелігентної, переслідуваної радянським режимом священицької родини. Аби не датися в руки тих, хто “до основанья, а затем…”, Анатоліїв батько Андроник Гарасюта покинув рідний дім, і сліди його згубились, як мовиться, в тумані літ. Мати переписала Толю на прізвище “Дімаров”, змінила й по батькові — на “Андрійович”. Не дай Боже нікому таких мук і тортур!
Думаю, в ці ювілейні дні немає особливої потреби вдаватися до аналізу його творчості, яка здобула широке визнання і найвищу державну нагороду — Національну премію України імені Тараса Шевченка. Так само зайве слатися перед ювіляром суперлативами компліментів: якраз цього він не терпить найбільше. І все-таки предмет для розмови існує.
Лежить переді мною дебютна книжечка оповідань Анатолія Дімарова “На волинській землі”, видана у Львові далекого вже 1951 року. З волі автора вона не згадується в письменницьких довідниках; найімовірніше, через те, що написана з позицій людини суто радянської, вихованої в дусі настанов компартії та її вождів і вождиків. Як зізнається сам Анатолій Андрійович, посланий після війни в Західну Україну “будувати нове життя”, він приїхав туди переконаним сталіністом, а повернувся в Київ українським націоналістом. Протягом кількох років сталася трансформація поглядів під впливом побаченої правди життя. Але таке могло відбутися тільки з людиною, серце якої налаштоване на камертон тієї самої правди. Скільки сталінських прислужників подалися в ті часи на західноукраїнські землі в ідеологічних обозах, споряджених у Кремлі! Чи багато з них “прозріли”, зіткнувшись із тією самою дійсністю, що й молодий журналіст Дімаров? Може, одиниці, не більше. У чому ж секрет? Він — у тому, наскільки кожен з нас готовий відкритися правді, визнати її найвищою людською цінністю й мірилом суті всього на світі сущого, підпорядкувати їй думки і вчинки. Дімаров таку готовність виявив. Думаю, ламання світоглядних стереотипів далося болісно й нелегко. Тим вагоміша перемога над собою вчорашнім. Наголошу: не насилля над собою — саме перемога. Її вага тим більша, що здобута в межах однієї, тієї самої, епохи, країни, суспільно-політичної системи.
А ось іще одна книжечка — збірка віршів “На війні, і по війні”. Сьогодні вже мало хто знає, що до Спілки письменників Дімарова прийняли як поета з рекомендаціями Володимира Сосюри й Максима Рильського. Згадану збірку видано 2006 року геть мізерним накладом, літературна громада її виходу практично не помітила. Маю підозру — збірочка задумувалася насамперед не як факт літпроцесу, а як непублічний, камерного характеру спогад, ностальгія за молодістю, не більше. У видатні поети новобранець Спілки, прийнятий із благословіння класиків, не вибився, вчасно збагнувши, що його покликання — проза. І то була ще одна звитяга над собою, адже самохіть відмовитися від дзвінкого й модного в усі часи звання поета годен далеко не кожний.
Зректися поезії й перейти на прозу — свідоме божевілля. Проза вимагає титанічної системної праці, волячого терпіння, постійної напруженої зосередженості й пам’ятливості (роман — той самий “дурдом” чи “колгосп” із величезною кількістю персонажів, сюжетних вузлів і вузликів, з дотриманням однієї стильово-оповідної інтонації, специфічною логікою хитросплетіння персональних ліній героїв, підпорядкуванням усіх перелічених і за браком місця пропущених компонентів центральній ідеї твору: одне слово — Содом і Гоморра!). Прозаїк приковує себе до столу так само, як рабовласник — раба до весел на галері. Каторга із самопринуки! У цій шкурі Анатолій Дімаров провів кілька десятків років. Створив цілий материк романів, повістей, оповідань, мікроновел, іронічних етюдів з письменницького життя, зокрема й власного — перелік їх зайняв би тут надто багато місця (особливо допитливих відсилаю до інтернетівської “Вікіпедії” чи довідника НСПУ).
Третя перемога, що її наш ювіляр має право святкувати на високогір’ї віку, стосується його взаємин з обставинами, в нерозчаклованому колі яких вершилася доля. Анатолій Андрійович ніколи не нарікав ні на фронтові рани й наслідки контузії, ні на чорні мітки, що їх наставляли обабіч його шляху “не так тії вороги, як добрії люди”, ні на хвороби й недуги. Коли йому, головному редакторові “Радянського письменника”, через принципову відмову видавати графомансько-кон’юнктурну п’єсу автора єврейської національності вчепили ярлик “антисеміта № 1” у всьому Радянському Союзі (Ілля Еренбург узагалі назвав журнальну публікацію розділів роману “Біль і гнів” расистською!) і тодішній головний “ідеолух” республіканського ЦК Маланчук грізно розпорядився “нехай Дімаров походить у чорному тілі”, письменник опинився без роботи та будь-якого підробітку, без книжок і гонорарів — отже, без засобів для прожиття. Перебивалися за рахунок зарплатні дружини — кандидата наук Євдокії Нестерівни. Історія цього подружжя — уже сама по собі є дивовижним романом, що його варто написати. Обмовлений і проскрибований, вигнанець подався на Памір, де зійшовся з геологами й захопився колекціонуванням коштовних мінералів. Про той період написалася повість “Поема про камінь”, яка в перекладах здобула популярність далеко за межами України.
Він звідав пекучу гіркоту втрати найближчих друзів. Один по одному відійшли у кращий світ Олександр Дяченко, Михайло Пархомов, Арсен Іщук, Анатоль Костенко, а зовсім недавно — Володимир Югов. Звикав жити без милого товариства, доки прикипів серцем до молодших і кинувся їм допомагати: “воював” за премії для них, квартири, путівки в будинки творчості, позиції в тематичних видавничих планах, писав численні передмови до журнальних публікацій. Саме тільки благословення в літературу Григора Тютюнника чого варте! Анатолій Андрійович одразу й точно відчув могутній талант юного земляка з Полтавщини.
Чорні мітки наче хто зумисне розставляв довкола Дімарова. Одну обмине — з’являється друга, третя… Ось він добровільно звалив на себе обов’язки громадського виконроба, коли Спілці дозволили надбудувати поверх над житловим будинком на вулиці Панаса Мирного. Пробивав проект і кошторис у чиновничих кабінетах, ночами сторожував біля завезених матеріалів, власними грішми заохочував будівельників, аби не халтурили. А дійшла черга розподіляти нові квартири — прізвище Дімарова власноручно викреслив тодішній спілчанський очільник: за критичне слово на адресу хваленого-перехваленого роману “живого класика”.
Заходився коло письменницького садового товариства на Київському морі — й залишився без ділянки, віддав її знайомому геологові, з яким потоваришував на Памірі. Й удвох з дружиною вони надовго засіли на хуторі Мохначі, де на місці купленої хатки-мазанки поставили “фінський будиночок”, де оброблявся й давав добрі врожаї город, ловилися риба й раки в лимані Сули, велися сердечні розмови з місцевим безхитрісним людом і писалися “Сільські історії”, “Містечкові історії”, “Міські історії”, нариси, рецензії, відгуки на літературні події. Мохнач — їхня особлива пристрасть і любов, солодкий спогад, світла сторінка минувшини.
Відколи почав виходити журнал “Київ”, Анатолій Андрійович прихилився до нього всією душею. З першого числа часопису й понині — член редакційної колегії, порадник і “постачальник” доброї автури. Тут друкувалась його “мала” й “велика” проза — практично все написане останніми десятиріччями. Солідної пенсії Шевченківський лауреат, блискучий прозаїк, інвалід війни так і не діждався від рідної держави, і все ж уриває зі своїх скромних статків на щорічну передплату “Києва”. Чого, на прикрість, не скажеш про навіть колишніх головних редакторів журналу.
Усі, хто причастився дружби чи знайомства з патріархом, пізнають справжню розкіш спілкування. Його добрість, безкорисливість, щедрість не мають меж. Він один із тих несучасних духовних раритетів, що відчувають радість і насолоду, коли самі дають, дарують, не ждучи нічогісінько навзаєм. Найбільша для нього прикрість — завдати прикрощів комусь. Навіть коли виникає гостра потреба когось потурбувати нагальним проханням (не для себе — для іншого!), Анатолій Андрійович неодмінно додає: “Ви вже, голубчику, пробачте…”
Здавалось би — який стосунок має все згадане й не згадане про Дімарова до літератури? Небуденні події та щонайцікавіші життєві повороти можна зустріти в долях тисяч наших співвітчизників. Однак у тому й “фокус”, що письменник — це не тільки талант, а й передовсім — біографія. Отож геть усе, до найдрібнішої детальки, що несе в своєму духовному й душевному нутрі митець, так чи інакше формує його творчий хребет. Особисті риси вдачі стають своєрідним будівельним розчином, що скріплює, зцементовує словесну цеглу, з якої постає задуманий і омріяний храм — літературний твір.
Відомі приклади (можу назвати їх з плину буквально останніх років), коли письменник у романах, повістях, віршах проголошує високі моральні ідеали, закликає до найвищих людських чеснот, заливається на трибунах медоточивими словами, а в повсякденні постає погано замаскованим мародером, користолюбцем, наперсточником, зовсім не дрібним шахраєм, ладним урвати шмат гуртового добра задля власної наживи. Оце вже істинне фарисейство! Написане таким “художником” відгонить смородом і пліснявою; всуціль заквашене на фальші, воно зрештою приречене на небуття.
Літературний материк Анатолія Дімарова через те й запрограмований на довголіття, що випромінює добротворче начало, людяність, милосердя, поривання до високого й світлого, неприйняття всього, що від лукавого та облудного, енергетику перемоги Божого начала в кожній душі над сатанинським, а найголовніше — усе перелічене становить серцевинну суть єства самого письменника. “Лиш правда є вічна, а то все — трава!” — писав П. Тичина, найбільший український поет ХХ століття. Правда — мірило мірил. На високогір’ї віку Анатолій Андрійович Дімаров має повне право сказати, що не розминувся з правдою. Ні в буденному повсякденні, ані в жодному слові, що вийшло з-під власного серця й лягло на папір.
Нехай же примножуються Ваші благословенні труди і дні, дорогий ювіляре! Бережи Вас Господь!

2012 року в Україні відбувається чимало подій, пов’язаних із діяльністю Фонду Вікімедіа. Серед останніх — відвідання України засновником Вікіпедії Джиммі Вейлзом (15 травня) та проведення вже п’ятої української Вікіекспедиції до Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (11 травня).

Євген БУКЕТ

28—29 квітня в Харкові відбулася друга українська Вікіконференція, проведення якої стало можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду Богдана Гаврилишина. Організувала конференцію громадська організація “Вікімедіа Україна” спільно з Харківським національним університетом ім. В. Н. Каразіна, Національною спілкою краєзнавців України, Благодійним фондом “Ренесанс” та громадським об’єднанням “Поступ”.
Вікіконференції — щорічний захід, який відбувається в багатьох країнах світу з ініціативи регіональних відділень Фонду Вікімедіа. На вікіконференціях редактори Вікіпедії обговорюють актуальні питання щодо подальшого розвитку вільної інтернет-енциклопедії та окремих її мовних розділів. Формат конференцій традиційно близький до наукового: зала, доповіді, дискусії, публікація результатів в інтернеті.
Вікіконференція у Харкові — друга конференція українських вікіпедистів. Перший подібний захід в Україні відбувся 17 вересня 2011 року у Львові в рамках Форуму видавців. Вікіконференцію—2012 ГО “Вікімедіа Україна” вирішила провести у Харкові з метою залучення харків’ян до редагування українського мовного розділу Вікіпедії.
Програма Вікіконференції була розрахована на два дні, проте заходи, приурочені до неї (прес-конференція та зустріч із громадським активом), розпочалися 27 квітня.
З вітальним словом до учасників і гостей конференції звернулася відповідальний секретар Харківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Оксана Животкова. Під час пленарного засідання у конференц-залі Харківського національного університету було заслухано сім доповідей, проведено презентації друкованих видань громадської організації “Вікімедіа Україна” та укладено угоду про співпрацю з Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна. Завдяки угоді студенти отримають можливість писати статті до української Вікіпедії як один із альтернативних варіантів самостійної роботи. Нещодавно подібний меморандум про співпрацю було укладено з Сумським державним університетом. У інших вишах нашої держави така самостійна робота — поки що приватна ініціатива деяких викладачів. А ось у світі редагування Вікіпедії з навчальною метою — загальноприйнята практика.
Знаковим для громадської організації “Вікімедіа Україна” є вихід у світ двох друкованих видань — українського перекладу опери Дмитра Бортнянського “Сокіл” та довідника для новачків “Як редагувати Вікіпедію”. Їхня особливість у тому, що вони видані під вільною ліцензією cc-by-sa 3.0 unported, яка передбачає вільне використання, копіювання та модифікацію інформації за умови посилання на автора першоджерела. Використання цієї ліцензії в Україні є першим прецедентом, створеним, аби показати, що до законодавства про авторське право в Україні необхідно включити також вільні ліцензії, які успішно діють у США.
Багато уваги учасники Вікіконференції звертали на висвітлення у Вікіпедії історії міст і сіл України, представлення пам’яток історії і культури. Річ у тім, що 2012 року в Україні буде вперше проведено фотоконкурс “Вікі любить пам’ятки”, започаткований два роки тому в Нідерландах. Мета конкурсу — розміщення у вільному доступі світлин об’єктів історико-культурної спадщини. Особи, які мають бажання взяти участь у конкурсі, повинні сфотографувати пам’ятки національного та місцевого значення, список яких буде розміщено на сайті конкурсу (wlm.org.ua), і протягом 1—30 вересня завантажити їх до Вікісховища. У жовтні журі конкурсу визначить переможців.
Учасники конференції відвідали Музей історії ХНУ імені В. Н. Каразіна, узяли участь у радіопередачі “Харківська духовина” в прямому ефірі місцевого радіо “Нова хвиля”, провели круглий стіл і майстер-клас для новачків. Загалом дводенна програма була насиченою.
Після завершення Другої української Вікіконференції в українській Вікіпедії стартував Місяць Слобідської України, який триватиме до 31 травня. Проведення тематичних тижнів і місяців — це спосіб спільної роботи редакторів Вікіпедії над темами, цікавими для багатьох її користувачів. Таким чином харків’яни, які вперше познайомилися з редагуванням Вікіпедії під час Вікіконференції, матимуть змогу випробувати отримані навички у близьких їм темах.

Андрій Бондаренко і Григорій Ганзбург знайомляться з виданням

Статті української Вікіпедії вперше стали основою друкованого видання. Це перша книжка в Україні, яка побачила світ завдяки існуванню абсолютно віртуальної енциклопедії. Громадська організація “Вікімедіа Україна” стала першою серед регіональних відділень Фонду Вікімедіа, якій вдалося власним коштом опублікувати не тільки текстові матеріали, а й нотні. Вперше за роки незалежності видано клавір класичної опери і знов-таки вперше видано оперу класика української музики Дмитра Бортнянського українською мовою.
Ідеться про ошатне видання опери Дмитра Бортнянського “Сокіл”, яке цієї весни побачило світ і вмістило на 218 сторінках під твердою обкладинкою повний текст лібрето, клавір опери з текстами, матеріали про особливості національних вокальних перекладів та про генезу використання мов в операх, а ще — статті з українського розділу Вікіпедії про саму оперу “Сокіл”, її автора Дмитра Бортнянського та перекладача лібрето, відомого українського науковця, письменника і громадського діяча Максима Стріху. Книжку було презентовано в межах другої української Вікіконференції і вона вже отримала широкий розголос в українських музичних колах.
З нагоди презентації видання ми звернулися до людей, які були причетні до його створення. “Великим недоліком української культури є брак видань опер з українськими перекладами, — зазначив упорядник видання і керівник проекту “Світова класика українською”, член правління ГО “Вікімедіа Україна”, композитор Андрій Бондаренко. — Попри те, що в радянські часи українські оперні театри з успіхом ставили і західноєвропейські, і російські опери в блискучих перекладах М. Рильського, М. Лукаша, Б. Тена й інших поетів, видавці бралися лише за російськомовні переклади опер, залишаючи творчість українських перекладачів поза увагою. Зокрема й “Сокіл” Бортнянського, написаний на франкомовне лібрето Франца-Германа Лаферм’єра, публікувався лише в російському перекладі А. Розанова. Більше того, з відмовою низки оперних театрів від української мови виконання у 1990-х роках численні шедеври української літератури опинилися під загрозою повного забуття. Проект “Світова класика українською”, розпочатий творцями української Вікіпедії, покликаний виправити це прикре упущення й відкрити українським музикантам і поціновувачам музики чарівний світ вокальних перекладів українською мовою. Публікація опери “Сокіл” стала першою ланкою цього проекту”.
“Упродовж минулих 20 років зусиллями “керівників від музики” було фактично знищено явище українськомовної опери. Українська мова вже майже не звучить зі сцени нашої Національної опери, театрів Львова, Харкова, Дніпропетровська, Донецька. Формально тому, що “така світова практика”. Реально — бо так театр має більше шансів включитися в гастрольний конвеєр, коштами наших платників податків інвестуючи культурне життя європейських культурних провінцій. Видання — суто громадська ініціатива, на чолі якої став композитор Андрій Бондаренко, а матеріально втілити її допомогла організація “Вікімедіа Україна”, що опікується розвитком українськомовного сегмента Вікіпедії. І це логічно: коли Бортнянського не видає жодна з потужних державних консерваторій, коли він нецікавий жодному з державних оперних театрів, тоді лише ентузіасти можуть нагадати, що Дмитро Бортнянський був автором не лише інструментальної музики і церковних хорів, а й шести опер, які й сьогодні абсолютно не втратили свого чару”, — стверджує Максим Стріха.
До речі, опера “Сокіл” створена 1786 року і вперше виконана придворними в Гатчинському палаці 11 жовтня того ж року. Перший український переклад лібрето виконав Максим Стріха для першої сценічної постановки в Києві, яку 1996 року здійснила великий популяризатор спадщини Д. Бортнянського, народна артистка України Наталя Свириденко.
У супровідних статтях музикознавця з Харкова Григорія Ганзбурга і перекладача Максима Стріхи переконливо доводиться: лише при виконанні зрозумілою для публіки мовою вокальний твір може розкрити всі свої глибини. “Великі композитори минулого (Верді, Вагнер, Шостакович) вважали, що їхні опери обов’язково мають лунати в перекладі мовами тих країн, де вони виконуються — бо ж для них надзвичайно вагоме значення мала єдність музики і драматичної дії. А при виконанні “мовою оригіналу” комічної опери, а “Сокіл” є оперою лірико-комічною, з численними тонкими епізодами, жодне світлове табло з перекладом не дозволить слідкувати за обміном дотепними репліками — і вся іскрометність твору негайно зникає”, — вважає Григорій Ганзбург.
Ініціатори проекту “Світова класика українською” переконані: українські переклади вершин оперного, ораторіального і камерного вокального жанру мають право на життя. І в майбутньому Київ знову матиме українськомовний оперний театр (як Лондон має англомовну Англійську національну оперу). А сьогодні вокальні переклади наших класиків (на жаль, ніде досі переважно не надруковані) потрібно неодмінно захистити від забуття, оприлюднити на папері, а насамперед в інтернеті, зробивши їх доступними для виконавців і студентів.

Євген БУКЕТ

Уляна ВОЛІКОВСЬКА

ХІІ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика фінішував. Відбувся, незважаючи на протидію з боку очільника Міністерства освіти. У стінах Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка урочистості зібрали переможців конкурсу, поважних гостей. Ведучими заходу були козак Руслан Найда та поетеса Тетяна Коваленко.
Привітали конкурсантів Президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, академік Ярослав Яцків, письменник і дипломат Юрій Щербак. Виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький наголосив на тому, що цьогорічний конкурс став справді масовим.
За словами голови НСПУ Віктора Баранова, одне із найбільших досягнень конкурсу в тому, що він відбувається всупереч загальній тенденції, яка спостерігається в Україні: згортання сфери вживання української мови, починаючи з владних структур, які не виконують 10 статтю Конституції про функціонування і обов’язкове застосування української мови. І все ж конкурс імені П. Яцика відбувається, шириться кількість його учасників. Незважаючи на те, що його ігнорує Міністерство освіти, учнівство, шкільництво, вчительство не відвернулося від конкурсу й активно підтримувало його на всіх етапах.
Благословив дійство Святійший Патріарх Філарет:
— Цей конкурс — великий стимул для української молоді вивчати рідну мову, яку, на жаль, багато українців забули. Яке значення має мова для існування нації, знаємо і ми, і наші супротивники. Поневолення нашого народу йшло двома шляхами: через освіту і через церкву. Тому для відродження української мови потрібна активна діяльність школи і церкви. Ми радіємо, що нині в українських школах надається велике значення вивченню рідної мови, і церква робить усе можливе, щоб люди зверталися до Бога рідною мовою.
Михайло Слабошпицький зачитав привітання Світового конгресу українців та вручив нагороди переможцям — школярам і студентам. До речі, з вересня школярі одержуватимуть Президентську стипендію. Серед них — учениця 3 класу ЗОШ І—ІІІ ступенів № 130 м. Одеси Анастасія Колотило, учень 4 класу Великомихайлівського НВК “ЗОШ І—ІІІ ступенів-гімназія” смт Велика Михайлівка Одеської області Ростислав Лисюк, п’ятикласниця Ватутінської ЗОШ І—ІІІ ступенів № 2 Черкаської області Вікторія Плахотнюк, шестикласник Чернівецької ЗОШ І—ІІІ ступенів № 27 Іван Цуркан, семикласниця Баштанської ЗОШ І—ІІІ ступенів Миколаївської області Олена Чайка, восьмикласниця Мирнецької ЗОШ І—ІІІ ступенів Бориспільського району Київської області Юлія Лупан, дев’ятикласниця Жовтневої спеціалізованої школи І—ІІІ ступенів Білопільської районної ради Сумської області Ірина Коплик, десятикласниця Петриківської ЗОШ І—ІІІ ступенів Дніпропетровської області Марія Коваленко, одинадцятикласниця Вільшанської ЗОШ І—ІІІ ступенів Недригайлівської районної ради Сумської області Олена Федяй, студенти Чернівецького медичного коледжу БДМУ Тетяна Стребіцька, Самбірського державного педагогічного коледжу імені Івана Филипчака Львівської області Христина Шалавило, Національного авіаційного університету м. Києва Світлана Кравченко, Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Хмельницької області Оксана Любінецька, ДПТНЗ “Синівський професійний аграрний ліцей” Сумської області Аліна Лімоні.
Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан вручив нагороду та від себе особисто — премію чернівецькій учительці української мови та літератури Марії Цуркан, наголосивши, що вчитель і учень — це постійні діалоги. “Я хотів би привітати усіх, хто бере участь у конкурсі, долучається до великого процесу подолання інерції. Людина шукає духовного опертя, яке знаходить у слові. Нещодавно, відзначаючи ювілей Івана Огієнка, Святійший Патріарх сказав, що дорога до Бога — через рідне слово. А ріднослів’я — це потреба долучення до наріжних каменів, які тримають нас у цьому світі. Через провідні телеканали у нашу свідомість вживлюють чужомовні електроди. Але є той масив, який не похитнути, і до нього належать творці конкурсу П. Яцика. Наше слово навіки споріднене з поняттям Бога і тому воно вічне!”
Приємно бачити вдячність в очах переможців.
— Я вдруге беру участь у конкурсі. Це для мене — ще одна сходинка до вершини, якої хочу досягнути. У майбутньому мрію стати журналістом або письменницею, — каже восьмикласниця Наталія Паневська з Чернівців.
— Вчителі української мови запропонували мені взяти участь у конкурсі. Спочатку хвилювався, але коли почав виконувати завдання, навіть не помітив, як дійшов до фіналу і посів третє місце. Я вдячний засновникам та організаторам цього конкурсу, — поділився з нами своїми враженнями Юрій Самусь, ліцеїст Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

У Рівненській області вже третій рік поспіль визначають найпопулярніші твори місцевих авторів. Нинішнього року цей вибір було зроблено за допомогою інтернет-голосування і за рішенням поважного журі, до складу якого ввійшли письменники, науковці, бібліотекарі, краєзнавці, художники, громадські діячі краю.
Переможців обрали в десяти номінаціях, і їхнє відзначення офіційно відбулося у Рівненській обласній бібліотеці. Відтак найкращим історико-краєзнавчим виданням став журнал “Погорина” (головний редактор Євген Цимбалюк), довідковим — енциклопедичний довідник “Митці Рівненщини” Богдана Столярчука, прозовим — історичний роман Сергія Курінного “Вогонь і попіл”, із мемуаристики й документалістики — “Добром зігріте серце” Андрія Кондратюка, для дітей — загадки та шаради “Зметикуй і розкумекай” Ростислава Солоневського, для юнацтва та молоді — роман Петра Кралюка “Шестиднев, або Корона дому Острозького”, поетичною збіркою — “Кленова королева” Вікторії Климентовської, літературним дебютом — оповідання та новели Ірини Одерако “Там, де перетинаються грані”.
Також визначили найкраще поліграфічне видання (“Життя і творчість Ніла Хасевича” Олександра Іщука, Ігоря Марчука, Дарії Даревич) та найкраще художнє оформлення книги (“Зайчики-косарики” Сергія Рачинця).

Авенір Коломиєць — ім’я цього самобутнього письменника, громадського діяча, журналіста, редактора, видавця, самовідданого патріота України наразі ще тісніше пов’язалося із селом Малі Сади, що в Дубенському районі. Це сталося завдяки меморіальній дошці, яку тут відкрили. Авеніра Коломийця за універсальність таланту свого часу називали “волинським Франком” і пам’ять про нього почала відроджуватися на зорі української незалежності.
Загалом випускник Варшавського університету й інституту театрального мистецтва понад п’ять років викладав на Дубенщині. Під час Другої світової війни він оселився у Дубні, зосередився на журналістській, видавничій роботі. Активно співпрацював із газетою “Волинь”, яку редагував Улас Самчук. Він протестував проти насильницького вивезення волинян до рейху, за що його двічі заарештовувало гестапо. Пропагував українські національні ідеї, через це мав неприємності і з радянською, і з німецькою владами. Письменник дивом уник смертної кари, емігрувавши в Австрію. Помер у вигнанні восени 1946 року в австрійському Зальцбурзі.